У мальовничій улоговині, де тихо плюскотить права притока Збруча Млинський Потік, ховаються в зелені Лисичинці. Поселення відоме ще з 1629 року. Колись тут діяли громадські, патріотичні, просвітницькі організації «Січ», «Луг», «Сокіл», «Сільський господар», «Рідна школа», «Просвіта». Це свідчить, що духовне і господарське життя пульсувало тут повнокровно. Але тепер на село впала тінь від темної хмари, що навіть з’явилася загроза існуванню тутешньої школи. Тож селяни радіють будь-якій події, навіть знаку, де б світилася якась патріотична об’єднавча ідея. Щоб молодь не виїздила масово кудись у нерідні світи, а якщо таке і трапиться, не забувала отчого порогу, свого коріння. Стрижнями того магнетизму були церква Василія Великого, школа, будинок культури, або ж Народний дім. Тепер додався ще й музей села, ідея створення якого давно визрівала в головах та серцях і нинішніх тутешніх жителів, і вихідців із села, що зуміли утвердитися, стати успішними в інших краях.
Карти всі, як кажуть, випали колишній місцевій вчительці, невтомному громадському ентузіастові, переможцю конкурсу «Людина року-2010» Євгенії Коваль. Облаштування музею — довготривала, кропітка робота: перемовини, телефонні дзвінки, листування, формування за хронологією і тематикою експозиційних площ і куточків. Звичайно, у Євгенії Григорівни були такі ж, як і вона, віддані помічники, але головний тягар турбот лежав на її плечах. Важко тепер знайти людину, скуту важкою сільською працею і далеким від надбань цивілізації побутом, в якій би ось так кипіла життєдайна енергія творення.
Свято, як і годиться, в селі розпочалося зі служби Божої в церкві Василія Великого, відтак господарі і гості поспішили до адміністративного будинку, в якому на другому поверсі і розмістився сільський музей. Отець Петро Жукевич освятив і вхід до приміщення, і кімнати, де розмістилася експозиція. Кожний музей, і це природний процес, що не рік приростає новими матеріалами, експонатами. Сподіваємося, що і в Лисичинцях буде так. Але те, що вже є, об’ємно висвітлює історію села, знайомить із визначними особистостями, колискою для яких була ця благодатна місцина при Млинськім Потоці. Значну частину експозиції становлять матеріали, подаровані музею із власного архіву Андрієм Пастушенком. Він став відомим поетом і композитором, керівником ансамблю «Живограй», професором Рівненського гуманітарного університету ім. С. Дем’янчука. Немала його заслуга і в створенні музею, і в організації свята під час відкриття, оскільки з Рівного в рідне село він привіз справжню концертну бригаду та звітував перед земляками в місцевому Народному домі.
Один з куточків присвячений Богданові Перогу, теж уродженцю Лисичинців. У кінці сімдесятих він працював директором Підволочиського районного будинку культури. Тоді якраз гриміла слава про тутешній аматорський театр. Богдан, режисер, поставив один, з погляду тодішньої цензури, «крамольний» спектакль. Службісти від ідеології і КДБ, недочиталися до глибинної суті матеріалу, образно кажучи, прогавили. Коли спохопилися, заборонили виставу, а на її постановника завели, самі розумієте, яку справу. Та Богдан не став чекати, коли його «заметуть» на Колиму, а сам несподівано гайнув у холодні краї з якоюсь геолого-розвідувальною партією — шукай вітру в полі! У Магадані створив регіональну українську національно-культурну автономію «Колима-Славутич», гуртував біля себе українську діаспору, навіть періодичного видання був засновником. Говорив: «Де кілька українців, там уже є Україна», старався чи сам, чи за допомогою інших привезти в далекий непривітний край торбиночку пшениці з рідного поля, щоб на Святвечір зварити кутю. Відомий і інший Періг, доцент Львівського сільгоспуніверситету, поет, який у своїх віршах оспівує рідне село.
Інша експозиція розповідає про художника, скульптора Володимира Беця. Коли Червона армія в 1944-му при-йшла в наш край, його мобілізували і відіслали на фронт. Доля була прихильною до юнака, бо повернувся додому живим. Оскільки мав уроджений хист до малярства, по війні працював художником у зруйнованому Тернополі. Олівцем робив ескізи та малюнки і складав у папку. Закінчив Інститут декоративно-прикладного мистецтва ім. І. Труша у Львові і там працював скульптором. Пам’ятник загиблим у Другій світовій і погруддя Т. Г. Шевченка в Лисичинцях — це його роботи. Коли пішов на пенсію, вийняв папку з ескізами і намалював, уже олією, картину «Бої за Тернопіль».
Окремим оазисом зібрані матеріали про громадську діячку Є. Г. Коваль — публікації в пресі, книжки про село і церкву, про Козярі — сусіднє з Лисичинцями сільце, вірші. Привертає увагу листівка, надіслана із-за океану астронавткою Гайді Стефанишин-Піпер. Батько її — українець, із Львівщини, мати — німкеня. Якимось чином до Гайді потрапив вірш, написаний про неї Євгенією Григорівною. Астронавтку це так зворушило, що вона надіслала свою листівку авторці в Лисичинці.
Ще багато, багато особистостей, світлих людей, які уславили рідне село, тим чи іншим чином доклалися до його славної історії. Марія Діденко (Радих), викладачка Тернопільського музичного училища ім. Соломії Крушельницької, Григорій Мерещак — художник, майстер пензля, Теодор Хмурич — музикант, диригент… А ті, що несли віру, просвіту в село, хто розбудовував господарку, доглядав і вчив дітей, диригував хором, ті прості, звичайні, але не забуті історією люди.
Завершилося свято концертом, на якому виступали і гості-рівненчани, і відомий виконавець авторських пісень з Тернополя Олександр Смик, і місцеві аматори.
Фоторепортаж В. БУРМИ.
На фото: Євгенія КОВАЛЬ, Андрій ПАСТУШЕНКО, дружина Богдана Перога Людмила і їхня дочка Софія (зліва направо); може, нинішні підлітки колись теж прославлять Лисичинці і збагатять сільський музей новими експонатами.