ЛЮДИ ПО-РІЗНОМУ ПЕРЕЖИВАЮТЬ ВТРАТУ БЛИЗЬКИХ. ОДНИХ БІЛЬ ПРОНИЗУЄ ТАК ГЛИБОКО І СИЛЬНО, ЩО ВОНИ ХОВАЮТЬСЯ В НЬОМУ, ЯК У ДОМОВИНІ, І СВІТ ПЕРЕСТАЄ ДЛЯ НИХ ІСНУВАТИ. ІНШІ ЗНАХОДЯТЬ У СОБІ СИЛИ ЗАГЛУШИТИ ГІРКОТУ ВТРАТИ РОБОТОЮ, КОРИСНИМИ СПРАВАМИ, ТУРБОТОЮ ПРО ТИХ, ХТО ЇЇ ПОТРЕБУЄ. ТЕРНОПОЛЯНКА ЛЕСЯ ОРЛЯК, ЩО В НИНІШНІЙ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІЙ ВІЙНІ ВТРАТИЛА ПІД ДЕБАЛЬЦЕВИМ СИНА ОЛЕКСАНДРА, САМЕ З ТИХ, ДРУГИХ. ЩЕ ЗА ЖИТТЯ САШКА ВОНА ЗАЙМАЛАСЯ ВОЛОНТЕРСТВОМ, І ТЕПЕР ПРОДОВЖУЄ ЦЕ РОБИТИ. А ЩЕ ВОНА НАПИСАЛА КНИЖКУ ПРО СИНА «ТИ ЗРОБИВ УСЕ, ЩО МІГ», ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЯКОЇ ЗІБРАЛА В ОБЛАСНІЙ ФІЛАРМОНІЇ АНШЛАГ.
Спочатку, як годиться, була молитва. Вів вечір-спогад заслужений діяч мистецтв України поет Олег Герман. Як сам зазначив, він був його голосом, що звучав з-за сцени. Скорботним голосом, додам я. І той голос у супроводі жалібної музики та кінохроніки з понівеченою технікою налаштовували на мінорний лад. Проте у виступах тих, хто піднімався на сцену, звучала сувора правда життя. Про що думають люди, які йдуть на війну, роздумував професор Микола Лазарович, який теж пройшов зону АТО. У кожного на те — своя відповідь. Але домінує одне слово: «Треба!» Так було у княжу і козацьку добу, в часи січового стрілецтва і коли піднімалася на боротьбу УПА. Нині це випало нам. «У п’ятницю, 13-го, — згадував Микола Васильович, — я пішов у військкомат, а вже увечері зателефонували, що о восьмій ранку маю бути на призовному пункті. Сашко мав більше часу для збору. Але уявімо собі, що було б, якби ми не пішли? Очевидно, ми сиділи б тоді не в цьому залі і москаль був би не тут, а на польському кордоні. Тому недоречне питання, чому ми пішли на війну. Хтось каже, що ми Порошенка захищали. Не його, а свої сім’ї, свою землю, щоб нарешті відірватися від того злющого народу, розірвати пуповину, яка нас зв’язує. І пам’ятаймо: гірше поганої влади — чужа влада».
На переконання професора М. Лазаровича, причина цієї війни не в Путіні та його імперських амбіціях, а в народі, «який не визнає за іншими народами права бути народом, нацією. Не визнає він і нашого права мати свою державу». І ще одна думка шанованого в краї науковця: «Ми нічого особливого не зробили, а тільки те, що мали зробити. Як робить той чоловік, що в транспорті поступається місцем жінці. Бо так повинно бути! Тож питання має звучати інакше: не чому ми туди пішли, а чому тікають інші?»
Леся Орляк розповіла історію свого Сашка, що підтверджувала позицію Миколи Лазаровича. За тиждень до Великодня у 2014 році зателефонували з військкомату: її син потрапляє під мобілізацію. Коли сказала про це йому, обурився: чому не покликала до телефону? «Опам’ятайся, сину! У країні не оголошено війни, то й не може бути мобілізації. Та й чому саме тебе потрібно зараз викликати, коли в державі повно міліції, есбеушників, строковиків та й просто дужих чоловіків?» «Я повинен, мамо. Я військовозобов’язаний. Я присягав на вірність Україні, і це мій обов’язок», — почула у відповідь.
Той Великдень, останній у своєму житті, Сашко Орляк ще відсвяткував вдома. Його мобілізували у серпні. Був командиром гармати другого протитанкового артилерійського взводу протитанкової батареї 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. А вже шостого лютого 2015-го під час виконання бойового завдання хлопець загинув у результаті мінометного обстрілу на опорному пункті «Станіслав» поблизу Дебальцева Донецької області. Посмертно його нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а міська рада присвоїла йому звання почесного громадянина Тернополя. А тепер на увічнення його пам’яті — мамина книжка: згусток болю, любові і віри, що син «не помер, а відійшов на Небо, бо на землі зробив усе, що міг».
Христина Феціца, волонтерка Логістичного центру, розповідала про мужність самої Лесі Орляк. Перед смертю Сашка вона збирала кошти на тепловізор для наших бійців. І вже знаючи, що сина везуть додому в домовині, вона ще цікавилася, чи закупили той тепловізор, бо на передовій його дуже чекають.
Були й інші зворушливі та повчальні виступи. Була й пісня — патріотична й народна у виконанні гуртів: тернопільського «Пшеничного перевесла» та «Горлиці» із села Кривого Козівського району, батьківського родинного села. А після завершення імпрези до Лесі Орляк вистроїлася довжелезна черга — за автографами. Як зазначається у книжці, вилучені від її продажу кошти будуть долучені до облаштування Алеї Героїв у Тернополі.
Галина САДОВСЬКА.
На фото: Леся ОРЛЯК репрезентує свою книжку; таким веселим і світлим залишився в пам’яті Сашко ОРЛЯК.
Фото з архіву родини Орляків