Вільне життя

«ЖОРСТКА ДРАМА» З БЕРЕГІВ ЧОРНОГО МОРЯ

ПІСЛЯ ПРЕМ’ЄРИ «ЯЗИЧНИКІВ» У ТЕРНОПІЛЬСЬКОМУ АКАДЕМІЧНОМУ ОБЛАСНОМУ ДРАМАТИЧНОМУ ТЕАТРІ ІМЕНІ Т. ШЕВЧЕНКА Я СВІДОМО ВИЧЕКАЛА ЧАС. ХОТІЛОСЯ ПОБАЧИТИ, ЯК ПРОЙДУТЬ ПРЕМ’ЄРНІ ПОКАЗИ ТА ЯК ПРИЙМЕ ВИСТАВУ ГЛЯДАЧ. АЖІОТАЖУ НЕ БУЛО.

Ті, кому вистава сподобалась, казали: «Нарешті на сцені — реальне життя і реальні проблеми, а не хіхоньки-хахоньки». Хто ж не сприйняв її, твердили: «Якась вона поскубана, фрагментарна. Проблеми ніби й окреслені, але розкриті побіжно, без заглиблення у психологію вчинків героїв». А моя колега-журналістка дивувалася: «Навіщо було брати п’єсу невідомої авторки? Ті самі проблеми у «Перерваному польоті» розкрили тернопільські драматурги Ліля Костишин та Богдан Мельничук. Там стосунки між батьками і дітьми виписані глибше, а актори зіграли так, що зал плакав. Її поставив музично-драматичний театр у Дрогобичі. Я була на прем’єрі і бачила. А тут хоч одну сльозинку хтось зронив?» Мовчить і тернопільська преса, ніби й не було цієї прем’єри.

На мій погляд, причина цього все ж у самій п’єсі, попри всі її московські нагороди. На передпрем’єрній прес-конференції режисер-постановник вистави народний артист України Олег Мосійчук стверджував: «У цій п’єсі, яка видавалась настільки простенькою, з такими простими собі діалогами, на прикладі однієї родини окреслено такий колосальний зріз суспільства нашого. Тому що ззовні воно видається так просто, як у кожній нашій домівці, а поза цим такі глибинні речі». Чи побачив глядач в «Язичниках» те, про що говорив режисер, стверджувати не берусь.

Як пишуть театрознавці, формат, в якому працювала молодий одеський драматург Ганна Яблонська, має назву «нова драма». Це цілий напрямок у російській та російськомовній драматургії. Йдеться про переважно експериментальний театр. У Росії сформувалася мода на «нову драму», тому там п’єси Г. Яблонської ставили у багатьох театрах, але не для масового глядача, здебільшого на експериментальних майданчиках, зокрема на малій сцені. Український театр не відчув потягу до «нової драми», тому ці п’єси і не йшли на його сценах. Тільки після трагічної загибелі Ганни Яблонської під час теракту в московському аеропорту «Домодєдово» її п’єси почали ставити і в наших театрах. «Язичники» з’явились на сцені спочатку в Харкові, потім в Одесі. Тепер ось у Тернополі.

…Дія п’єси відбувається у звичайній одеській квартирі. За вікном — шумить Чорне море, а в сім’ї рієлтора Марини — свої шторми. Власне, і сім’ї немає: суцільні крики, сварки, кожен живе своїм життям. Рідні люди не чують одне одного, не розуміють. Та все кардинально міняється, коли в домі з’являється богомільна бабуся, що довгі роки провела в паломництві і монастирях.

У п’єсі окреслено одразу кілька проблем. Тут і стосунки батьків та дітей, і «клімат» усередині подружжя, і нещасне кохання доньки. І все це справді подається фрагментарно, без заглиблення у психологію персонажів.

Найповніше виписана в «Язичниках» релігійна сюжетна лінія, але й вона якась несправжня, непослідовна. Богомільна Наталя Степанівна вважає, що всі біди в сім’ї сина від того, що вона живе без Бога. Тож жінка намагається рятувати ситуацію: завішує хату іконами, хреститься на кожне нецензурне слово, але над цим тільки насміхаються діти та онука. Спам’ятовуються всі, коли Христина через нерозділене кохання вистрибує з балкона. Несвідому, її таки охрещують. Проте це не повертає дівчину до тями. Вона оживає, коли сусід-боцман кладе біля ліжка тубільську маску, привезену з далекого плавання. Ось така непослідовність: так і незрозуміло, чи то Господь сотворив диво, чи химерна маска. Але у фіналі вистави усі дружно вітають бабусю, яка нібито своїм життям врятувала життя Христини і повернула спокій у родину: хоча батько-музикант іде з дому, та мати з донькою врешті-решт знаходять порозуміння. Наталя Степанівна з’являється перед умиротвореним сімейством уся в білому, дуже нагадуючи усім своїм виглядом натхненницю «Білого братства»… Щодо іншого, то усе в традиціях московського православ’я: «батюшки» приторговують спиртним і цигарками, а поміж тим «спасають» людей. До речі, ота премія, за якою летіла в Москву авторка «Язичників», була саме за утвердження православної віри у п’єсі. Хоча сама авторка моментами саме в цих питаннях непослідовна і не логічна.

Не торкаюсь гри акторів: майже всі вони титуловані, на сцені — не новачки. Але про один персонаж усе ж скажу: про дівчинку, яка грає Христину в дитинстві. Батько часто згадує, якою лагідною і доброю була його донька маленькою. Чому ж тепер усе не так? Так-от, маленьку Христинку зіграла шестирічна донечка актриси театру Вікторії Шараськіної Ніка. Це її перша роль. Без жодного слова, але як старалось дівчатко, роблячи перші кроки по сцені. І це були чи не найзворушливіші епізоди у виставі.

Думаю, з моїми міркуваннями не всі погодяться. Але я давно чекаю від театру вистави, яка б викликала захоплення, про яку говорило б усе місто, а її все немає і немає…

Галина САДОВСЬКА.

На фото: сцени з вистави.

Фото Тараса ІВАНКІВА

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Новини

Підписка на новини