«О, і «рогатий» ніби на замовлення», — кинула у бік тролейбуса, що наближався до зупинки. І посміхнулась. Якось дивно, не так, як завжди. Якби я міг тоді розгадати таємницю тієї посмішки. І те, який зміст моя дружина вкладала у слово «рогатий», повторивши його в салоні ще кілька разів, поки ми доїхали до потрібної нам вулиці й пішли до нашого помешкання. Вона щоразу посміхалась, як тепер розумію, дедалі єхидніше.
А я був іще засліплений любов’ю, тішився, що маю таку красиву дружину, й подумати не міг, що по сплині трьох років після весілля теж стану «рогатим», як той тролейбус. Точніше, тоді вже був рогоносцем, тому вона й посміхалася так утаємничено-єхидно. Уже чи не всі її подруги знали, що вона має коханця, а я продовжував пишатися нею.
Невже й справді «любов живе три роки», як співається в нав’язливій пісеньці, котра переслідує мене досі, коли всі наші зв’язки з колишньою порвані? Невже такі, як вона, виходять заміж лише для того, аби мати надійний тил, а тим часом розважатися на передовій сумнівних утіх? А стільки ж знали одне одного, ще зі школи, та виявилося, що я — не розгледів. Добре, хоч дітей не встигли завести, чи, можливо, вони не хотіли народжуватися в такої мами.
Квартиру, на яку я так важко заробляв, тиняючись по закордонах, котру з такою любов’ю облаштовував, довелося розмінювати. І тепер мене гризе думка, що, можливо, це й було метою її заміжжя — мати власне помешкання і чинити в ньому все, чого тільки забагнеться. Утім, для мене це вже не має значення. Чи має? Бо я все-таки кохав її.
Та й, мабуть, продовжую любити. Попри те, що — «рогатий», як той тролейбус, котрий віз нас не до сімейного затишку, а до розлучення.
Мабуть, таки продовжую любити. Інакше б не мучився…
Борис КУТОВИЙ.
Фото з вільних джерел