Скільки років знаю Івана Марчука, у нього завжди легко було брати інтерв’ю. Відкритий, дружелюбний, він щоразу захоплював своїми спостереженнями, судженнями, оцінками, оптимістичним прагненням «розписати небо», тільки б вистачило у Бога для нього літ і фарб. Але останніми роками в знаного художника зовсім інший настрій: багато смутку, розчарувань від українських реалій, тривоги за долю свого творчого доробку. Але, як мовиться, немає лиха без добра. Саме ці роки заново нагадали світові про геніального українського живописця (за три останні роки — 18 персональних виставок у дванадцяти країнах), а нам подарували «чотирнадцятого Марчука», такого несподіваного, що й не знаю, як це оцінити: чи дитинство до нього повернулося, чи вибухнув вулкан його усе ще не реалізованої надпотужної душі? Отож був спекотний травневий день у Тернополі — і ми говорили про те, що болить нашого славетного земляка.
— Іване Степановичу, як вам нині працюється? Щось пишеться?
— Я все життя жив за чорним календарем. Фактично не жив, а працював, бо чорний календар — це той, що не має червоних кольорів (вихідних і свят). Думав, що все це колись комусь знадобиться. Сподівався, що постане Українська держава, яка цим зацікавиться. Адже певний час жив в Америці. П’ять років приїздив сюди не з порожніми руками, а в кожний приїзд привозив по десять картин. Знімав їх з підрамників, скручував і віз в Україну. Бо думав (а це був початок незалежності), що країні, яка має постати, це знадобиться. На жаль, так не сталося. У цій державі ніхто нічого не хоче, крім грошей. І то не в Україні, а за її межами щоб були кругленькі рахунки.
Ми були багатющою країною. Вона ще й зараз є такою. Але майже за три десятиліття не навчилися управляти державою, народом. Ті, хто мав би це зробити, тільки роблять гроші й кладуть їх до своїх кишень. І немає в Україні сили, яка б змусила їх працювати на державу. У нас повне беззаконня, де можна робити все. В інших країнах, тих, які називають цивілізованими, багато обмежень. Тому, що є закон і, людоньки добрі, живіть за ним. Вони так і живуть. А ми?..
— У вас останнім часом дуже мінорний настрій. В одному з інтерв’ю ви навіть заявили, що жалкуєте за тим, що не залишилися в Америці, а повернулись в Україну. Вас за це різко критикують. Мовляв, такі люди, як ви, — талановиті, успішні, знані в світах, мали б піднімати дух нації, давати їй надію, а не примножувати зневіру.
— Знаю про таку реакцію на мої слова. Але я поставив діагноз. Правдивий, не фальшивий. І коли мені докоряють цим інтерв’ю, кажу: я нікого не хотів засмучувати, але брехати не хочу і не можу. Не вмію просто. Ви можете — тіштеся, живіть, не замислюючись, поки живеться. А як живеться — самі знаєте: як вами управляють, скільки за що платите. У нас багато чого не так, як би мало бути. Ми йдемо в нікуди, і то є суща правда. Хто хоче, хай заперечує, критикує мене за такі слова, та я це відчуваю.
Я вже забув про те інтерв’ю, а мені про нього й досі нагадують. А я ж у ньому нічого нового не сказав, тільки озвучив те, про що йдеться в новинах, а там про це говорять значно жорсткіше. Я ще делікатно висловлювався. Проте правди одні бояться, а інші її потребують. Дуже хочу, щоб усе в Україні було добре, але справді шкодую, що приїхав не в ту країну. Пам’ятаю, як плакали в Нью-Йорку, коли у Львові на мітингах співали «Червону калину». Було таке піднесення. І я сподівався, що на Україну чекає відродження, ренесанс, пробудяться всі творчі сили. Але потішилися рік-другий — і все. Й далі котимося вниз, поки десь не зупинимось. Але чи буде тоді кому підніматися вгору, не певен…
В Україні, куди не глянеш, все, що створене Богом, прекрасне. Та скільки вже всього знищено і нищиться далі. Якщо порівняти з іншими країнами, Україна — смітник Європи, до побуту цивілізованих держав нам дуже далеко. Люди спілкуються на таких тонах, які не прийнятні в цивілізованому світі. У нас ніхто не знає, що таке етика, що таке шанувати іншу людину. Це теж багатьох мучить. Наші люди були добрими, навіть дуже добрими. Що нині з ними сталося?
— Як на мій погляд, багато з них і тепер залишаються нормальними. Недарма, коли їдуть у світи, так легко призвичаюються і до порядку, і до виконання законів, до нормальних людських стосунків. І їм не доводиться себе ламати, у них це живе.
— От тільки Україна нагадує зараз діряве відро: з неї все витікає. Тікають здебільшого молоді люди з сім’ями, бо не бачать тут перспективи ні для себе, ні для дітей. А ми могли б бути на передових позиціях в Європі, якби наше добро не було розкрадене, а сотні мільярдів не вивезені. Нема їх тут, не працюють вони на Україну. Тому й їдуть наші люди в інші країни. І будуть їхати. Через десять років українці тут стануть меншиною і ними правитимуть зовсім інші люди й зовсім інші порядки заведуть. Дуже хочу вірити, але не можу, що тут щось зміниться на краще. Адже я не тільки володію малярством, а й добре знаю психологію людей, уважно стежу за всім, що відбувається.
От і думаю, що мені робити, чого я тут? Вмирати? Уже бувало, що хотілося. Я не маю тут радості… Та найбільше болить мені мій доробок. Усе життя працював, шкодував розлучатися з картинами, хоч доводилось, бо за що мав жити? У мене, крім них, і заговорити ні до кого. Хата порожня, я один серед картин і розмовляю з ними. Навіть кицьки не маю, хоч дуже люблю цю тваринку, бо мотаюся по світах, на кого її залишати?
В Україні не дуже шанує мене і моя братія. Мені чорно заздрять, нікуди не запрошують. Усе, що роблю, роблю по світу і з власної ініціативи. В останні роки мені в цьому допомагають, так би мовити, державні люди, українські посли.
— Розкажіть детальніше, де ви побували зі своїми картинами?
— У ювілейному році (у 2016-му І. Марчуку виповнилось 80 — Г. С.) мав шість виставок у містах України. Потім став організовувати їх у Європі. Я і мій самодіяльний менеджер почали з Литви. Було неймовірно важко. Вночі годинами сидів на митниці і роздавав автографи, поки заповнювались десятки-десятки паперів. Але сама виставка в художньому музеї Вільнюса була дуже поважною. Потім виставлявся в Німеччині та Польщі. Далі картини помандрували до Брюсселя: попросили організувати їхню виставку в Європарламенті. Їх чудово там приймали. І в Люксембурзі була велика зацікавленість до моїх робіт, тому на осінь запропонували ще одну виставку, вже більшу. Показував свої роботи в Словаччині та Чехії.
— А хто та чим у тих закордонних вернісажах найбільш вас вразив?
— Туреччина. Її посол побував у моїй майстерні, домовився про виставку в Анкарі. Вона відбулася в приватному, дуже величному музеї сучасного талановитого турецького художника (таке ось різне ставлення до нашого брата в Туреччині і в Україні). Після Анкари мої картини виставлялися в Анталії, відтак знову в Анкарі, але вже в художньому музеї. Тепер експонуються в Ізмірі, де до відкриття виставки видали тисячним накладом каталог моїх робіт, десь по три з половиною кілограми кожна книга, та десять тисяч буклетів. Зважте: зробили це не своєму, а чужому художникові. Й організація виставки була фантастичною. І це лише початок, як сказали мені.
Море вражень отримав і від Таїланду, де теж організували виставку моїх картин. Побачити цю країну мріяв з дитинства — і вона мене не розчарувала: екзотичний край, привітні, уважні люди, що уміють пошанувати гостя.
— Ви згадали про свій найбільший біль — музей, який обіцяли вам на президентському рівні: Віктор Ющенко особисто закладав капсулу під майбутній фундамент.
— Це був суцільний обман, як писала одна з газет, і зверталась до мене: пане художнику, не нарікайте на президента – він закопував капсулу, заздалегідь знаючи, що вона ніколи не проросте. Тринадцять років мене мордували цим майданчиком: бути там музею чи не бути? Головний аргумент проти його будівництва: ця територія заповідна, входить у зону Софіївського заповідника, а отже, охороняється ЮНЕСКО, і в нього треба брати дозвіл на будівництво. Я те саме говорив і Ющенкові, коли дізнався, яке місце вибрано під мій музей, але він запевняв, що все буде гаразд.
Був у міністра і нещодавно написав відмову від цієї скандальної ділянки. Міністр дав команду своїм підлеглим знайти приміщення, яке можна було б перелаштувати під мій музей. Буде сумно, якщо запропонують у житловому будинку, бо це не вихід. Нині мистецька культура потребує іншого, адже це не гастроном і не банк, а музей, сама будівля якого вже мала б бути «лялечкою», щоб одразу було видно: це мистецький заклад. Чи вони зроблять це? Думаю, вже після того, як мене не буде…
— А яка ситуація з обіцянками тернопільських владоможців, які пропонували «оселити» ваші картини в Старому замку?
— Я ще не дав на це своєї згоди. Хоч чув, що на замок уже претендують і художній музей, і артгалерея, котрі розташовані на перших поверхах житлових будинків. Не хотілося б скандалів…
— Після європейсько-азійського туру не маєте наміру організувати виставки своїх картин і в Україні?
— Наприкінці року хочу зробити прощальну модерну виставку в Києві, у Національній галереї.
— Чому прощальну?
— Тому що тут немає більше що робити. Я тут не живу… То є правда. Все життя поклав на плаху. Був найскупішим художником, беріг свої картини для рідного краю. Та вони тут нікому не потрібні. Я ще маю що робити. Руки працюють і мозок, але для чого? Для кого?
— Не віриться, що ви нічого не малюєте. Раніше і кількох днів не витримували без пензля.
— Працюю зараз наосліп. Ось їхав у Тернопіль поїздом «Інтерсіті». Людей майже немає. І думаю: чого я ще не робив? Придумав: малюватиму наосліп маркером. Для графіки це дуже добре: груба лінія, файно. Отож, заплющую очі і малюю корів, коней, різних звірів, видумую всяку всячину. Дуже смішно виходить. Мене це так захопило. Маю вже більш як чотириста робіт цього «чотирнадцятого Марчука», «сліпого художника». Хочу видати книжкою.
«То, може, не все так сумно для вас, як може здатися, коли хочете сміятися», — кажу Іванові Степановичу і прошу щось наосліп намалювати. Він бере мій блокнот і ручку, засуває руки під стіл і, не підглядаючи, щось зосереджено виводить. Так з’являється на світ оця дивовижна корова з одним вухом.
У такому ось сум’ятті думок, настроїв, критичних оцінок і нового захоплення один із ста офіційно визнаних геніїв світу, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, народний художник України Іван Марчук зустрів 12 травня свою 82-гу весну. А напередодні навідався на Тернопілля, щоб у краї свого дитинства — Москалівці Лановецького району — послухати… кумкання жаб. Але, либонь, через спеку вони того дня мовчали. Проте увечері в Тернополі, над Серетом, жаб’ячий хор потішив його серце. Многая літа Вам, Іване Степановичу. І таки в Україні!
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел