Вільне життя

За незалежність рідної землі

Чотири роки тому 14 березня півтисячі добровольців прибули на полігон Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону. Торік це свято офіційно утвердили голосуванням народні депутати Верховної Ради. З нагоди Дня українського добровольця я поспілкувалася з кількома краянами, які за покликом серця пішли на фронт боронити Україну.

Тернопільців Михайла Бохняка та Ярослава Панасюка обурило побиття беззахисних студентів беркутівцями і жорстокість керманичів, які навіть не думали прислухатися до протесту простих українців. Тому й поїхали до Києва. Саме в атмосфері протистояння столичного Майдану вони познайомилися, здружилися. Попри численні дискусії українців, чоловіки переконані: жертви цієї революції ніколи не будуть марними.

— Майдан об’єднав націю, всіх українців, схід і захід країни. Він ніколи не був продажним, такими були лише представники політичних партій, — каже Михайло.

Чоловік пригадує, що, попри загрозу життю, люди почувалися там безпечно. Бо вони були серед своїх однодумців. На Майдані панували мир, спокій, єдність. Навіть хворі протестувальники, зазначає Михайло, завітавши у серце революції, попри дим і запах горілих шин, почувалися здоровішими.

Сутички на Майдані для мого співбесідника не минули безслідно — чоловік отримав контузію. Тільки-но підлікувавшись Михайло подався на схід. Спочатку воював у батальйоні «Шахтарськ» (позивний «Ведмідь»), згодом за контрактом продовжує боронити країну у складі 44-ї окремої артилерійської бригади.

А Ярослав Панасюк під час революції втратив руку — схопив нею гранату, якою цілили в жінку з дітьми. Проте, незважаючи на це випробування, він не втратив ні сили духу, ні жаги до життя. Згодом вступив у лави «Айдару», отримав позивний «Борода», хоча побратими, усміхається, хотіли кликати його «Філателістом». Усе через те, що вчив хлопців замість лайливих слів «прикриватися» фразою «збирав марки». Воював, ходив у розвідку. Сьогодні Ярослав — активний волонтер, своїм оптимізмом й енергійністю підтримує бійців у реабілітації після травм.

Із ще одним нашим краянином Ігорем Павловським (позивний «Маріо») читачі «Вільного життя плюс» уже знайомі. Торік у грудні ми розповідали його неймовірну історію — поранений у Щасті боєць дванадцять годин пролежав у лікарняному морзі, доки волонтерка Алла Чонгар не наполягла на тому, щоб їй показали тіло айдарівця. При огляді в Ігоря раптово сіпнулися ноги, і його швидко забрали в реанімацію.

Вдома у військового залишилися дружина і троє дітей, тому, аби не хвилювати найближчих, він довго приховував свій стан і казав, що лежить у лікарні з бронхітом.

«Маріо» спонукала піти на війну тяжка втрата — на Майдані загинув його найкращий друг Сашко Капінос. Про своє рішення він не шкодує і донині. Хоча зізнається, боротися з ворогом, особливо у перші місяці, добровольцям було нелегко: бракувало зброї, допікали відсутність побутових умов, нестача харчів. Допомагали волонтери, а ще військових єднала спільна мета: вони знали, що борються за незалежність рідної землі, спокій своїх дітей та батьків.

— Я вважаю, що на якій землі народився — ту маєш оберігати, — зазначає Ігор Павловський.

Скромні, щирі, відверті — такими є наші героїчні військові-добровольці. Сміливці, котрі першими кинулися в бій з агресором, аби ми мали змогу жити мирним життям. Гордімося, що серед цих патріотів немало тернопільців, наших земляків.

На фото авторки: Ярослав ПАНАСЮК.

Loading...

Про автора

Мар’яна Бобрівець

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини