Вільне життя

ПО ЗАБРОДДЮ КАЗКА БРОДИТЬ

Цим урочищем завершується Кременеччина. Далі — територія Рівненської області. Тож Заброддя завжди було своєрідними воротами і для гостей з півночі, і для тих, хто у зворотному напрямку залишає Тернопільщину. Годилося би краю, де стикуються Волинь, Галичина і Поділля, якось показати тут своє лице. За радянських часів укорінилося таке явище, яке ми називаємо кампанійщиною. Брали на щит якусь у принципі непогану ідею. Піднімали для її втілення всіх і вся, витрачали значні ресурси. А впровадивши її в життя, згодом забували. І те, що створили працею та натхненням люди, руйнувалося. Якось постала мода і на рекреаційні зони. Кожен район мав обладнати один-два куточки, як правило, біля жвавих автострад, де б подорожній міг зупинитися, відпочити, перекусити в затінку. Був такий і в Забродді при дубнівській трасі — з альтанками, лавочками, «грибочками-парасольками». Та проіснував недовго — ми не німці, навіть не білоруси, в яких при асфальтівці не побачиш кинутого папірчика чи недопалка. Скоро все занехаяли. Правда, до Дубна тепер розпочали вдосконалювати автостраду, то й зону відпочинку в Забродді, кажуть, збираються опорядити.

Та це лише краєчок мальовничого урочища. Щоб збагнути ту красу й неповторність, треба поблукати його лісовими стежками і дійти аж до околиці Лішні, села, що неподалік сусідньої Андруги, через яку біжить від центральної автостради дорога на Шумськ і Стіжок. Тут при заплавах голубіють ставки. Люди називають їх «афганськими», бо орендують ставки ветерани тієї сумнозвісної і безглуздої війни, розв’язаної колись радянськими лідерами. А при ставах болотисті заплави від безіменної річечки. Вони напоюють вологою ці водойми і годують болотяною живністю усіляке птаство. Бачили, як сюди часом прилітає обережний самітник чорний лелека. Ніхто не знає, де він гніздиться. Наші звичайні чорногузи його на дух не переносять. Може, вважають, що він виродок у сімействі, чужа масть. У різні часи, хоч і рідко, люди бачили, як бузьки, часом зграєю, нападали на бідолаху і немилосердно дзьобали. Забродівський мешканець, маскуючись в очеретах, вполює якусь здобич, здійметься на крила і несе її кудись у лісові хащі в бік Рівненщини.

Вищезгадані водойми поповнюють надлишком води два мальовничих лісових ставочки з дамбою між ними. Забредеш сюди і здається, що потрапив у справжню казку з дивними персонажами, описаними колись Лесею Українкою. Столітні сосни, як у дзеркалі, відбивають свої могутні крони у світлих водах. Лясне об поверхню грайливий короп — і круги один за одним довго біжать до берегів. Потім знову тиша, така, що чути, як падає на пухкий грунт відпрацьована строкатим лісовим лікарем кора всихаючої соснини. Ці два плеса в тутешньому лісовому господарстві вважаються пожежними водоймами. Та, дякувати Богу, за час існування їх жодного разу не використовували за призначенням. Спека і маловоддя двох останніх років сягнули навіть сюди, де колись, судячи із назви, необізнаному зайшлому гостеві і брід було важко знайти. Північний ставочок висох нанівець. На такому щедрому намулі вмить вибухнули величезні бур’яни. Тепер хоч і налилося трохи води, та зримою стала проблема: не почистиш, не поглибиш водойм — їхня загибель неминуча. Це лише маленький штришок тої чорної картини, коли природа, а деякі мудреці ототожнюють її з вищим розумом, починає мститися за завдані їй кривди.

Понад броди по Заброддю тихо казка лісом бродить… Навесні тут переливається різноголоссям пташиний щебіт. Та до другої половини літа він помітно стишується. Молоді виводки розлітаються за своїми, природою складеними графіками. Раптом серед тої тиші — трубний звук, схожий на голос молодого оленя. Це ще один відлюдник-одинак рогатий самець лані. Його співплемінники живуть за металевою сіткою вольєра, а йому поталанило якось утекти до лісу. Як не старалися приманити і загнати бродягу назад, до стада — не дається. Видно, скуштував, що таке воля — іди, куди заманеться, вибирай, яку травичку пощипати, яку гілочку схрумати досхочу. Але ж одному сумно й незатишно, ось і кличе братів та сестер, мовляв, тут свобода, їстоньки й питоньки скільки хочеш. І пішли б, та на перепоні залізна огорожа. Не знаю кому, а мені сумно споглядати, як бідолашна звірина томиться в обмеженому просторі. Усе навкруги витоптане, стирловане, жодного зеленого пагінця, до якого можна б дотягнутися. Лише чорні стовбури дерев. Звичайно ж, ланей підгодовують, та це схоже на тюремну баланду. Тільки за в’язнів тут ні в чому не винні звірята. Їхні організми скореговані на багатий раціон довкілля. Це добре, коли доглядач за вдачею природолюб і людина милостива. А то з різних причин можуть вчасно не нагодувати чи навіть забудуть це зробити. І ось ці граціозні та полохливі створіння, забувши з голоду про страх, туляться дзеркальцями мордочок до сітки, просовують через дріт язики — дай хоч щось! Колись ми їхали через відомий Віденський ліс і за якихось десять хвилин тричі через шосе — пурх! — перелітав красень фазан. На дорогах Індії також не дивина фіолетово-зелений павич, що перетинає вам шлях. І в наших лісах раптом зустрінешся із дичиною — приємного враження вистачає на цілий день. А тут ніби теж усе дике, а відчуття, що заглянув до кошари десь на фермі чи погодував голубів на міському майдані. Ну хіба це не вищий вияв егоїзму отак неволити творіння Боже, щоб просто помилуватися: ось яке воно, дике… Що не кажіть, занадто повільно проходить процес гуманізації нашого суспільства. Інша річ, звичайно, коли все це робиться заради множення звірини в наших лісах.

Аж ось ми з вами вийшли на узлісся до східної околиці Лішні. Неподалік темніє могутня оаза старезних лип, та й місцина ця названа тутешнім людом Липою. Колись тут містилася панська садиба, обсаджена високими деревами. З-під каменя з давніх-давен било прохолодне джерело, і кожний спраглий хотів напитися тієї цілющої води. Дружину пана, казали, мучила застаріла недуга. Вона постійно пила та вмивалася тою водою і на диво всім зцілилася. Тоді як дяка джерелу й Божому провидінню і постала тут фігура святої Анни, з дитям на руках, матері Пресвятої Богородиці. Під час війни той пам’ятник щез — ніхто не пам’ятає, за яких обставин. А коли над Лішнею заголубіло мирне небо, біля лип поставили невеличку капличку. Добру воду з джерела святої Анни брали всі. Якось у селі стався масовий мор худоби. Один чоловік спробував напоїти свою скотину джерельною водою, і домашня живність відразу поправилася. Його приклад наслідувала решта селян, і падіж припинився.

Раніше місцева церква належала до Московського патріархату. Оскільки у священнослужителів уже було одне джерело Святої Анни в недалеких Онишківцях на Рівненщині і всю увагу приділяли саме йому, то до цілющого ручаю біля Лішні паломники майже не йшли. Після переходу вірян у лоно православної церкви Київського патріархату тутешнє місце пожвавішало. Щороку на Успіння святої праведної Анни на ньому відбуваються велелюдні молебні. Освятили встановлений тут хрест і закладений на будівництво духовного центру камінь, а невдовзі вимурували і нову каплицю.

І якщо у скаженому галопі життя прикрі невдачі вас раптом виб’ють із сідла, якщо вам захочеться хоч на день пропасти, забутися, загубитися від тягаря буденності, згадайте, що десь під старими липами дзюркотить джерело, вода якого знімає втому. А поруч дзвенить тишею Заброддя. Там бродить чорнокрилий дзьобатий самітник і подає тужний голос рогань, що відбився від стада. У тому спокої ви віднайдете рівновагу душі.

Василь БУРМА.

Фото автора

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини