Він стоїть на високій Чернечій горі, де Дніпро ревучий, і думає свої думи. І не лише там, а по всій Україні, у найвелелюдніших куточках видніє його постать, висічена з граніту, викувана з бронзи. І кожен, у кого болить душа, хто загубився на хрещатій дорозі долі, йде до нього за порадою і співчуттям. Особливо в ці березневі дні, коли над нами витає Кобзареве слово, Шевченкова мудрість. У Тернополі, як і всюди, минулої п’ятниці над сквером, поруч із драмтеатром, де сидить у задумі Тарас, линули знайомі з дитинства позивні «Реве та стогне Дніпр широкий…» Поступово зі всіх кінців сюди сходилися містяни з квітами, синьо-жовтими стрічками — представники інтелігенції, літні люди, учні шкіл.
Мітинг із нагоди 204-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка розпочався невмирущою ораторією «Реве та стогне…» у виконанні академічного хору обласної філармонії. Ведучі запросили преосвященніших владик і всечесних отців відправити панахиду за невмирущий на землі дух славетного Кобзаря. Відтак виступали представники влади — голова облдержадміністрації Степан Барна, заступник голови облради Любомир Крупа, заступник мера Тернополя Леонід Бицюра, а також від громадськості. Усі наголошували: Шеченко поміж нами, його слова, його думки, його заповіти ніби списані з нашого сьогодення. Вони пульсують і живуть у наших надіях та сподіваннях, у кожному кроці нашого поступу. А біля підніжжя пам’ятника стає все яскравіше і яскравіше від живих квітів.
У багатьох народів є мислителі, пророки, які бачили через століття і залишили власною творчістю по собі чіткий дороговказ. У британців — Шекспір, у німців — Гете, в італійців — Данте… Український народ, маючи багато постатей, які могли б бути поводирями, обрав Тараса. Бо його геній проріс не просто з академічного творчого надбання, а з досвіду, болю і сліз співпережитого разом із громадою та кожною особистістю зокрема. Викупившись із кріпацтва (безмежна дяка і Брюллову, і Сошенку, й іншим передовим представникам тогочасної інтелігенції), він міг би не ставати на прю із царатом, а зі своїм талантом прожити вік у розкоші і безтурботності, як це зробили багато його земляків. Одначе Шевченко звалив собі на плечі хрест бунтаря, щоб нести його на свою Голгофу в ім’я України і її стражденного, пригніченого народу.
Біля пам’ятника Кобзареві з букетами квітів учні школи мистецтв читали Шевченка. А він, схиливши голову, думав: «Мені однаково, чи буду / Я жить в Україні, чи ні / Чи хто згадає, чи забуде / Мене в снігу на чужині — / Однаковісінько мені… / Та неоднаково мені, / Як Україну злії люде / Присплять, лукаві… / Ох, не однаково мені». Так, не однаково. Бо той, хто назвав себе братом, та ще й старшим, тихо в кутку гострив ніж, мов Каїн. Виждав нещасливий для нього час і встромив його під серце. Та розпустив по донецькому степу хижих вордулаків, у яких немає нічого святого. Не однаково, тому Шевченко сьогодні серед нас. У графіті на закіптюжених стінах майдану Незалежності з палаючою шиною в руках, в армійському шоломі з автоматом — якийсь солдат у короткому затишші між обстрілами намалював Тараса на зворотному боці старого плаката. Ох, неоднаково йому, бо немає в світі України, немає іншого Дніпра, а ми премося на чужину шукати там собі добра. І замість того, щоб чужого навчатися, українці їдуть по безвізу, аби гнути спину, збираючи солодку ягоду для ляха, підмітати вулиці німцеві, надриватися на найважчих роботах у Португалії, мурувати вілли московиту. «Ой три шляхи широкії / До купи зійшлися. / На чужину з України / Брати розійшлися. / Покинули стару матір. / Той жінку покинув, / А той сестру. А найменший — / Молоду дівчину…» А вдома занедбана господарка і недоглянуті діти. Ох, не однаково йому.
Линуть у дзвінкому березневому просторі над сквером Кобзаря його невмирущі слова, а він сам немов ходить поміж нас і пророче закликає: «Борітеся — поборете!..»
Василь БУРМА.
Фото автора