КАЗИМИР З’ЯВИВСЯ НА СВІТ У ЧАС, КОЛИ ЖУРАВЛІ ВЖЕ ЗБИРАЛИСЬ У ВИРІЙ, А ПРИРОДА ПОЗОЛОТИЛА ЛИСТЯ В САДКУ, ОБСИПАЛА ЗЕМЛЮ ЗАПАШНИМИ ЯБЛУКАМИ, ЗАПАЛИЛА БАГРЯНЦЕМ ЖОРЖИНИ ПІД ВІКНАМИ. ЦЕ БУЛО 26 ВЕРЕСНЯ 1935 РОКУ. ЦЬОГОРІЧ ВІДОМОМУ ХУДОЖНИКОВІ, СЦЕНОГРАФУ ТА СКУЛЬПТОРОВІ, ЗАСЛУЖЕНОМУ ДІЯЧЕВІ МИСТЕЦТВ КАЗИМИРОВІ СІКОРСЬКОМУ ВИПОВНИЛОСЬ БИ 82 РОКИ. ЛИШЕ 82. ТА ХІБА ЦЕ БАГАТО ДЛЯ НАЩАДКА З РОДУ ДОВГОЖИТЕЛІВ? НА ЖАЛЬ, ГОСПОДЬ ТАК РАНО ПОКЛИКАВ МИТЦЯ ЗА ЛАШТУНКИ ЖИТТЯ.
У розмові Казимир Броніславович якось сказав: «Театр — це синтез мистецтв, а сценографія — його очі і душа». Саме душею митець Сікорський щодня творив свої полотна. Сценографія не передбачає творчості на чернетку, живе за більш жорсткими законами, ніж мистецтво взагалі: створив декорації, відбулася прем’єра, відіграли виставу — і все, у кращому разі декорації припадають порохами десь за лаштунками сцени. Здавалось би, роль сценографа другорядна, проте сучасний театр зовсім по-іншому розставляє акценти, і саме тому так високо цінували співпрацю з Казимиром Сікорським такі відомі режисери, як Павло Загребельний, Анатолій Горчинський, Анатолій Бобровський, Федір Стригун, Олег Мосійчук. Більше того, свого часу головний режисер Національного академічного театру опери та балету України Дмитро Гнатюк запросив митця створити декорації до опери Бориса Лятошинського «Золотий обруч» (за повістю Івана Франка «Захар Беркут»). А незабаром Казимир Броніславович уже працював над оформленням опери Анатоля Вахнянина «Купало». Загалом же у творчому доробку митця було майже вісімдесят оформлених спектаклів: комедії та драми, класика і сучасність, українські автори й зарубіжні. Він завжди вмів розгадати задум драматурга і, не розпорошуючись на деталі, вміло розставити акценти.
У сценічному вирішенні вистав Казимир Броніславович часто малював дорогу: то рівну і гладку, то покручену, мов людська доля, дорогу, що веде актора по сценічному життю. Це улюблений символ художника, зауважила заслужена артистка України Марія Гонта. Але це і його дорога до досконалості власної майстерності.
Причому й за сценічними лаштунками. Адже митець зумів поєднати, здавалось би, несумісні речі: скульптуру і сценографію, монументалізм і швидкоплинність. Із дитинства К. Сікорський захоплювався історією, насамперед козаччиною. Уже професійним художником створив низку мистецьких серій про героїчне минуле України: триптих «Володимир Великий», цикли «Минувшина України», «Монгольська навала», «Балада про Карпатську Русь». Характерно, що більшість художніх полотен маляра створено в стилі іконопису: обличчя слов’янок та легендарних богатирів нагадують лики святих і навіть кольори віддають давниною, б’ють на сполох, хвилюють, закликають до дії.
Якось митець зізнався: якби довелося написати картину власного життя, взяв би тільки темні кольори — чорний, коричнево-червоний і трохи білого — для контрасту. Білий — це спогади про матір, найсвятішу на світі людину, яка не лише привела на світ, а й у роки Другої світової не раз рятувала синові життя, коли вони разом потрапили до концтабору. І навіть через півстоліття вже сивочолий митець не міг без хвилювання дивитися фільми про війну.
Вдивіться у створену ним скульптурну композицію «Материнський поклик», встановлену при вході до Старого парку в Тернополі. Підняті руки матері нагадують розп’яття. Здається, жінка захищає не тільки власних дітей, а намагається обійняти і прихистити увесь світ. Мало хто знає, що при створенні фігури Матері позувала актриса Тернопільського академічного драмтеатру Віра Самчук, а от прототипом хлопчика став син Сікорського — Дмитрик, а дівчинки — його… друг Славко.
Не дивно, наскільки близькою стала художнику тема Афгану. Як алегорично він висловив свій біль у пам’ятнику «Зранений сокіл», що височить у парку Національного відродження в Тернополі! На постаменті — молодий, дужий птах, що тільки-но зібрався злетіти у небо, але йому перебили крило. Не піднятися тепер соколу увись, не долетіти до рідної домівки. Як і тим хлопцям, які загинули на чужій землі, на чужій війні.
Свого часу мистецтвознавець Тамара Удіна відзначала сміливість вирішення, мінімалізм творчості, поєднані з розмахом думки у створених Казимиром Сікорським пам’ятниках: Тарасові Шевченку — в рідному Шумську, Северинові Наливайку — в Гусятині, легендарному Морозенку (с. Вищі Луб’янки Збаразького району). Ось ця могутність думки й волі, а ще руки й очі героїв: великі, напрацьовані руки й суворий, проникливий погляд, що так нагадують самого митця, вразили журі, і Казимирові Броніславовичу, одному з перших в області, було присуджено мистецьку премію ім. Михайла Бойчука (1992 р.).
…Ось таке воно, уявне полотно життя Казимира Сікорського. Ні, митець ніколи не зображав себе легендарним лицарем чи романтичним героєм, а створив автопортрет, з якого на глядача дивиться Сікорський — художник, який вдихав життя у вистави; людина, яка ще дитиною пройшла через сім кіл пекла; поляк із душею козака.
Жанна ПОПОВИЧ.
м. Тернопіль.
На фото: Казимир СІКОРСЬКИЙ і його пам’ятник «Материнський поклик» у Тернополі.