Вільне життя

Як досягти згоди у рідному домі?

Слава Ісусу Христу! Я давно вже не писала. Часом здоров’я не дозволяє, іноді часу не вистачає, а нерідко думаю: кому потрібні мої роздуми, хто тепер читає друковані видання, коли є Інтернет і там можна все і про всіх дізнатися. Проте повідомлення у «Вільному житті плюс» у рубриці «Читали?» про те, як моляться у Почаївській лаврі за царя та Росію, зачепило за живе, як кажуть: дістали. Хіба можна спокійно жити і не реагувати на те, що найбільша святиня України перебуває у підпорядкуванні Москви, служать у ній прибічники Московського патріархату і не просто служать, а відкрито прославляють Кирила, царську сім’ю Романових, закликаючи парафіян молитися «за спасение России» та надіятись на відновлення православної монархії, звичайно ж, російської. Іде зомбування малоосвічених і навіть свідомих українців не тільки путінськими глашатаями, а й духовними отцями, які намагаються все зробити, щоб повернути і Україну, і церкву та всіх її вірних у лоно російської імперії, імперії зла й насильства, імперії, яка століттями веде загарбницькі, окупаційні війни. Хто цього не бачить? Хто цього не розуміє? Хіба лише ті, котрі не знають свого роду, племені, не знають своєї, а не вкраденої та пере-крученої Росією на власну користь, історії. Не розуміють і моляться чужою мовою…

…Наш односелець, який має парафію у Житомирській області, майже чотири роки відстоює своє право молитися рідною, українською мовою і будувати український храм. Коли він приїхав на цю парафію, то відправляв службу Божу біля хреста, який встановили на місці побудови майбутньої церкви. Чого тільки не довелось йому пережити: погрози, викрадення хреста, умовляння залишити парафію або перейти в підпорядкування Московського патріархату. «Якщо ж не перейдеш, ми тебе самі перенесемо», — заявив промосковський монах. Ці «назіданія» звучать і досі, проте не змогли змусити священика і його громаду відмовитись від задуму побудови церкви. І храм постав, возвеличився над селом і нині вже діє, хоча потребує іще завершення в деталях.

А що ж у Почаєві? Новозбудована Святоандріївська церква, також уже діюча, великими зусиллями настоятеля храму о. Романа добудовується, опорядковується, але іноді служба Божа проходить у напівпорожньому храмі. Даються взнаки залякування від представників Московського патріархату неблагодатністю, неканонічністю всіх церковних треб патріархату Київського. Чому таке можливе? Чому ніхто на звертає уваги на те, що навіть вишиванка на хлопчині є достатньою причиною, щоб відмовити дитині у сповіді та причасті? Чому досі не можуть вивести лавру із підпорядкування Москві? Де той закон, зареєстрований у Верховній Раді, що забороняє московитам приватизовувати церкви і земельні ділянки під ними? Що, помітингували прибічники московських церков під стінами Ради і все, закону немає і немає ніякої управи на їхні безчинства? На якому етапі перебуває звернення нашого найвищого органу влади і Президента до Вселенського Патріарха про визнання Київського патріархату? Все мовчить, чогось очікує, а відкривають лише тим, хто стукає, хто добивається наполегливо і невпинно.

Не мовчать тільки промосковські ієрархи. Як мовиться, їх випихають у двері, а вони лізуть у вікно. Дуже їх тривожить перехід їхніх вірних у підпорядкування Київського патріархату, тому і йдуть у діло всі засоби впливу: залякування, шантаж, лицемірство. Вони самі стверджують: «В этом деле все средства хороши». Бо хіба не лицемірство, що митрополит Онуфрій, очолюючи Хресну ходу на Володимирську гірку, насамперед покладає квіти, згадуючи загиблих за Україну, тоді, як у Верховній Раді не спромігся ні сам, ні його підлеглий, піднятися зі стільця, щоб вшанувати цих же борців за волю і незалежність України, за європейський вибір хвилиною мовчання? Щось мовить пан Новинський, затятий україноненависник, а за ним стоїть уся проросійська рать: пани добкіни, бойки, шуфричі, вілкули і т. п. Назбирали, наскупляли по всій Україні паломників, позвозили, щоб показати свою могутність. Яка могутність, куплена за гроші? Звичайно, колишні регіонали, а нинішні опоблоківці достатньо награбували, щоб платити будь-яким протестувальникам, мітингувальникам чи хресноходівцям, щоб тільки догодити Путіну, Москві, Кірілу. Ще й вручили групам паломників таблиці з написами, щоб усі бачили, звідки вони прибули і як сильно хочуть бачити Росію, її церкву, її порядки в Україні.

Люди добрі, а чому ж ви не задумаєтесь над тим, що підтримуєте агресора та його духовну владу? Послухайте розповіді тих наших бійців, які воюють на сході країни, послухайте, що вони розповідають про кіріловських попів. Наш розвідник довго спостерігав за однією із церков на окупованій території, де батюшка молився, кропив святою водою цілі загони російських окупантів і благословляв їх святим хрестом на братовбивчу війну. Зразу ж із церкви ці «благо-словенні» йшли на передову і гатили з усіх видів зброї по наших окопах, оборонних позиціях, а для провокацій то ще й по мирних жителях і їхніх домівках.

На словах же їхні отці моляться за мир. Який мир? Такий, щоб здатися Росії, знавіснілому, кривавому керманичу, щоб знову постали тільки московські церкви і всім грабіжникам, подібним до Януковича, жилось привільно і розкішно, щоб у їхніх домашніх чи то замках, чи палацах зберігалися ікони, Євангелії, стародруки та навіть мощі святих? Люди, про таку Україну ви думаєте, за такий мир молитесь, таких священиків підтримуєте, які навіть беруть зброю в руки і стріляють у православних захисників своєї держави? Схаменіться! Подумайте, поміркуйте. Скільки тисяч прочан прибули на прощу до Зарваниці, скільки священиків право-славних молилися разом із греко-католиками і ніхто не питався, якої вони конфесії, звідки прийшли чи приїхали, де хрестилися. Усім миром просили Господа Бога і Пресвяту Богородицю, щоб оберігали наших захисників, нашу землю від ворога.

Подивіться, як дружно і мирно живуть церковні громади православної і греко-католицької церков, наприклад, у Микулинцях. Якщо празник в одній церкві, то служать разом там, де празник. Якщо випускники одного року ідуть у православний храм, то наступного — у греко-католицький. І так усі відправляють у мирі, дружбі, любові. Чому? Бо ці церкви справді українські, служби Божі відбуваються українською мовою, моляться не за Кіріла, а за українську владу та наше військо. Тобто, де одні духовні цінності, де в серцях панують Україна та її народ, там мир і злагода, спокій і порозуміння.

Справді, Зарваниця — духовний центр, який єднає український народ, на відміну від служителів Почаївської та Києво-Печерської лавр, де відмовляють у сповіді, вінчанні, навіть погребінні тим, хто ходить чи хрестився у київській церкві. Воістино потрібно зрозуміти всім і кожному, що лише церковна наша єдність допоможе вистояти у цій війні, зберегти незалежною нашу державність і вільним та щасливим наш народ.

Слава Україні! Героям слава!

Надія ЗАХАРСЬКА.

с. Горинка Кременецького району.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини