Вільне життя

І БІЛЬ, І ПАМ’ЯТЬ — КРІЗЬ РОКИ

ТРАГІЧНА СТОРІНКА НАСИЛЬНИЦЬКОГО ВИСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ З РІДНИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ЧАС ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА» ДОСІ ВІДЛУНЮЄ БОЛЕМ У ДУШАХ ЖЕРТВ ДЕПОРТАЦІЇ. РОЗПОЧАЛАСЯ ЕТНІЧНА ЧИСТКА У 1947 РОЦІ, ХОЧА ПЕРШІ ВИСЕЛЕННЯ ДАТОВАНІ ЩЕ 1944-М. УПРОДОВЖ ЦИХ РОКІВ, ЗОКРЕМА, В СЕЛО ЛОЗОВУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОГО РАЙОНУ ПРИМУСОВО БУЛО ПЕРЕСЕЛЕНО МАЙЖЕ СОТНЮ РОДИН ІЗ ЯРОСЛАВСЬКОГО, ЛЮБАЧІВСЬКОГО, СЯНОЦЬКОГО Й СОКАЛЬСЬКОГО ПОВІТІВ.

«…Сумую за тобою, мій лемківський краю»

Марія Бучок — уродженка Великої Верхомлі (нині — Малопольське воєводство). Виховувалась у багатодітній сім’ї, яка налічувала шестеро дітей. Марія була найстаршою.

Злощасний весняний день 1945 року вона ніколи не забуде і згадує його, як страшний сон. «Мені було дев’ять років, я гралась на подвір’ї, коли до нашої домівки приїхав поляк і сказав, щоб ми забиралися з хати. Я була мала, злякалася, побігла спершу до річки, тоді у яблуневий сад, де плакала кажучи: куди ми їдемо?» — схлипуючи, розповідає жінка. Її родину, а також родини інших жителів зібрали на станції, де тримали два тижні просто неба. Їсти вони не мали що. Поляки, пригадує жінка, у них кидали квасолею, а українці збирали і їли. Після цього всіх відіслали у Ворошиловград (нині Луганщина). Поселили у селі Підгірному в так званому амбарі. «Був на вигляд, як хата, але не мав перегородок. Там і народилась моя сестра Ольга, — каже пані Марія. — Жити в цій місцевості було не комфортно. До того ми перебували в горах, а тут — болотяна місцевість».

Моя співрозмовниця із родиною невдовзі переїхала жити у Сталіно (Донецьк), опісля подалася на Львівщину, в місто Рудки. Тоді був Дрогобич, далі поселились у Колбаєвичах. «Тут життя було непросте, люди непривітні, нас обзивали лемками», — пригадує жінка. Прожили тут недовго, аж поки не осіли у Бісковичах. Марія Бучок пішла працювати в колгосп, де познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Миколою. «Біда біду завжди знайде, як і сонце зайде», — з усмішкою каже моя співрозмовниця. Після одруження у 1959-му подружжя переїхало жити в Лозову. Пані Марія завжди думками поверталась на малу батьківщину, у Велику Верхомлю. «У 2006 році я вперше поїхала туди, згодом подалася і в 2009-му, — розповідає схвильовано. — Заїхала в село, його одразу впізнала. Там пішла в церкву, до школи, побувала на могилах рідних, де поховані сестра і бабця. Було важко ступати по рідній землі. Я так плакала, аж серце стискалося від болю». Любов і сум Марії Костянтинівни відбилися у її поетичних рядках: «Гори ж мої, гори, мій рідненький краю. Сумую за тобою, мій лемківський краю»…

«Не переселення, а вигнання»

Марія Ратушняк у Лозову приїхала з Холмщини, села Цеблева. Розповідати про той важкий період їй нелегко, бо то було не життя, а муки. «Коли нас переселили на територію УРСР, мені пішов дев’ятий рік, — каже співрозмовниця. — Наше село було невелике, тут проживали самі українці, було лише два поляки в зятях. У селі діяли початкова школа, греко-католицька церква і читальна кімната, в якій грали вистави українською мовою, проводили концерти, співали українські пісні». За словами жінки, важливу роль у житті Цеблева відігравав жіночий монастир, при якому була захоронка (так називали тоді дитячий садочок). Там і навчили монашки пані Марію побожних пісень і молитов. «Коли прийшли нас переселяти, люди не хотіли покидати рідні домівки. Це було не переселення, а вигнання. Селяни чинили опір, ще й на допомогу прийшов загін з УПА-Захід, — пригадує пані Марія. — Нас називали рубахами, стріляли запальними кулями, а оскільки наші будинки були дерев’яними, то все починало горіти. Поляки сказали, що за певний час маємо забратись, а хто залишиться, того розстріляють на місці. Тоді в селі нам сказали, що виселяють на півроку, тому люди закопували все і з собою нічого не брали».

«Плакали, бо не знали, куди їдемо»

«Ми були першими жертвами операції «Вісла», тож нам трішки пощастило, бо дозволили брати щось із собою, — розповідає Северина Ховрат, котра родом із Ярославського повіту, села Частковичів. — Нас перевезли до Пшеворська. Везли у товарняках. Плакали всі, бо не знали, куди їдемо. Нас відправили до Денисова, тоді в Забойки. Ми жили в добрих господарів…»

«Жили в хаті без вікон і дверей»

«4 грудня якраз був сільський празник, і в церкві сказали, щоб люди забиралися звідси, — розповідає Марія Шуль, уродженка Полнятичів Ярославського повіту. — Люди вийшли з церкви, плакали, кричали. Це було страшно. Вивезли нас всіх в поле і лишили, а згодом повезли до Ярослава. Хоч надворі була зима, та з нами у вагонах їхала худоба. Вона надихала, тож було тепло. Коли поїзд зупинився біля одного села, де була криниця, всі з товарняка повибігали напитись води. Моя мама вийшла попрати пелюшки. Не вгледіла, як поїзд рушив. Люди здійняли гвалт, тож машиніст зупинив поїзд, і мати знову була біля мене. Довезли нас до Денисова, там відчепили вагони. Тоді ми подалися в Забойки, Драганівку та інші села. Нам допомогли поселитись у Лозовій. Тут ми жили в хаті, в якій не було ні вікон, ні дверей».

***

Кожна історія з життя депортованих — це окрема сторінка болю і розпачу в книзі історії нашого народу. Тому важливо пам’ятати гіркі уроки минулого, щоб не допустити повторення їх у майбутньому. А ще — підтримувати тих, на чию долю випали такі нелегкі випробування.

Уже кілька років поспіль до річниці операції «Вісла» в Лозівському будинку культури проводять пам’ятні заходи. Торік за участі вчителів місцевої школи і директорки БК представили другу частину проекту «Серце моє там, де моя Батьківщина» (першу репрезентували 2010-го). На захід запросили переселенців, їхніх рідних, які взяли участь у вечорі споминів, а також усіх мешканців Лозової та сусідніх сіл. Місцеві творчі колективи і сольні виконавці подарували присутнім пісенні й танцювальні номери. Після дійства на вулиці запалили символічну ватру, біля якої співали українські та лемківські пісні. Цьогоріч же у Лозовій планують встановити пам’ятник переселенцям.

Соломія ДМИТРІЄВСЬКА,
студентка факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини