Вільне життя

Три роки після Майдану

Україна відзначила третю річницю другого Майдану. Отого, що постав за її європейський вибір, за національну та людську гідність. Згадаймо, з чого все почалося. Під тиском Росії Янукович відмовляється підписувати Угоду про асоціацію України з ЄС. І тоді на київський майдан Незалежності виходить молодь. За ним стихійно виникають Майдани в інших містах України. «Україна — це Європа!» — скандують молоді. А потім було 30 листопада, кривавий розгін молодіжного Майдану: влада Януковича продемонструвала свою дурну силу. Отоді-то на майдани вийшли десятки і сотні тисяч українців. У нашій пам’яті ще живі ті події, їхні герої та антигерої.

І ось уже третя річниця цього всенародного спротиву. В українському календарі 21 листопада тепер значиться як День Гідності та Свободи. З ним цьогоріч привітали Україну не лише наша влада, а й США та ЄС, очевидно, розуміючи, яке значення мають для долі народу такі події. Та українцям не до свят. І не лише через масове зубожіння, галопуючі ціни, через оті кляті тарифи на тепло, особливо для тих, хто їх оточує «живими» грішми з власної кишені; через зростання злочинності, через ненаситність владоможців — уже тих, що прийшли у владні кабінети з Майдану. Ще більше гнітить відсутність перспективи в окраденої нації, безкінечні чвари її проводу, а розділене царство, як відомо, не встоїть. В опозиції уже так тісно, що яблуку ніде впасти. Вона виводить людей на проплачені мітинги, і якимось дивним чином початок цих протестів збігається з датами у плані заходів із дестабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні під назвою «Шатун», що був виявлений у листах помічника президента Росії Владислава Суркова. Того самого, що був причетний, за твердженням наших політиків, і до розстрілу Майдану.

Як можна підігрувати ворогу, навіть якщо нестямно хочеться влади, не збагну. Дивилася по телебаченню ці понурі колони протестувальників, шустрих їх організаторів, що всіх брали на олівець, новітніх «тітушок», котрі ховали обличчя, — це було якесь дежа вю: ми це вже проходили. А минулого понеділка програма «Гроші» на «1+1» показала інтерв’ю з одним із організаторів «народних протестів». Молодий чоловік уже десять років цим займається (не заборонено ж організовувати мітинги). Це його бізнес — і доволі прибутковий: уже кілька автівок купив. А потім показали багажник машини, набитий пачками грошей — для тих, хто протестує. І такий сум огортає: ми знову наступаємо на старі граблі — людей просто використовують ситі, «упаковані» під зав’язку, як показали електронні декларації, політики. Не задля блага України — задля омріяної влади.

Щоправда, народний депутат України Надія Савченко стверджує, що нинішні акції протесту не є планом Кремля, як вважає СБУ, а реакцією людей на проблеми в країні. «Якби все було добре, — каже вона, — корабель не можна було б розгойдати, він був би надійним. Значить, не все так добре». А ось моя львівська колега, Наталія Балюк написала у своєму виданні: «Українська влада далека від бездоганності, вона робить багато помилок і, на жаль, не поспішає їх виправляти. Цим дає підстави для невдоволення, приводи для протестів. В умовах гібридної війни влада мала би поводитись по-іншому, щонайменше — не підставлятися. Але у цьому випадку шокує поведінка опозиції, яка вважає себе демократичною, проєвропейською. Організовувати проплачені мітинги напередодні чергової річниці Революції Гідності — блюзнірство. Взяти на озброєння методи антимайдану, коли регіонали звозили людей до Києва за гроші — це просто компрометація і паплюження Майдану як певного символу. Опозиція не може не розуміти, що розхитування човна небезпечне як ніколи… На дно може піти не лише влада, а й вся країна».

На щастя, це розуміє народ і тому не вийшов масово на протести. Бо попри всю скруту не хоче підігрувати Путіну. Бо пам’ятає свою гірку історію, коли чвари, взаємопоборювання, жадоба збагачення та влади еліт ставали причиною національних трагедій. Бо все ще жевріє у нього надія: влада й опозиція опам’ятаються і врешті-решт зрозуміють — на кону доля держави. Хтось боронить її ціною власного життя, а комусь не вистачає мудрості втримати те, що уже завойовано такою дорогою ціною. І йдеться не лише про жертовність Небесної Сотні. З початку конфлікту (а насправді російсько-української війни) на Донбасі, за інформацією верховного комісара з прав людини ООН, загинуло близько 9578 осіб, включаючи службовців Збройних сил України, членів військових угруповань та мирних жителів. Ще 22236 осіб поранено. Така висока ціна свободи і гідності нинішніх українців.

Вітаючи співвітчизників із нинішнім святом, Президент Петро Порошенко заявив, що ініціює і стає першим спонсором будівництва в Києві музею Небесної Сотні та збирається оголосити міжнародний конкурс на кращий його проект, щоб був він гідний подвигу загиблих майданівців. За три минулих роки в Україні вже з’явилася низка пам’ятників цим Ангелам Світла, й у Тернополі зокрема, багатьом з них встановлені меморіальні дошки, їхніми іменами названі вулиці, майдани, школи… Усе це, звісно, добре. Їхні імена справді мають бути вкарбовані в нашу історію та нашу пам’ять. Та мене не покидає думка: не цього, принаймні не тільки цього, хотіли від нас новітні наші Герої. Найкращим пам’ятником для них має стати процвітаюча, щаслива Україна — країна вільних і гідних людей. Не продажних, не корумпованих, не загребущих. На жаль, до цього нам, ой, як ще далеко. Музей чи пам’ятник побудувати значно швидше і простіше.

Президент нагадує нації, з чого ми стартували в лютому 2013-го, коли втекла попередня влада: «Після перемоги над режимом (Януковича. — Г. С.) виявилося, що від усього державного механізму залишився лише штурвал, та й то — гнилий. Україну душив дефолт, який здавався вже невідворотним. Економіка так і не оговталася від світової кризи. Росія не просто розв’язала війну, а ще й влаштувала справжню торговельну блокаду, чим у сукупності завдала нам збитків на сотні мільярдів. Армії та спецслужб практично не існувало. Ось такої глибини було те дно, з якого ми починаємо підніматися».

Зрештою, народ це і сам розуміє. Проте не може збагнути, як на цій біді так збагатилися наші владоможці, чиї електронні декларації шокували не тільки бідних українців, а й безбідних європейців? Звідки в них таке казкове багатство, сотні тисяч і мільйони доларів, євро, гривень? На них що, манна небесна впала? Мав рацію Святослав Вакарчук, коли, отримуючи з рук Президента орден, сказав: «кіборги» потрібні не лише на фронті, а й у владі. І така ж жертовність, як на фронті. І така ж відповідальність за долю України. Мало прем’єру сказати: «Усе найгірше уже минуло». Треба, щоб це відчули прості люди. Щоб повірили: влада дбає не про власні статки, а про долю України, про те, щоб усім її громадянам, а не тільки вибраним, було комфортно жити у своїй країні. Тоді жодні «Шатуни» не застрахають нас.

Нині важко бути оптимістом. Але ось що каже Володимир Голоднюк, батько одного з Героїв Небесної Сотні Устима Голоднюка зі Збаража: «Країна змінюється, але не так швидко, як нам би хотілося, і не так швидко, як хотілося б героям Майдану. Надто повільно. Але, думаю, народилася нова генерація, яка буде виховуватися на подвигах Героїв Небесної Сотні, і країна зміниться».

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини