Вільне життя

СОСНОВЕ ВІРЛЯ — КРАСА ДОВКІЛЛЯ

До цього урочища, до цього хутірця від Божої гори година ходу. Попри крайні хати сільця Підгора дорога веде в ліс. То мішаний, то лише сосновий із галявинами й перелісками зелений масив тягнеться аж до села Кімнати. Важливо на перехрестях вибрати правильний напрямок, щоб вийти просто до визначеного місця, а якщо і схибите, все одно опинитеся біля села над ставом, а там повернете ліворуч і попри воду вже не заблудитесь. У старі, як кажуть, добрі часи, зважаючи на мальовничість місцевості, тут часом проводили обласні змагання юних туристів. І я сюди частенько навідувався. Від Великих Бережців прямо по сосновому рідколіссю виїздив на берег ставка, а там через дерев’яний місток вибирався зі своїм «Жигулятком» на цей мальовничий півострів. Було, якось навіть колектив своєї газети привіз сюди на відпочинок.

З південного заходу підступає до урочища водне плесо. Став колись перегородили греблею. Подейкували, що один голова колгоспу хотів у такий спосіб відмежуватися від свого колеги-сусіда. А в заплаві поміж латаття кишіло рибою. Це був линовий розмай. Ніде його стільки не водилося, як у водах Вірля. Ставничий Олексій, на хуторі його всі називали «Гальоша», журналістів мав за своїх віп-клієнтів і всіляко допомагав нам впіймати линка. Висмикнеш його з води на прибережну траву, а він, опецькуватий, кидається, підстрибує, виграє лускою з кольорами мінливості, як у криці при гартуванні — то мідний, то фіолетовий, то зеленуватий. «Ой, гоп та-ни-ни, вари, жінко, лини…» співається в українській народній пісні. А ще: нема м’яса, як свинина, нема риби, як линина. Смажений лин — коронна страва для будь-якого столу. Одначе тепер, видно, лин перевівся, бо на запитання до рибалок, які з наметами отаборилися на березі ставу, — лиш розведуть руками: не траплявся такий дивак. От сом-велетень, кажуть, десь причаївся біля очеретів під кореневищем, не раз наганяв переполоху на все узбережжя.

Не те й урочище, що було колись. Півколом воно наближалося до води, і головна його частина підіймалася над загальним рівнем, так що тут не було вологості, а сухо й затишно. А дерева! Могутні, високі корабельні сосни здіймали свої крони високо в голубе небо. Минуло кілька років, і знову зелена стежина привела мене в цей неповторний бір. Здивуванню не було меж. Той оазис зі стрункими та дзвінкими стовбурами ніби корова язиком злизала. Що сталося? Навіщо вирубали? Хто? Перша підозра впала на корисливість лісівників. Люди, мислячи поверхово, завжди вину валять на них, мовляв, у лісі легко замаскувати пеньок мохом чи папоротником, зрубають дерево і продадуть… Та коли ретельніше занурився в проблему, вийшло, що найбільш постраждалою стороною тут виявилися саме вони.

Казали, десь узявся, невідомо як і коли, завезений до нас із Американського континенту прикрий та прешкідливий жук, якого називають сосновим пильщиком. Непроханий гість часто обертається справжньою пошестю, з якою важко впоратися. Згадаймо, як колись з тої ж Америки на наш берег висадився ненажерливий загарбник колорадський жук. Не маючи тут природних ворогів, він так розплодився, що став національним лихом. Скільки тисяч тонн смертоносної отрути ми разом щороку виливаємо на наші грядки, труячи не стільки капосного жука, скільки самих себе.

Схожа історія і з тою комахою, що сосну пиляє. І вибрав він, негідник, один з найкращих на наших теренах соснових борів. Прожерлива гусінь за одну вечерю чи сніданок об’їла всю зеленину на стовбурах. Дерева всихають, а це розплідник інших шкідників. Довелося застосовувати навіть авіацію, щоб знешкодити вогнище хвороби. А заражені сосни зрубали. Та бур’яни і шкідливе комашине плем’я, як ніхто, здатні до виживання. Личинки того жука-пильщика можуть спокійно дрімати собі в землі десятки років і в певний час, а вони знають коли, прокинутися і взятися за свою руйнівну дію. Рецидиви з цим небажаним чужинцем уже траплялися. Зрешто, є й інше, більш слушне пояснення: шкідник цей, можна сказати, тутешній, довго не проявляє себе, а потім, як і сарана, раптом вибухне шаленою популяцією. Незважаючи на втрати, яких зазнало урочище, воно не збідніло своєю красою і принадливістю. Настояне на різнотрав’ї і живиці, п’янке повітря додає сил та бадьорості. Переночуєш серед цих вогненних, витягнутих до хмар стовбурин і вранці прокинешся на тому боці, що й засинав, радісний, з подихом на повні груди, з відчуттям, що помолодшав.

На пагорбі, схожому на прадавнє городище, — давні нагробні плити і великий кам’яний хрест. Подейкували, що тут похоронена сама Анна Тихонівна з Козинських Гойська, опікунка Почаївського монастиря. Та це лише версія. Я, як кажуть, копнув глибше і довідався, що тут на початку XVI ст. і справді стояв замок, навіть містечко Орля біля нього існувало. Орля — Вірля, відчуваєте співзвучність назв? Мабуть, подальша трансформація слова вивела на сучасну транскрипцію. У 1527 р. польський король Сигізмунд І видав грамоту православному українському шляхтичеві Василю Гойському з правом проведення в Почаєві на празник Успіння Божої Матері ярмарку. Одначе бурграбій Кременецького замку, який мав з тих торгів добрячий прибуток, не виконував королівської волі, тому тут постійно тривали суди.

У 1557 році Анна Гойська овдовіла. Через два роки по тому на Волинь завітав грецький митрополит Неофіт. Зупинявся в замку Гойської і за щиру її гостинність подарував ікону Божої Матері, походження якої, припускають, із південнослов’янських країв. Можливо, Неофіт теж був слов’янином, бо дарчий напис був слов’янською мовою. Гойська певний час зберігала її у своїй замковій капличці, аж доки не почалися пов’язані з нею всілякі дива. Брат Анни Пилип був сліпим від народження. Він щиро молився біля образа Богоматері і прозрів. Це ще більше підштовхнуло багату шляхтянку передати ікону Почаївському монастирю у церкву Успіння Пресвятої Богородиці. А разом зі святинею вона пожертвувала і значний фундуш — десять волоків орної землі, ліс, сінокіс при монастирі, десять кіп литовських грошей щорічно, десятину всього свого збіжжя і шість родин для роботи. Замок Анни Гойської зруйнували татари у 1675 р. Тільки залишився ледь помітний натяк на колишню оборонну споруду, і то для пильного ока дослідника.

Та святе місце, як кажуть, порожнім не буває. Після багатьох років я знову опинився в славетному урочищі і побачив новозбудовані церквицю з дзвіницею і монастирський будинок для братії. У настоятеля новоствореної Свято-Юріївської обителі отця Полікарпа лежить тривога на чолі: було їх із братією п’ятеро, а залишився він один. Не той тепер пішов послушник, не той монах. Приходять, щоб знайти притулок на якийсь час, побайдикувати, а то й пива попити. Це загальний показник утрати богобоязні в нашому суспільстві. Мабуть, далася взнаки насильницька кампанія атеїзму, а коли шлюзи відкрилися, хвиля найспритніших, найхитріших «прихватизувала» все, що можна було. Дехто обзавівся навіть власною церквою, сподіваючись у такий спосіб виторгувати для себе Царство Небесне, забуваючи, що храм — не місце для торгу. Перше, що зробив Ісус — вигнав гендлярів із дому Божого. І як тут не згадати і не завмерти з подиву та благоговіння перед апостолами нашої віри, яким були чужі земні блага й достатньо для життя і молитви лише печери.

А Вірля, байдуже до нашої святості і гріхопадінь, бринить, дзвенить піснею літньої днини: «Простягайте долоні, я насиплю вам сонця, поділюсь своїм щастям і тим, що маю. Прохолодою плес, шепотом очеретів, голосами птахів і п’янким духом зеленої соснини. Усім порівну».

Василь БУРМА.

Кременецький район.

Фото автора

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини