Вільне життя

Георгій Гонгадзе: «Грузію люблю як матір, Україну – наче кохану жінку»

16 вересня 2017 року виповнюється 17 років з того часу, як пізно ввечері у суботу 16 вересня 2000 року зник відомий український журналіст, керівник проекту «Українська правда» Георгій Гонгадзе. Про це загадкове зникнення повідомив у неділю сайт «Українська правда» в інтернеті.

Це було о 22 год. 30 хв., коли Георгій вийшов з будинку на Бульварі Лесі Українки кваплячись додому, де на нього чекала дружина Мирослава і дві трирічні доньки, які не змогли зайти до квартири без ключів. Однак батька не дочекалися…

А далі як у детективному серіалі. Багаторічне слідство, яке вели знатоки міліції, генпрокуратури та СБУ, а справа застопорилася. Кримінальна справа набрала політичного характеру. У лютому-березні 2001 року заледве втримався свого крісла Президент України Леонід Кучма, що небезпідставно підозрювався у зникненні Г. Гонгадзе у зв’язку з оприлюдненням касетних записів майора М.Мельниченка. Різко впав авторитет української влади. До сьогоднішнього дня шукають замовників вбивства, ведеться судовий процес над виконавцем  вбивства, колишнім генералом  МВСУ   Олексієм Пукачем.

Але хід слідства і політична боротьба навколо події якось відсторонили на другий план саму особистість журналіста Георгія Гонгадзе.

Кожен українець чув про нього, але абсолютна більшість не знає чому він, грузин за національністю, опинився в Україні, яке його родинне коріння, чому був в опозиції до влади. А коли виявилося, що він бережанський зять, я вирішив у жовтні 1996 року взяти в нього інтерв’ю до районної газети «Бережанське віче» і, думаю, читачам  буде цікаво його прочитати.

– Георгію Руслановичу, у Вас грузинське прізвище, але програму ведете чистою українською мовою. Хто Ви, звідки, розкажіть кілька слів про себе?

– Знаєте, Василю, я вже шостий рік мешкаю в Україні і всі, хто бачить мене вперше, ставить це запитання. Те, що я володію мовою того народу, на землі якого живу,  для мене особисто настільки природно, як і дихати повітрям того місця, в якому перебуваєш. Щоправда мої взаємостосунки з Україною пов’язуються ланцюгом обставин, які врешті-решт, сформували мене як особистість й тісно переплелись з моїм життям.

Народився я у Тбілісі, батько мій був кінорежисером, а  мати – лікарем-травматологом, до речі, вона львів’янка. Хоч цей факт спочатку не відіграв ніякої ролі у моєму українофільстві. Мене виховували як грузина, яким я і залишаюся досі. Нам доводилося часто бувати в Україні, однак це спочатку ніяк не впливало на мою свідомість і погляди. Навіть – навпаки. Тоді в глибині душі я шкодував, що є так званим «полукровкою». До того ж, мій батько тоді був дисидентом і мріяв про незалежну Грузію. Коли почав формуватися національно-визвольний рух Грузії, я активно розпочав роботу в Народному фронті Грузії, де очолював відділ інформації. Після трагічних подій 9 квітня 1990 р. довелось багато їздити по всіх республіках Союзу, налагоджувати зв’язки. І ось одного разу мене запросили на установчий з’їзд Народного Руху України у Києві. Там я познайомився з українською молоддю, а незабаром потрапив у Чернівці на перший фестиваль української пісні «Червона рута», де в мене прокинулося дивне почуття – я зрозумів, що жити не можу без цієї землі. Через рік переїхав до Львова.

Коли мене питають, що я більше люблю – Україну чи Грузію, відповідаю: « Грузія – це мати, яка мене народила, виховала, а Україна – це жінка, яку я несказанно кохаю». Взагалі я дуже щасливий. Уявляєте, я вболіваю за два народи, за дві землі. Перебуваючи в Україні, я продовжую стежити за подіями на Батьківщині, тричі виїздив на війну для захисту своєї землі Грузії, а якщо буде треба, віддам життя за Україну.

– Як вдалося Вам, пане Георгію, стати провідним журналістом «Вікон» й очолити «Вікна Плюс»?

– Мій шлях в тележурналістику був досить довгим. За фахом я, як і ви, педагог, викладач англійської мови. Філологічний диплом – це воля моєї матері. Але коли постало питання, ким бути, батько зажадав, щоб я пішов його шляхом і став кінорежисером. Мама відповіла, що одного режисера в хаті вистачає. Я вступив до інституту іноземних мов. Вже потім, в Україні, почав дописувати до газети « Пост – Поступ» про Грузію. А після першої поїздки на війну в Абхазію зняв там свій перший документальний фільм « Біль землі моєї». Після поранення під Сухумі я вирішив серйозно займатись кінодокументалістикою. Потім у Львові якийсь час робив свої програми на львівському телебаченні. Давав сюжети для київських програм «Без протоколу», «Вікна», «Параграф» та ін.. Те, що я перебрався до Києва, в першу чергу, пов’язане з тим, що залишився без роботи у Львові, та й набридло проламувати головою стіну. У Києві пішов по студіях, пропонував свої послуги. Спочатку був «Параграф», де я став ведучим рубрики «Обличчя ринку». Щоправда сама тема мене не дуже захоплювала. І тому  я робив сюжети на « Вікна в світ» та «Вікна». Моя активність дала плоди. Мене запросили очолити нову програму «Вікна Плюс». Назви тоді ще не було і самої концепції теж. Все довелось починати з нуля. До того ж, завдання було не з легких – створити аналітичну програму, коли вже була «Післямова». Я обрав дещо інший шлях, створив політичну, аналітичну авторську програму. Тут уже діє принцип суб’єктивної журналістики, тобто люди, які роблять матеріали, висловлюють свої думки, дають свої оцінки тому, що відбувається в Україні. Але й тут є свій принцип. Журналіст повинен бути чесним у своїх думках, і це для мене головне. Ви можете з ним не погоджуватись, однак це цікаво й тому заслуговує на увагу.

– У чому суть розколу у творчому колективі «Вікон»?

– Я добре знаю старий склад «Вікон». Те, що сталося, на мій погляд, цілком природно для телевізійного світу. Був колектив, який робив тижневик «Вікна», потім з’явився новий проект, «Вікна – новини», додалися нові люди, з новими поглядами на цю справу. Змінилися умови роботи, стратегія і тактика. Ті, хто не погоджувався зі змінами, пішов. Ось і все. Звичайно, є багато інших чинників, які пов’язані з амбіціями, взаємовідносинами тощо. Але процеси на телебаченні дуже схожі на броунівський рух. Тут все тече, все змінюється, тим більше коли йдеться про творчість. Може, й мені колись доведеться піти. І це я вважаю абсолютно нормальним. Звичайно, боляче, коли ріжуть по живому, однак нічого не вдієш – це життя.

– Як часто доводиться Вам виїжджати у творчі відрядження?

– Тепер я не маю змоги багато їздити, програма забирає весь час. До того ж, якщо є відрядження, то вони, здебільшого, пов’язані із супроводженням офіційних делегацій. Дуже не люблю їздити в таких умовах. По-перше, якщо тебе беруть, скажімо, кудись з Президентом, то не маєш права на негатив, бо наступного разу вже з програми нікого не візьмуть. Писати ж офіційні сухі зведення не цікаво. По-друге, бігаєш у хвості делегації , де тобою керують, як хочуть. Це теж не зовсім приємно. Інша річ, коли ідеш сам і належиш лише собі.

– Чи маєте свободу творчості, чи є спеціальні замовлення на ті чи інші передачі?

– Слава Богу, свободу творчості я маю абсолютну, ніхто не втручається у створення програми, і тільки я вирішую, що та як піде у передачі. Щоправда є так звані «розбори польотів» на редакційній раді. Але це бути повинно. Взагалі, я вважаю що навряд чи є інша програма, де журналісти почувають себе настільки вільно.

– Чому зняли з «УТ-1» програму «Післямова»?

– Щодо «Післямови», то це цілком окрема тема.  Там дуже багато нюансів. Це той момент, коли яскраво проявився принцип покарання телеструктури «покровителем» за неслухняність. Мені важко коментувати цей випадок. З одного боку, існує журналістська солідарність, а з іншого – якщо існують правила гри, то не варто їх порушувати. Хоч «Післямова» виграла арбітражний суд, я сумніваюсь, що її поновлять на «УТ».

– Пане Георгію, хто Вам з українських політичних лідерів особливо симпатичний?

– Тут теж говорити дуже складно. Особливо, коли знаєш усю політичну кухню. Особисто мені в політиках подобається конструктивізм. А ось симпатії до сучасних політиків не маю. По-перше, я добре знаю усі підводні течії, а по-друге, особисті симпатії заважають іноді повноцінно працювати.

– Яка ціна реклами у Вашій передачі?

– Про це я не знаю нічого. У нас існує відповідна рекламна агенція, це їхня прерогатива.

– Яка заробітна  плата у ведучого «Вікон Плюс»?

– Вона не є надто високою, але на життя вистачає. Було б дивно вимагати великих грошей за роботу, коли їх просто нема в державі. Гадаю, гроші будуть – це справа перспективи. Мене більше хвилює моя майстерність.

– Чи можуть «Вікна Плюс» бути незалежними? Адже в окремих випусках простежується пропрезидентський виклад матеріалу. Чи може я помиляюся?

– Ви помиляєтесь. Коли щось чітко простежується у наших випадках, то це опозиційність до виконавчої влади. На мій погляд, так і повинно бути. Часом дістається нам від владних структур: дзвонять, тиснуть. Але якщо таке і трапляється, то ми пишаємось. Сьогодні за нами дуже уважно стежать. І це приємно. Інша річ, як довго нам дозволять так вільно висловлювати свої думки. Сьогодні в Україні простежується нова тенденція авторитаризм, бажання керувати всім і вся. А наше завдання – протидіяти цьому.

Василь БИЧ,

методист Районного методичного кабінету  Бережанської районної ради, заслужений працівник освіти України.

м. Бережани

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини