Вільне життя

ЧИЯ ЗЕМЛЯ? НАША!

Земля. Немає ціннішого за неї, крім, звичайно, свого роду, в цьому світі. На ній ми народилися, пройшли першими дитячими кроками, живимося від неї. Вона, як людина, пережила війну, голод, розруху, воскресіння. Вона завжди була, є і буде нашою годувальницею. Про землю писали, її оспівували, звеличували в усі віки, віддавали за неї своє життя, через неї ламалися людські долі. Тому не хочеться, щоб повернулось те, про що йдеться в п’єсі Карпенка-Карого «Сто тисяч»: «Чия земля? Калитчина. Чия земля? Калитчина».

Пригадуються перші роки незалежності України, коли солодкими словами агітували купувати акції, сертифікати промислових підприємств. І вийшло так, що за копійки скупили їх ті, хто за радянських часів, сучасної держави накрали коштів, скоротивши пізніше або звільнивши працівників та оголосивши ці об’єкти банкрутами. Далі — продаж обладнання на металобрухт, земельних ділянок під забудову. Так і зникли на Лановеччині п’ять заводів, фабрика, заготівельна база та інше. Від цієї оборудки не мала користі ні держава, ні ті, що на них трудилися, тільки чиїсь загребущі руки.

Цього року почали голосніше говорити про купівлю-продаж землі. Можна зрозуміти наших можновладців у їхньому прагненні відкрити ринок землі. На це щоразу їх штовхає МВФ, та й самим кортить ласий шматок прихопити. І шириться пропаганда, агітація. Але чомусь з уст тих, хто мало або зовсім не причетний до села: співака відомого українського гурту, столичного журналіста, міського економіста та інших. А де ж голоси українських фермерів, простих селян, численних громадських організацій, нашого земляка президента Асоціації фермерських та селянських господарств Івана Томича? Можливо, через відсутність самого проекту закону, який треба надрукувати в ЗМІ, а не ховати в кабінетних шухлядах.

Чомусь нашій владі завжди не вистачає терпіння при впровадженні реформ. Замість того, щоб закласти під них міцний фундамент, намагаються наввипередки спершу звести стіни, які одразу ж падають. Поспішають без аргументованих цифр, фактів, розрахунків. Але ж недарма в народі кажуть: «Поспішиш — людей насмішиш». Середнє і старше покоління пам’ятають, як напровесні розпаювання земель тодішній президент Леонід Кучма проголосив: «Від сьогодні селянин став вільним». Чим же, крім одержаної землі, це підкріпилося? А нічим. Бо для її обробітку потрібна техніка. З часом окремі селяни придбали ламані-переламані трактори та інвентар і сяк-так давали собі раду, щоб хоч прогодувати свою сім’ю. Деякі, маючи конячку, намагалися господарювати на чотирьох-п’яти гектарах. Ті, що не мали і не мають цього, наймають, а це зовсім не вигідно, бо за кожний вид обробітку треба оплачувати немалі гроші.

Останніми роками появились у продажу міні-трактори, інвентар китайського виробництва. Вони дорогі і не всім по кишені. А де ж наші, вітчизняні? Як завжди, чогось бракує. Для купівлі техніки необхідні кошти. Їх у банку не всім дадуть, а якщо і дадуть, то за такі відсотки, що гірко стане. Це ж не банки цивілізованих країн, а наші, рідні. Мало віриться, що холдинги, компанії з іноземним капіталом дадуть вільно господарювати нашим селянам. Доступними і недоступними засобами можуть їх просто знищити. Кажуть, що не допустять іноземців купувати нашу землю, але ж вони вже володіють нею в Україні, навіть на Тернопіллі.

Здогадки, сумніви, тривоги, гіркі передчуття оволодівають душами селян. Щоб цього уникнути, влада повинна легітимно, доступно для всіх роз’яснити свої плани щодо купівлі-продажу основного скарбу держави. Щоб трудівники села на запитання: «Чия земля?» могли з гордістю господаря відповісти: «Наша!»

Григорій ВОЛЯНЮК.

с. Борсуки Лановецького району.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини