«Я не я і хата не моя» — у такий спосіб намагаються деякі українські чиновники та народні депутати відбитися від Генпрокуратури, яка висуває їм звинувачення в хабарництві, корупції, казнокрадстві та несплаті податків. Так, регламентний комітет, а потім і рада розглядали подання Генпрокуратури на зняття недоторканності з п’яти нардепів, яких підозрюють у хабарництві та несплаті податків. Жоден не визнав своєї вини, а навпаки, старався довести, що він ні в чому не винен. Це, мовляв, політичне переслідування або помста Генпрокуратури. Один нардеп від БПП, маловідомий, аж поки не «засвітився» у вимаганні хабаря, стверджував, незважаючи на відеодокази, представлені прокуратурою, що це взагалі не він, а якийсь актор, і голос не його, а відео змонтоване. Видавалося це досить комічним. Як може людина при здоровому глузді говорити на чорне біле і навпаки?
Тут варто сказати таке: якщо раніше пересічні люди ще якось реагували, дивлячись на сцени затримання високопосадових хабарників, то тепер вони не викликають у них жодних емоцій, хіба що роздратування. Українці вже звикли до таких комедій і зрозуміли, що країну охопила тотальна корупція і ніхто реально з нею не бореться. Як говорив колись нині вже покійний поет Б. Олійник: «В Україні злодій на злодієві сидить та злодієм поганяє». Так звана боротьба з корупцією нагадує театральну комедію на одну дію: впіймали хабарника, показали його народові, і на тому «вистава» закінчилася. Зауважте, значна частина чиновників та нардепів — актори українських трагікомедій. Головна їхня мета — не служіння народу, а піар, постійне самовихваляння, як вони «вболівають» за долю народу, і скільки добра йому зробили. Від тієї бурхливої піарщини завше смердить неправдою.
Але все у цьому світі повинно мати міру, навіть піар. Такі люди — це фальшиві герої нашого часу, бо справжні герої на Донбасі в окопах, під вогнем. Якщо людина, навіть достойна, постійно «світиться» у ЗМІ, то це дуже скоро починає набридати людям і вони байдужіють від одноманітності. Шкода, але на 26-му році Незалежності в Україні поки що немає української Верховної Ради. Та Рада, яка діє сьогодні, далеко не українська, а тим більше не народна, оскільки представляє інтереси олігархічних кланів. Найбільші парламентські фракції — це їхні люди. Олігархи також впливають на поліцію, прокурорів та суддів, тому щось зрушити з місця у справі наведення ладу в державі практично неможливо. Але як хабарники та корупціонери потрапляють у Верховну Раду? Вони купують за величезні гроші прохідні місця у виборчих списках, щоб, прикриваючись депутатською недоторканністю, вирішувати кланові та власні питання, навіть в обхід закону. От і все. Скринька відкривається просто.
Скільки розмов у суспільстві, в ЗМІ і у стінах парламенту, що треба нарешті скасувати депутатську недоторканність, але, як мовиться, віз і нині там. Майже всі нардепи на словах за скасування, але як приходиться до діла, то голосують проти, бо, мовляв, почнуться політичні переслідування. Це, звичайно, відмовка, брехня на голому місці. Насправді депутати не хочуть втрачати свого привілейованого становища, яке дозволяє їм безкарно грабувати народ.
Окрім хабарників та корупціонерів, є у Верховній Раді ще й закоренілі вороги української державності, агенти впливу «руского міра». За найменшої нагоди вони згуртовують всіх україноненависників і виводять їх на вулиці під антиукраїнськими гаслами. Бути в опозиції до влади — це цілком нормально в цивілізованому світі, але бути в опозиції до держави та її незалежності, підриваючи основи державності, — це вже злочин. Перебуваючи фактично у стані війни з північно-східною ордою, в якій гинуть тисячі найкращих українців, гратися у демократію з такою опозицією недопустимо. У нормальних країнах, якщо іде війна, усі політичні сили гуртуються, щоб разом дати відсіч ворогові, а політичні розбіжності залишають до мирних часів. Щоб утримувати поле в чистоті, бур’ян треба знищувати своєчасно, а не чекати, поки він розростеться і заглушить його.
Ю. ДОМБРОВСЬКИЙ.
смт Велика Березовиця Тернопільського району.
Фото з вільних джерел