ЇЇ ІВАНКО САМ ВИРІШИВ, ЩО ПІДЕ ВОЮВАТИ. І ГАЛИНА ЗНАЛА, ЩО НЕМАЄ СЕНСУ ПЕРЕЧИТИ СИНОВІ. ЩЕ ЗМАЛКУ ВПЕРТОГО ХЛОПЦЯ БУЛО ВАЖКО У ЧОМУСЬ ПЕРЕКОНАТИ, ТЕПЕР — І ПОГОТІВ.
Правда, вона думала, що після того, що пережила під час Майдану, Іванко пощадить її зболене материнське серце. Бо ж тоді Галина спала лише по кілька годин на добу, майже цілодобово вимолюючи для сина захисту від нещадних беркутівців і снайперської кулі. Інколи вмикала телевізор, вдивляючись у гущу людей, а тоді знову клякала перед іконами і просила у Богородиці опіки для її рідної дитини і всієї України. Хіба вона думала, що попереду на неї чекатиме нове, ще складніше випробування…
Спочатку Іванко розповідав, що їх, молодих солдатів-добровольців, вчать боронити землю у військовій частині. Галина йому вірила. Але одного разу, коли під час їхньої телефонної розмови засвистіли кулі, син вже не зміг приховувати, що воює із сепаратистами на Донеччині.
Слухаючи розповіді Іванка про бідний солдатський побут, Галина зрозуміла, що, окрім молитви, повинна допомагати своєму синові й іншим хлопцям ще чимось. Задля цього вирішила об’єднатися із солдатськими матерями. Разом жінки пекли пиріжки та ліпили вареники для військових, торгували солодощами на благодійних ярмарках, щоб виручити якусь копійку для армії. Найтяжче Галині було оббивати пороги чиновницьких кабінетів і відвідувати підприємців, збираючи кошти на благодійність. Просила посприяти для хлопців із найпотрібнішим: придбанням форми, військового обладнання, а у відповідь не раз чула пихате й зневажливе: «Я ваших синів на війну не посилав».
Галина дуже боялася пізніх дзвінків. Тієї трагічної ночі жінку розбудив саме такий. Незнайомий голос повідомив, що її син важко поранений. На світанні Галина вже сідала у потяг, що прямував у чуже місто. Вона пробула біля Іванка ще два дні, а потім хлопця не стало. Помер не приходячи до тями. Навіть звиклі до чужого болю лікарі витирали сльози, прощаючись із цим мужнім молодим бійцем, що прикрив собою побратимів.
Три місяці Галині здавалося, що вона не живе, а існує. Жінка схудла, зблідла, покинула роботу й ходила тільки на синову могилу й до церкви. Тяжкі думки, що їй треба піти вслід за Іванком, обсіли нещасну матір. Якось поділилася ними зі священиком на сповіді. А він порадив… стати ненькою для інших солдатів.
Уже кілька років Галина живе у місті, де медики рятували її сина. Влаштувалася санітаркою у тій самій лікарні, куди із самісінького фронту привозять наших військових. Жінка як може піклується про захисників: миє, переодягає, годує, вишукує для хлопців цікаві книжки й передає смаколики від волонтерів. Завдяки її турботі бійці, відволікаючись від страхіть війни та болю, починають усміхатися і називають її мамою.
Найтяжче Галині на душі тоді, коли привозять важкопоранених. Кожного вона має за власного сина, понад усе боячись втратити, відпустити. Кожному, ковтаючи сльози, ледь чутно шепоче: «Мама поруч, тільки живи».
Анастасія ТОДОЩУК.
Фото з вільних джерел