Вільне життя

Єва і двоє Яриків

Тепер вони жили вдвох. Він дивився в її колись радісні очі, що стали сумними, та, як умів, заспокоював. Недавно помер її батько — такий добрий, ніжний, уважний… Важко це усвідомлювати. А сьогодні вона особливо сумна, навіть сльози закрапотіли з лагідних очей. Подивилася на нього й раптом промовила:

– Ярику, а давай підемо в парк. Можливо, там ми з тобою знайдемо розраду, спокій. Ти ж також сумуєш, навіть схуд. Я погано турбуюся про тебе? Так? Пройдемося парком, погуляємо… Розвіємо свої нещастя.

І вони мовчки бродили алеями. Потім вона сіла на лавочку, задумалася. Задзвенів мобільний. Вона почала з кимось розмовляти, а Ярик тим часом повільно пішов алеєю сам. Людей було мало. Раптом Яриків погляд упав на чоловіка, який сидів на східцях, що вели до постамента. Ярик підійшов до нього, поклав свою голову на його коліна й тихенько заскавулів. Чоловік усміхнувся:

— Ти що, песику, зрозумів, що мені сумно? Ти загубився? Не переживай: віднині, якщо ти не проти, будемо жити вдвох. Мій друг, мій чудовий пес учора помер. А він так розумів мене… І ти також відчув, що мені важко на душі.

Чоловік сміливо погладив Ярика по голові й почухав за вушками:

— Мій хороший, мій пестунчику… Як же назвати тебе? Ходімо, тобі буде добре зі мною. Ти не будеш безпритульним, ніколи не будеш голодним.

А тим часом до них уже бігла Ярикова хазяйка, вигукуючи:

— Ярику, що ти тут робиш? Чому ти сюди прийшов?

На обличчі молодого чоловіка враз відбилося таке здивування, ніби він побачив динозавра:

— Звідки ви, дівчино, знаєте моє ім’я? Ми ж не знайомі…

— Та не знаю я вашого імені й вас не хочу знати! Чому ви чіпляєтеся до мене й до мого пса?

Ви ж самі запитали: «Ярику, що ти тут робиш?» Тільки близькі люди називали мене так. Дозвольте відрекомендуватися: я — Ярослав. А Яриком мене бабуся і мама кликали. На жаль, їх уже немає в цьому світі.

Дівчина зашарілася і доброзичливо промовила:

— Пробачте. Я подумала, що ви хочете вкрасти пса. Я — Єва. А це — мій Ярик, мій єдиний друг. Узагалі, друга звуть Явриком — це мій татусь його Яриком кликав. Вони з мамою їхали машиною і потрапили в аварію. Мама загинула відразу, а тато ще певний час жив, недавно помер… — сумно мовила Єва і додала: — Мій чоловік пішов до… моєї однокласниці, ми розлучилися. Тож Ярик — моя сім’я.

— Неймовірно! Дай же лапку, тезко Яврику-Ярику, — і Ярослав, вражений відвертістю дівчини, простягнув руку її псові.

Пес уважно, ніби вивчаючи настрій господині, подивився на неї, а та всміхнулася йому підбадьорливо. Тільки після цього Ярик подав лапу Ярославу, а потім ліг біля Євиних ніг, весело помахуючи чорно-білим хвостом.
Далі гуляли втрьох. Чоловік і дівчина про щось розмовляли, а пес вслухався в інтонацію їхніх голосів, нюхав сліди, траву, охороняв господиню, вдивляючись у чужі постаті…

— Єво, ваш пес — справжній скарб. Такий розумний! Мені зараз дуже боляче… Вчора не стало мого старенького вірного Азора — і я залишився зовсім самотнім. Батька свого не пам’ятаю, а мама вже два роки як у вічності. Одружитися не встиг, не до того було, бо мама важко хворіла. Щиро співчуваю, Єво, що таке сталося з вашими батьками.

— Ярославе, людина, яка перенесла горе втрати, я впевнена, цінуватиме радість, щастя. Можливо, вам потрібна моя допомога? Відчула на собі, що самотність — це дуже страшно. Якби не мій Яврик-Ярик, напевне, і голодною була б усі дні. А так повинна ж йому щось приготувати, та й собі вже заодно готую. Бо він — моя сім’я.

— Розумію вас, Єво. Вчора не стало Азора — і я досі ще нічого не їв. Прийду додому, поп’ю чаю, може, ще якусь канапку зроблю…

— Нікому я би так не сказала. А вас, Ярославе, запрошую до себе, щоб ми могли втрьох поїсти, — запропонувала Єва і, всміхаючись, додала: — Як мій татусь казав, «підживитися».

— Ви добра дівчина, Євцю. Але ж не можна так сліпо довіряти чужим людям. Ваш батько, якби був живим, не схвалив би цього. Ви ж не знаєте, хто я. Можливо, я в парку «полюю» на таких наївних дівчаток, які готові впустити в свій дім хтозна-кого та ще й нагодувати безпритульного, алкоголіка чи злодія.

— По-перше, ви не безпритульний і не алкоголік — це видно відразу. А красти в мене нічого. По-друге, мій Яврик загарчав би чи навіть вкусив би, якби у вас, Ярославе, були злі наміри щодо мене. Я довіряю йому, він відчуває лихих людей.

— Пропоную зробити ось що, — сказав Ярослав, по-змовницьки підморгнувши Ярику. — Я знаю кафе, куди можна заходити разом із чотирилапими. Мій Азорко часто «водив» мене туди. Йому там подобалося, бо завжди перепадало щось смачненьке.

…За півгодини вони вже сиділи в кафе втрьох: двоє — за столиком, пес — на килимку в ногах. Ситий і задоволений. Відчував, що його хазяйка щаслива, і тихенько скавулів-«підспівував» своїм відчуттям.

— Єво, — дивлячись у вічі дівчині, щиро промовив Ярослав, — тепер у тебе двоє Яриків. Я, мабуть, уже не відстану від твоєї сім’ї. Такий чудернацький, але щасливий збіг обставин… Правда, Єво? Це нічого, що я перейшов на «ти»? Мені здається, що тебе й твого пса я знав завжди. Що скажеш, Єво?

— Сьогодні я така щаслива, Ярославе… Давно-давнісінько такою була. Хочеться говорити, говорити з тобою без кінця.

— І мені… Як добре, що я зустрів Ярика. Хоча ні, це він до мене підійшов! І приніс мені таке щастя! А може, я сплю? Єво, скажи мені, про що ти мрієш?

У відповідь Єва лише всміхнулася.

…Того вечора ці двоє розмовляли й сміялися заливисто, як діти. А пес начебто все розумів, бо дивився на них такими добрими і розумними очима й, мабуть, мріяв бути другом для обох. І для своєї турботливої господині, й для чоловіка, в якого такі сильні та ніжні руки…

Віра ФРЕЙЧАК.

с. Долина Теребовлянського району.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини