Вільне життя

Обручка на тернині

МАР’ЯНИНІ ПОДРУГИ І СПІВРОБІТНИЦІ НЕ ПЕРЕСТАВАЛИ ЗАХОПЛЮВАТИСЯ ЇЇ ОБРУЧКОЮ. ШИРОКА, ВАЖКА, КРАСИВОЇ ОПУКЛОЇ ФОРМИ, ОЗДОБЛЕНА З ВНУТРІШНЬОГО БОКУ ГРАВІРУВАННЯМ «ЛЮБОВ ВІЧНА». ТАКА ОБРУЧКА НЕ МОГЛА НЕ ВПАСТИ В ОКО, ПРОТЕ НЕ ВСІМ ВОНА ПОДОБАЛАСЯ. І КОЛИ ОДНОГО РАЗУ СПІВРОБІТНИЦЯ ОЛЯ ПОРАДИЛА МАР’ЯНІ «ПЕРЕПЛАВИТИ» ЇЇ НА ЯКУСЬ ВИШУКАНІШУ ПРИКРАСУ, БО ТАКА МАСИВНА, МОВЛЯВ, НЕ ПАСУЄ ДО МАР’ЯНИНОЇ МАЙЖЕ ДИТЯЧОЇ РУЧКИ, ТА СПАЛАХНУЛА:

— Ти що! З цією обручкою вінчалася ще моя прапрабабуся, потім передала прабабусі, та — бабусі, бабуся — моїй мамі, а мама — мені. Ця обручка як оберіг жіночого щастя в нашій родині передається з покоління в покоління: від мами — до доньки.

— А ти кому передаси? В тебе ж син… — поцікавилася Оля.

— Оленці, дочці молодшої сестри — такий закон. Обручка має передаватися по жіночій лінії в родині. А хіба ж невістка — родина? — підморгнула Мар’яна іншій співробітниці Лесі Василівні, котра нещодавно одружила сина й стала свекрухою.

— Ой, Мар’ясю, як мило, — розчулено сплеснула руками пані Леся. — Аж мені захотілося започаткувати якусь схожу традицію в своїй родині.

— А пригадуєте, ви розповідали, що вам свекруха подарувала перстень за те, що ви народили їй внука? Ото й передасте його своїй невісточці, як народить когось. Вона ж колись передасть своїй невістці чи дочці. Гарно я придумала? — і Мар’яна, задоволена такою ідеєю, мрійливо погладила свою обручку й додала: — Ви собі не уявляєте, що я пережила через цю обручку в дитинстві…

…Тоді Мар’яні було п’ять рочків. Мама взяла дівчинку з собою в поле, простелила їй на межі під терновим кущем ряднину, дала кілька книжечок, кілька яблучок, а сама пішла полоти картоплю. Дитина чемно гортала книжку, розглядала малюнки. За таким заняттям вона могла сидіти довго й тихо. Але раптом її покликала мама.

— На, доню, мою обручку, бо заважає мені полоти — палець не згинається, — і простягнула дівчинці перстень. — Поклади коло себе, щоби не загубилася.

Мар’яна взяла обручку і, прибігши на місце, повісила її на терновій колючці.

За годину-другу мама, дополовши город, почала збиратися додому. Склала Мар’ясині книжки в торбу, згорнула рядно…

— Давай обручку, донечко, — і простягнула до дитини чорну від землі руку.

І тієї ж миті маленьке дитяче серденько почало вистукувати так, як у крихітного пташеняти, що випадає з гнізда й раптом опиняється в людських долонях чи під котячою лапою.

— Де ти її поклала?

Проте дівчинка лише дивилася на маму широко розплющеними, повними жаху очима і не могла вимовити й слова. Вона не знала. Не пам’ятала, куди поклала обручку.

Мама стала на коліна й почала метушливо шукати згубу. Тремтячими, зашкарублими від землі пальцями гладила траву. Вийняла з торби книжечки, рядно й перетрясла їх. Знову почала обстежувати траву й урешті розплакалася. Сльози струмочками стікали по маминому засмаглому обличчі, а вона витирала їх брудними руками й водночас картала дитину:

— Як же так, Мар’яно? Куди ти могла її покласти? Це дуже цінна для мене річ, доню.

— Нічого, — дівчинка спробувала заспокоїти маму, — тато тобі нову купить.

— Це ж обручка, Мар’ясю! І дуже погана прикмета, коли чоловік або дружина загубить свою обручку.

— А що тоді може бути? — не-сміливо спитала дитина.

— Можуть розійтися, розлучитися, або хтось із них навіть померти може…

Ці слова мама наче цвяшком забила в Мар’янине серце. Аж тепер дівчинка не на жарт злякалася і вже сама почала перебирати траву. Навіть землю поблизу місця, на якому сиділа, пересіяла через свої пальчики, мовби крізь сито. Але обручки ніде не було. Хлинули сльози. А мама не поспішала заспокоїти донечку, як зазвичай.

Сумні, заплакані, вони мовчки повернулися додому. І весь вечір у Мар’яниній голівці боліла нав’язлива думка: що буде, коли тато з мамою розлучаться чи помруть? Відчуття вини мучило дитину, не давало заснути. Ведмедик, якого пригортала до грудей, намок від сліз. Дівчинка уявляла, як її після смерті батьків віддадуть до інтернату. Було дуже страшно…

І раптом у стривоженій дитячій свідомості зблиснула яскрава картинка: мамина обручка на терновій колючці! Авжеж, Мар’янка повісила перстень на кущ, аби не загубився, бува, поміж травою. Як же вона могла про це забути?!

Дівчинка миттю зістрибнула з ліжка й полопотіла босими ноженятами до батьківської спальні.

— Тату, таточку, — затермосила за плече батька.

— Що таке? Тобі щось приснилося?

— Ні, я знаю, де обручка, я згадала, — прошепотіла Мар’яна, щоби не розбудити втомлену й засмучену маму. — Збирайся, я тобі покажу…

Тато відразу встав, одягнувся. Тим часом зібралася і Мар’яна — й вони обоє вийшли на залиту місячним сяйвом вулицю і попростували в поле. Дівчинка аж підстрибувала від радості, бо ж тепер мама з татом вічно будуть разом і ніколи не помруть! Коли вийшли на широку межу, тато підняв дочку й посадив собі на плечі, щоби малі ніжки в босоніжках не змерзли від холодної серпневої роси.

Біля тернового куща тато зсадив Мар’яну з плечей, і вона відразу потягнулася до гілки, де на одній із колючок висіла мамина обручка. Знімаючи її, вколола пальчик. Але заболіло зовсім трошечки. Радість, що переповнювала дитяче серденько, знеболювала.

Удома тато з Мар’яною розбудили маму й віддали їй згубу. Вона так зраділа! І обнімала їх, і цілувала, і плакала від щастя…

— І в моєму житті це був один з найщасливіших днів, — сказала Мар’яна, завершуючи свою розповідь. — Тоді я попросила дозволу доспати нічку біля тата з мамою, а вони й не заперечували. Ми обнялися — і мама сказала, що колись, як я виросту й виходитиму заміж, подарує цю обручку мені. І що в мене обов’язково буде такий добрий чоловік, як наш татко. А мені так байдуже було до всього цього! Я почувалася героїнею і думала про те, що врятувала нашу сім’ю.

— І що, Мар’яно, твій Андрій такий самий добрий, як твій тато? — поцікавилася Оля.

— Ще кращий!

— Тоді не переплавляй! Бо без прикрас можна обійтися, а без доброго чоловіка зле. Раптом і справді ця обручка обдаровує щасливою долею всіх жінок у твоїй родині… А бабуся, прабабуся добрих чоловіків мали? Звідки взагалі взялася у вас ця обручка?

— Ні, ні, не розповідай! Про це — іншим разом, — сказала Леся Василівна. — На сьогодні ліричних відступів досить. До роботи!

— А й справді, до роботи. Далі буде, — заінтригувала Мар’яна й за-клацала по клавіатурі, час від часу голублячи поглядом свою обручку, що, може, й масивний вигляд мала на її тоненькій ручці, проте дуже пасувала до її жіночого щастя.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини