Безперспективне переманювання київських митрополитів, шантаж, навіть силове затримання деяких із них на місяці і роки, загроза об’єднання християн узагалі терпінню Москви поклали край. Самочинно проголосивши (1448) свою, незалежну від Києва, митрополію, без згоди Вселенського патріарха, Московія здійснила давній задум повної самостійності як «царства», так і його церкви. «Отпадением Юго–Западной митрополии», — таке пояснення придумали в Кремлі своїм сепаратистським діям. Не виправдовуйся, а звинувачуй. Не Московія відкололась від Вселенського православ’я, а навпаки, світове православ’я «відпало» від Московії. Напевне, і Коперфілд не додумався б до такої словесної еквілібристики. Нині за такі ж дії на УПЦ КП та її предстоятеля вселенські прокляття організовує Москва, всеправославним потрясінням погрожує Кирило у випадку визнання автокефалії Київського патріархату.
Враховуючи занепад Візантійської імперії, Московія взяла курс на «Третій Рим». Великій імперії потрібна й велика історія. Ще й духовна. На доказ свого «священного» походження для узаконення великоімперських намірів, що могло мати тільки києвовізантійське коріння, навіть шапку, подаровану ханом Кремлю за вірну службу, «Шапкою Мономаха» назвали. Всілякі загальнохристиянські вчення, домовленості і союзи, які не відповідали єдиноправильному імперському курсу, вважалися відступницькими. Так були зірвані всі спроби об’єднання Західного і Східного християнства. Аж до днів наших. Окрема позиція Росії у православному світі (спроба зриву Вселенського собору в 2016-му) — тому доказ.
Тільки через 141 рік (1589) Москва добилась (запросивши Вселенського патріарха, його рік про-тримала у «золотій камері») повної канонічної незалежності своєї церкви. Нам би таку наполегливість. Нині нашою церквою-матір’ю називає себе. Це при тому, що «матір» молодша від київської дочки на 601 рік (1589-988=601). І не дивуйтеся. За московськими канонами можливе все.
У XVI столітті Московія, відчувши силу, приєднала до себе Астраханське і Казанське ханства. Втретє, з надзвичайною жорстокістю, ущент вирізавши православних городян, запанувала і над християнськими Новгородом, Псковом і Смоленськом. При цьому православний митрополит Феогност прокляв християн-новгородців анафемою за опір татарам. Нині єдиновірних українців на блокпостах Донеччини проклинають московські попи за опір «бурятським добровольцям». І все «канонічно». Як чужинці, як завойовники, як вороги чинили вони з корінними руськими і тоді, і тепер.
Цей підлий акт підкорення незалежної Новгородської республіки, поголовне знищення та вивезення до Московії її жителів (для русифікації і християнізації місцевих «исконно русских» народів) можна сміло прирівнювати до нищення Києва Боголюбським. Такі ж печальні наслідки. «Послал его царь земной к царю небесному», — так цинічно написав Іван Грозний на могилі митрополита Количева, який намагався вмовити царя не чинити надмірних жорстокостей до мирного населення.
У 1863 році (863-го перша літописна згадка про «нове місто» після Києва, «матери городов руських, «откуда есть и пошла земля Руськая») не в Києві, а саме в Новгороді було зведено величний монумент «Тысячелетия России». (1000 років руського Новгорода чи «Росії», хай вирішить сам читач). На пам’ятнику викарбувано барельєфи всіх історичних постатей «Росії». Навіть Б. Хмельницького. Відсутній лише барельєф І. Грозного, завойовника Новгорода. Соромилась навіть царська Росія компанії з відвертим садистом і душогубом. У теперішній Росії все частіше лунають голоси про виправлення історичної помилки і нанесення на монумент барельєфа Грозного. Як «воссоединение» «великорусского народа» пояснюється нинішнє загарбання древньоруських земель. Навіщо ж така жорстокість, ще й до «братнього» народу? Пояснення дуже просте: не возз’єднання, а загарбання, і не братами, а завойовниками є для руських «русские». Адже визначний історик Росії ХІХ — ХХ століть Ключевський зазначав: «Багато народів значиться серед населявших Московію п’ятнадцятого століття, але такого народу, як великороси не виявлено».
У 2014-му Путін назвав Севастополь сакральним (священним) містом для «русских». Адже там «крестился сам князь Владимир перед крещением Руси». «Русского князя Владимира, который «пришел из Новгорода» править Киевом, бессовестно называют украинцем в Киеве, — з великим обуренням волав канал «Россия». «З Новгорода (а не з «Великоросії») в Київ (столицю держави) прийшов правити Руссю Володимир», — саме так пише літопис. «Исконно русским» Новгород став тільки через майже 500 років після Володимира. 2016-го в Москві спорудили пам’ятник «своєму» князю Владимиру. Тому самому, який правив наймогутнішою на той час європейською державою і який про Москву («мутна вода», в якій квакають жаби, по–фінському) на поганських землях Залісся навіть не здогадувався.
Зі смертю Івана Грозного закінчилася київська династія в Московії. «Смутное время» вирішила використати «Великопольща». На престол у Кремлі віднайшли «нащадка» Грозного так званого Лже-дмитрія. Надто не московським за вдачею виявився він: вводив обов’язкову освіту для знаті, нікого особисто не карав, виходив до простого люду на площу. Напади на чужі поселення, підпали, катування, гвалтування, вкидання людей у медвежі клітки, піджарювання немовлят на величезних сковорідках, на повному скаку наїзд каретою на людні вулиці — до таких царських «розваг» звикла тамтешня публіка. Але особливо збурив «простолюдинів» царський бал, на якому кавалери танцювали з дамами. Такого зухвальства «недохрещені» з мусульман московити стерпіти не могли.
Реформи Лжедмитрія через століття розпочав Петро І. «Прорубав вікно в Європу», варварськими методами знищував варварство, як писали про його реформи на Заході.
Дивне продовження цієї історії спостерігаємо тепер. Через 400 років у підмосковних лісах віднайшли мощі Івана Сусаніна, який нібито в ті часи завів поляків на погибель у непролазні болота. Його іменем названі міста, кораблі, вулиці, він оспівується в піснях. Але найцікавіше в іншому. В своїй знаменитій «Истории России с древнейших времен» найвизначніший історик імперії кінця ХІХ ст. Соловйов стверджує, що І. Сусанін — персонаж художній, видуманий і списаний з подвигу українського козака Микити Галагана. Не згадує про Сусаніна і Кармазін у першій в Росії (початок ХІХ ст.) «Истории государства Российского». Очевидно, найкраще в Росії вміють шукати саме «мощі». А ось кістки солдатів останньої війни ще й понині валяються неприкритими у лісах цієї місцевості (про це нещодавно стверджував Л. Кравчук.) А за кошти, витрачені на помпезні пам’ятники «освободителям» по всьому світу, вже давно по-людськи похоронити їх можна було.
Називати себе православними в Московії почали на противагу правовірним (мусульманам) у 17 столітті. Саме тоді півмісяць з вершини хрестів на московських храмах перенесли в їхнє підніжжя. Цитати з Корану замінили на євангельські на «царських» портретах. Два величезні дзвони, на яких були витяги з Корану, розбили і виплавили відомий нині Цар-дзвін зі словами з Євангелія. Перемогою православ’я над ісламістами це нині називається.
Не знаю, які кращі: ті, хто правильно вірить, чи ті, що правильно славлять. Не по самохвальству, а по ділах їхніх, по тій крові і бідах від «Ісламської держави» і «русского міра» буде визначатись Всевишній.
Тимофій ПАЛІЙ,
голова Почаївської організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів.
Кременецький район.
Фото з вільних джерел