Вільне життя

Одкровення «блудного» краянина. (Галі Садовській до її скромного ювілею та всьому вільножиттівському товариству)

Чарівна тілом і душею Галю! Тримаю в руках твій вагомий фоліант і думаю: над прочитаним, над життям, над невтомною працею журналіста. Від кожного твору, уміщеного в цій книжці («Краяни» – Ред.), випромінює тепло, доброзичливість, повага до людського чину. Бо праця людини — це є і сама людина.

Отже, це стосується особисто й тебе і твого чину на журналістській ниві. Правду сказати, не кожен журналіст, навіть достатньо відомий, може похвалитися таким творчим доробком, який є у тебе. А якщо врахувати, що кожен твір журналіста, — це частина чиєїсь долі, то його особиста доля також виткана людськими радощами й людськими болями. Будучи правдивим літописцем часу, журналіст не може бути поза часом.

Відомий віруючому люду Іоанн Златоуст казав: «Скільки створити може слово, стільки ж розрушити може страх…»

Слава Богу, ти не боїшся правди. Не підігруєш брехні. І твоя громадянська позиція піднімає твоє слово на рівень громадянської совісті.

Отой «бронепоїзд» українського слова — часопис «Вільне життя», в якому ти займаєш достойну бойову позицію, свого часу крізь хащі тоталітарних джунглів вів світлої пам’яті Микола Павлович Костенко. У ті часи нелегко було зостатися чесним і чистим. І підбирати таких працівників, які дотримувалися б цієї ж моралі. І не випадково саме Микола Павлович «засватав» тебе у «Вільне життя». Не випадково у ньому опинився всебічно талановитий і невтомний Василь Бурма. Не випадково зараз достойно веде «бронепоїзд» Петро Федоришин, який своїм олімпійським спокоєм, розсудливістю і добротою так нагадує Миколу Павловича.

У вашій команді мав опинитися і я. Хоч, правду кажучи, ніколи себе поза вами не відчував. Студентом у «Вільному житті» проходив практику. В часописі часто друкувалися мої твори. А коли вже працював у Львівському університеті і «доблесні» чекісти почали «плести лапті», зателефонував якось завідувач кафедри журналістики Й. Т. Цьох:

— Якщо маєте хвильку часу, зайдіть до мене…

Заходжу. Сидить Микола Павлович. Слово по слову. Каже:

— Женя! Їдь працювати до мене. Я тобі одразу ж квартиру дам. Біля самого озера. Трикімнатну…

Я жартую:

— Миколо Павловичу, що я, такий мініатюрний, сам робитиму в трьох кімнатах?

— Нічого, — каже. — У перспективі обзаведешся сімейним виводком…

Пропозиція була дуже привабливою. Я подумки прикинув, що Тернопіль від Львова не так далеко. Місто менше і муляти очі тернопільським кагебістам буде перспектива набагато більшою, ніж львівським…

Ми зійшлися на тому, що коли в мене нічого не вийде у «Перці», повертаюся до Тернополя. Навіть не претендуючи одразу на житло… Тепер, з довжини свого життєвого шляху, який ти, Галю, так щедро оспівала (за що коліноприклонно дякую), прикидаю: чи міг я піти іншим шляхом? Мабуть, що таки ні. Кожній людині її дорога намічена її долею, а кожна доля — виписана ТАМ головним писарем найвищого Волостелина.

Але я тішуся, що мої дороги ведуть мене до найріднішого куточка мого життя, до моєї родини й до вас, дорогі мої друзі, колеги, побратими й посестри. І прошу Всевишнього, аби зі своїх небесних фондів виділив вам кожному довгого-предовгого віку при доброму здоров’ї, творчій і життєвій енергії, радості, щасті та великій людській шані!.. Аби ми з вами ще довго-предовго зустрічалися, відтворювали наше мелодійне і життєдайне українське слово, збагачували своєю творчістю українську національну душу.

Будьмо! І буде Україна. Наша Україна!

Євген ДУДАР.

Хутір «Мозамбік»,
що в джунглях Європи.

Фото з архіву Євгена Дудара

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини