Вільне життя

о. Андрій ЛЮБУНЬ: «Тепер такий час, коли треба жити задля Батьківщини»

Настоятель православних церков Великомученика Димитрія Солунського у Лішні та Покрова Пресвятої Богородиці в Куликові Кременецького району отець Андрій Любунь став «Людиною року-2017» за активне волонтерство. З початку російсько-української війни на сході України він регулярно їздить до бійців на передову. І не лише щоб завезти їм матеріальну допомогу, виконане замовлення наших захисників, а й щоб поспілкуватися з бійцями та їхніми командирами. І те спілкування, каже, для них нерідко важливіше і помічніше, ніж привезені гостинці. Власне, про волонтерство й була наша розмова зі священнослужителем.

Отже, Андрію, розкажіть, будь ласка, що спонукало вас стати волонтером та як усе починалося.

— Так склалося, що мені не довелося бути на Майдані, коли там було найгарячіше. Проте, як почалася війна, прийняв для себе рішення, що не можу залишатися осторонь. Познайомився з волонтерами з Чемерівців (це Хмельниччина), взявся їм допомагати. Ми купували свині, переробляли їх у Лішні на тушонки. Там у мене маленька парафія, всього 15 дворів, та й живуть у них здебільшого люди похилого віку. Проте всі дружно взялися за виготовлення тушонок. Кошти збирав і по сусідніх селах, переконував людей, що ми повинні допомагати бійцям, бо вони там і нас боронять від нападника. Ми тоді з чемеровецькими волонтерами завантажили 40-тонну фуру продуктів та інших потрібних солдатам речей. На той час щойно звільнили Слов’янськ, ще Дебальцеве було нашим — туди й повезли першу нашу допомогу.

Та згодом подумав: співпраця з чемеровецькими волонтерами — це добре, звичайно. Але хіба наші Кременеччина й Шумщина не можуть зорганізуватися і самостійно допомагати бійцям? Почали працювати з людьми і вже від Кременецького благочиння завантажили фуру всього необхідного для наших захисників. Машину залишили в Красноармійську (нині Покровськ) і звідти бусом доставляли привезене бійцям по лінії оборони: в Піски, Авдіївку, Горлівку…

А взагалі уперше самостійно з допомогою я поїхав до «Айдару». Він стояв тоді на Луганщині — Трьохізбенка, Щастя, Станиця Луганська, 29-й блокпост… Перше, що мене вразило, це їхній шеврон, на якому було написано: «Рабів до раю не пускають». «Айдар» складався з людей, що пішли на фронт з Майдану. Мене захопило їхнє почуття волі. Це великий дар Божий — почуватися вільним. І якщо людина знаходить цей скарб — більшого в житті нічого не треба. Вважаю, ці люди вільно і свідомо йшли воювати й готові були, ніхто їх до цього не примушував, віддавати життя за свою Батьківщину. Вони воювали просто за те, щоб бути вільними — як самим, так і державі нашій, усім людям.

Але я погоджуюсь із твердженням «Гатила», який сказав при нагородженні (отримуючи відзнаки «Людини року-2017». — Ред.), що найбільший героїзм — це не коли ти віддаєш життя за Батьківщину, а коли ти живеш за Батьківщину. От, власне, тепер такий час, коли треба жити задля Батьківщини. Тоді був період, що треба було вмирати за неї, тому що ворог знищив би нас, стер з лиця землі нашу державу. Завдяки таким самовідданим людям, їхньому героїзму, самопожертві цього не сталося, москалям зламали зуби.

Ви ведете облік своїм поїздкам на схід?

— Ні. Скажу чому. Якби я це робив, то це б не було з мого боку по-справжньому. Це була б якась робота. А я їду за покликом душі. Це мені, може, більше потрібно, ніж тим, до кого їду. Що тут рахувати?

Хоча, може, й помиляюся. Нещодавно хрестив дитину. Перетнулися з одним солдатом. Він і каже: «Як ви не ведете обліку, не маєте ніяких документів, посвідчення учасника АТО? Ви ж із чотирнадцятого року їздите на передову». Кажу: не бачив у тому потреби. Але з іншого боку, якщо подумати: в мене нині троє дітей. Якби, не дай Боже, чи потрапив у полон (а таке було, що ми блудили і виїжджали на сепарську територію, ще на початках війни), чи загинув, бо не раз потрапляв і під обстріли, що було б з моєю сім’єю, хто б за неї потурбувався?

Відчувається, що армія наша змінюється?

— Звичайно. Чимало йдуть нині воювати, бо сприймають це як професію. Тоді йшли за покликанням, з вищою метою. Таких, що воюють з 2014-го, на передовій не так уже й багато. Вважаю, що їхня самопожертва не менша, ніж тих, що віддали своє життя за Батьківщину. Бо вони отих молодих бійців, «салаг», як їх називають, вчать не вмирати в першому ж бою. А потім, вони вже без цього не можуть. Там усе справедливо, все по-справжньому. Є конкретика: там — ворог, тут — свої, по-справжньому свої. Третього не буває. А в нашому житті цього нема: не збагнеш, хто тобі з якого боку встромить ножа в спину.

У вас є конкретні військові підрозділи, яким допомагаєте?

— Хто їздить так довго, як я, той вже обростає «своїми» частинами. В «Айдар» їжджу, як до сім’ї, до рідних. Я їх знаю поіменно: кого нема, хто звільнився, хто ще воює. Не за всіх, звичайно, підрозділ великий, за якусь його частину. Хлопці просять не раз: «Приїжджайте навіть без нічого. Просто поспілкуватися».

Є ще грузинський батальйон, якому ми допомагаємо. Москаль — наша спільна біда: їм насолив і нам спокою не дає. Є кримські татари, є чеченці, які за нас воюють. Є представники інших національностей у певних частинах. Возили допомогу і в школи у «сірій зоні», зокрема в Світличне Луганської області нещодавно наші хлопці їздили. 44-й артилерійській Тернопільській бригаді допомагали. До прикордонників у Золотому постійно їздимо: там наш земляк із Кременця командиром одного з підрозділів. У Маріуполь навідувались, до танкістів 24-ї Львівської бригади (вони першими увійшли в Сіверськодонецьк. Навіть нагород не мали. За поданням владики Нестора Патріарх Філарет нагородив їх медалями «За жертовність і любов до України». Я їздив їх вручати).

Розкажіть, в якій ситуації нині наше військо. Якщо просять приїхати тільки поспілкуватися, то не все так погано уже?

— Зміни на краще очевидні. Тепер уже нема проблем з формою, з харчуванням. Трохи кульгає логістика: в один підрозділ можуть завезти тільки крупи, в інший — тільки макарони. І одні вже на макарони не можуть дивитися, а інші — на кашу. Але в часи війни всіляке можливе. Харчують солдатів досить добре: є, я бачив, риба, яйця, м’ясо, сир. Тобто ні з формою, ні з харчуванням в армії біди вже немає.

А що звертаються до волонтерів за тим чи іншим, то так простіше: без бюрократизму і тяганини отримати те, що треба. А найголовніше, звісно ж, родинна атмосфера. Ти приїдеш, привезеш відро шашликів, сядеш із хлопцями, повечеряєш, поспілкуєшся — і вони наче вдома побували. Ось чому ми не їздимо до них у свята. Бо тоді їдуть усі, і всі везуть ті ж паски, крашанки, а потім тиша, до чергових свят. Таке враження, що солдати воюють тільки на Миколая, Різдво та Великдень. А війна іде усі 365 днів у році, і солдати постійно чогось потребують. Тих же мішків, плівки, бензопил, бо нові позиції облаштовують, треба окопи та бліндажі робити. І все те, без чого не обійтися щоденно — миюче, бриюче,  шкарпетки, нижня білизна, потрібні повсякчас….

Нині в армії чи не найбільша потреба — деталі до автомобілів. Волонтери свого часу нагнали їх дуже багато, вони постійно ламаються. Ми в ремонт одного буса вже стільки коштів вклали, що дешевше, мабуть, було б купити новий. Тут до Міністерства оборони претензій немає, бо всі ті автомобілі закордонні, різних марок. Деталі до них також можна купити тільки за кордоном, — і армія не може цим займатися. Тож це і надалі залишається проблемою волонтерів.

Скажіть, хто нас нині захищає: молодь, люди середнього віку?

— Дуже багато молоді: і в ЗСУ, і в добробатах відсотків сімдесят — молоді люди. Це діти, які виросли за часів незалежності. Це, власне, те, про що ми говорили: вони є вільними. Завдяки їхній самопожертві, їхньому подвигу Бог дає нам можливість досі існувати, щось робити, змінювати життя на мирній території. Бог також вибирає найкращих, Йому абищо не потрібне. Якщо читати Старий Заповіт, то знаходимо такі рядки: Бог вибирав найкращих: без жодних шрамів, вад, найчистіших для жертви відкуплення за всіх. Врешті Він віддав Свого Сина, щоб нас відкупити. І тепер Бог також, щоб спасти Україну, вибирає найкращих, щоб їхня кров відкуплення очистила всю скверну з тих байдужих людей, яких нічого не цікавить, крім їхніх плотів.

А пожертви людей суттєво змаліли?

— У рази! Якщо у 2014-му ми за кілька тижнів могли зібрати кошти на джип, то тепер усе значно складніше. Хоча ті, хто допомагав нам тоді, допомагає і тепер. І справа не тільки в тому, що люди збідніли. Багато хто просто збайдужів. Думає: раз держава опанувала ситуацію у війську, то сама всьому дасть раду. Але це не так. Наша підтримка військовим як на передовій, так і тим, що в тилу, ще довго буде потрібна.

Наскільки затребувана на передовій ваша священича робота? Адже, окрім волонтерства, ви там і духовну місію маєте.

— Звичайно. Доводилось освячувати зброю, вертольоти, БТРи, танки. Це було для нас, священиків, нове і незвичне. Щодо духовних бесід скажу так: якщо хтось вам розповідає, що священик приїжджає на передову, а бійці до нього в чергу стають про духовність поговорити, то такого немає. Там треба побути, стати своїм. А коли бійці відчують, що ти свій, тоді й будуть з тобою говорити, відкривати свою душу. А потім, не кожен, хто себе називає капеланом, є ним насправді. Формально так, насправді — ні.

Може, хтось просив охрестити його?

— Є такі випадки, з цим звертаються переважно бійці зі східних областей України. Було, що й вінчалися на передовій. Звичні там уже і літургія, і сповідь та причастя.

Як іде облаштування пантеону, який зводите в Лішні?

— Там є джерело Святої Анни, біля якого ми збудували капличку. Сам час підказав, що в ній має бути. Задум такий: на стінах мають бути гранітні плити з іменами загиблих на сході України з кожної області. Плюс Небесна Сотня. Є вже плити з Луганської, Тернопільської, Чернігівської, Рівненської і Житомирської областей. На черзі — Хмельницька, проводиться робота з Києвом і Київською областю. А там — побачимо. Щоб каплиця жила, а не просто стояла мертвим пам’ятником, біля неї буде табір пластунів. Родичі загиблих радять, щоб звести там будинок, де могли б зупинятися рідні тих, чиї імена будуть викарбувані в пантеоні, щоб помолитися за них. Тернопільщина від того тільки виграла б.

Ваша волонтерська організація має свій благодійний фонд.

— Так, він називається «Наша надія Кременець». Створили ми його разом із матір’ю загиблого бійця Іриною Мельник, яка втратила свого сина-«кіборга» В’ячеслава Мельника (позивний  «Анчоус») у Донецькому аеропорту. Це перший загиблий, якого привезли на Кременеччину. Фонд допомагає не тільки військовим, а й важко хворим людям. Стараємося допомогти й дітям. Можливості наші обмежені, але кожна копійка іде на конкретну справу. Фонд має сторінку у Фейсбуці, тож усі охочі можуть подивитися звіт, на що ми витрачаємо гроші. Тепер збираємо кошти на допомогу «Айдару», який перейшов на нові позиції. Хто може і хоче підсобити, долучайтеся. Контактний телефон фонду (068)701-86-42.

Розмову вела Галина САДОВСЬКА.

На фото В. БУРМИ: о. Василь ЛЮБУНЬ з дружиною під час вручення відзнак «Людини року-2017».

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини