Як тільки з телеекранів/радіоприймачів/газет/журналів/білбордів/Інтернету і всіх закутків інформаційного простору вилазять знайомі (або ж незнайомі чи вже призабуті) писки (або стирчать у ваших брамах чи хвіртках їхні агітки) і починають розповідати вам про те, як погано живеться в державі і що доброго вони пропонують натомість, знайте — наближаються вибори.
Усе б нічого, якби палкі болільники за голос виборця і справді переживали за нього. Е, ні. Тут інше. Правду кажуть психологи: коли людина вам чогось бажає, то вона виявляє насамперед свої бажання, причому — більш конкретні, аніж ті, які адресує вам.
От зичить вам, до прикладу, опозиційноблочна Партія регіонів у своїй політрекламі свободи слова, добробуту, стабільності, ще й вільного доступу до Інтернету, а насправді хоче відродити «Вконтактє», «Однокласнікі», «Яндекс», мейл-ру, Януковича, золотий батон і багато-багато всячини. До речі, той перелік мав би вже з’явитися у вигляді якоїсь книженції та ще й величезним тиражем у видавництві «Новий мір». Не знати лиш, чи вдасться переказати авторам мільйонні гонорари, як минулого разу…
Читаю про здобутки і розбудову України членами БПП у тернопільській пресі, на партійному сайті і вже бачу новий слоган цієї команди на чолі з Рошенком: «Другий раз у перший (і єдиний) тур».
Щоразу, коли натрапляю на лавину цифр і фактів від Юлії Володимирівни, коли спостерігаю за палкими виступами по ТБ, розумію німий крик її прихильників та однопартійців: «Поверніть косу!»
«Народний фронт», коли Арсеній Яценюк щез із поля зору після відставки, здавалося б, осиротів. Були різні версії, куди екс-прем’єр міг податися. Одні казали, що виїхав до Аргентини, другі — попрямував у США, треті — в Канаду. Та де б він не був, з легкої руки Василя Мельниковича його повернення мало б звучати приблизно так: «Гей-гоп, Канада, старих баб не нада, Яценюка давайте, а ви, хлопці, грайте».
«Самопоміч» не втомлюється боротися з корупцією на всіх фронтах. От якби ще Соболєва в антикорупційний комітет повернули, може, легше стало б…
Там украли, там продали, там вивезли, там за грати засунули — ось яка в нас прогнила система. І її вади треба комусь виявляти. Так, розумію, що ця нелегка місія лягла на плечі Анатолія Гриценка і «Громадянської позиції». Потрібні ж Україні перші непрохідні на виборах і стабільно вічні опозиціонери.
Вкотре переконуюся, що радикал радикалові не рівня. Комуністи на словах хотіли б повернути фабрики — робітникам, землю — селянам, тюрми — буржуазним націоналістам, Леніну — пам’ятники, а собі щонайменше легальність. А от Олег Ляшко пішов далі — він прихопив собі вила і тепер ще небезпечніший, ніж комуністи: радикально виступає проти олігархів. А нині олігархи страшніші від столітньої марксистської буржуазії. Страшніші, бо реальні. Правда, гроші на розвиток потрібних партій теж реальні дають…
Знаєте, що стоїть на другому місці серед бажань усіх політиків? Окрім влади (тобто мандатів, місць, комітетів, міністерств), їм потрібні люди. Керівники, які поведуть партію уперед. Уже давно ми чули про проект «Україна — вперед!» Це, вочевидь, тому, що Наталія Королевська кудись зникла, а до цього загубила свої мрію та диплом. «Рух нових сил», наскільки розумію, воює за те, аби повернути Міхеіла Саакашвілі: або на дах, або на кордон. Або щонайменше відбити для нього український паспорт. «Справедливості» варто домогтися лише одного: повернути Валентина Наливайченка в СБУ. Хай спробує себе в ролі українського Ассанжа, а його партія і партвидання приміряють на себе образ Wikileaks (треба ж секретні дані якось оновляти).
Виборець, замучений політичною рекламою і німими благаннями не вельми популярних брендів, мав би помітити насичену зелень газет «УКРОПу» та зрозуміти просту істину: «Приватбанк». І не забути би про СДПУ(о): хай забере Медведчука з Мінська, бо на переговори щодо Донбасу вислали точно не український вибір.
Фото з вільних джерел