Вільне життя

Помісна церква: зажевріла надія

В останні тижні в українському суспільстві, в засобах масової інформації, в окремих громадах і церковних спільнотах жваво дискутується питання можливого надання Вселенським Патріархом Варфоломієм Томосу про незалежність православній церкві в Україні. З відповідним проханням до Церкви-Матері (а вона в нас таки Константинопольська, і аж ніяк не Московська) звернулися Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква (їх звернення підписали усі без винятку єпископи), а також Президент України Петро Порошенко та Верховна Рада України. За надання Томосу Українській православній церкві висловились 268 народних депутатів. Проти проголосували 36 нардепів (33 — з «Опоблоку», два з групи «Відродження» та один позафракційний).

Треба сказати, що прихильниками єдиної Помісної української православної церкви були всі українські президенти, окрім Януковича. Про неї, як про свою мрію, говорив Леонід Кравчук. Коли став Президентом України Леонід Кучма, то спочатку твердив: він ракетник, а церковні питання його не цікавлять. Та під кінець свого другого терміну в інтерв’ю В. Піховшеку Леонід Данилович зізнався, що дві мрії в нього залишилися нездійсненими: ракета не злетіла на Марс і не відбулася єдина Помісна православна церква. Усвідомлення необхідності останньої прийшло до нього в Єрусалимі, під час святкування двохтисячоліття приходу Спасителя у світ. Л. Кучма згадував: «І ось іде Єльцин зі своїм Патріархом Алексієм; іде Желю Желєв з Патріархом Максимом; іде румунський президент з Патріархом Феоктистом; іде Шеварднадзе з Іллею. А Кучма — один… Тому що його митрополит йде слідом за Алексієм II…» Кучму це вразило. Тож коли повернувся до Києва, поставив питання руба: «Доки?..»

За Віктора Ющенка, здавалося, мрія українців про свою помісну церкву нарешті збудеться. Київ вітав на своїх вулицях Вселенського Патріарха, а він запевняв, що Церкві-Матері не байдуже, як розвиватимуться події в українському православ’ї. Звісно, ми чекали більшого. Певна, серйозна домовленість із Вселенським Патріархом тоді все ж була. Не вдаючись у деталі, маю підстави це стверджувати. Але не судилося. Його Святості Варфоломію довелось відступити, оскільки РПЦ пригрозила, що розколе світове православ’я та зірве Всеправославний собор, який Патріарх Константинопольський готував кілька десятиліть. Москва торжествувала, а патріарх Кирило в Києві заявив Вікторові Ющенку, що помісну православну церкву Україна вже має — і це РПЦ. Українцям і далі залишилось надіятися і молитись, молитися і надіятись.

Але за десятиліття, що минуло з того часу, в світі багато чого змінилося. І обставини, вочевидь, складаються на користь України. Тут і геополітична ситуація (агресія Росії проти України, якої не тільки не засудила «помісна церква в Україні — РПЦ», а й підтримала її, ізоляція країни-агресора на міжнародному рівні), і деструктивні дії РПЦ у світовому православ’ї. Всеправославний собор на Криті 2016 року все ж відбувся, хоч і без участі РПЦ та ще двох церков. Патріарх Кирило посилює свій вплив на деякі православні церкви, що теж негативно сприймають на Фанарі (осідку Константинопольського Патріарха). До того ж воююча Україна перейшла від усних прохань автокефалії, якими обмежувалась раніше, до конкретних дій: дві православні церкви, Президент і Верховна Рада наполегливо просять у Константинополя Томос про незалежність Українській церкві. І це вже серйозно: Вселенський Патріарх змушений діяти і розв’язувати «українську проблему».

Усе відкрилось на Великдень. Перебуваючи з офіційним візитом у Туреччині, Петро Порошенко мав зустріч і з Вселенським Патріархом. І тривала вона, за словами Президента, понад сім годин. Як зазначає один з блогерів, «забагато для протокольного візиту». Очевидно, йшли «реальні переговори щодо конкретних спільних дій». Деталі не повідомляються, щоб не зірвалася справа. Але домовленості уже втілюються в життя. І та швидкість, з якою поставили свої підписи під зверненнями до Вселенського Патріарха єпископи УПЦ КП та УАПЦ, і відповідне рішення Верховної Ради, і прохання самого Президента про визнання української церковної автокефалії, очевидно, відбуваються не спонтанно. Ці звернення були вручені Патріарху Варфоломію, і вже відбулося засідання Священного синоду Вселенського патріархату з «українського питання», за результатами якого прийнято комюніке. У ньому, зокрема, зазначається: «Вселенський патріархат зацікавлений в збереженні всеправославної єдності та турбується про православні церкви у всьому світі, особливо Українського Православного народу, який отримав від Константинополя спасительну християнську віру і святе хрещення. Таким чином, як істинна Матір Церква, він розглянув питання, що стосуються церковної ситуації в Україні… і отримав (прийняв) від церковної і цивільної влади, які представляють мільйони українських православних християн, — звернення, яке вимагає надання (дарування) автокефалії, вирішив тісно спілкуватися та координувати зі своїми сестринськими православними церквами щодо цього питання».

На важливій деталі наголошує заступник глави адміністрації Президента Ростислав Павленко, який вручав Патріарху Варфоломію українські звернення щодо надання церковної автокефалії: в комюніке Синоду Константинопольського патріархату ідеться про звернення від світської та церковної влад, там не йдеться про канонічність чи неканонічність, «розкольників» чи не «розкольників», а про мільйони українських православних християн, котрі прагнуть єдиної Помісної церкви.

Рішення Вселенського патріархату активно коментує Петро Порошенко. Він, зокрема, стверджує, що Константинополь уже запустив процедуру надання Україні церковної автокефалії (очевидно, знає, що каже, бо відає більше, ніж ми), сподівається, що це станеться ще цього року, до 1030-річчя хрещення Руси-України (дай то, Боже, щоб так і було). Таким чином, вважає Президент, ми повернемось до історичної справедливості, бо тоді, коли хрестилась Русь, «ще не було ніякої Російської православної церкви. Якщо Константинопольська церква є Матір’ю-Церквою для України, то Українська церква є Матір’ю-Церквою для Росії. Бо звідси пішла вона, а не навпаки. І не може матір просити незалежність в доньки». Петро Порошенко закликає «не занурюватись у церковні дискусії», адже «за історичною, духовною і державною справедливістю Україна виборола і заслужила право мати Українську помісну церкву». Водночас Президент застерігає: «Перемога ще не в кишені. І не треба розчаровуватися, не треба святкувати. Треба боротися і молитися. І тоді ми отримаємо Томос і (помісну) православну церкву».

Як зазначають деякі оглядачі, таку активність Президента на релігійному напрямку можна вважати заявкою на другий термін. І якщо він вирішить питання автокефалії Української церкви, йому буде забезпечене і переобрання, і місце в історії. Думаю, тут важливий результат. І якщо він буде таким, якого прагнемо, то чи так важливо, чим керувався Президент, добиваючись його. Бо то навіть не безвіз, із яким часто порівнюють можливе отримання Томосу. На моє переконання, здобуття автокефалії Української православної церкви рівнозначне здобуттю незалежності Української держави. Ми вже століттями чекаємо цієї благословенної події, і дай Боже, щоб Господь нарешті дарував її нам.

Хоч ні для кого не секрет: опір буде шалений. Москва пустить у хід всю свою злу силу, всі свої підступи і фарисейство, щоб тільки завадити створенню єдиної Помісної української православної церкви. Бо їй є що втрачати. Без Української церкви РПЦ перестає бути апостольською (жоден апостол на Залісся не приходив), і про «тисячолітню» історію їй доведеться забути (її патріархату, включаючи і 141 рік невизнання, а за її термінологією — розкольництва — менше 600 років). Усе решта у нас вкрадене. Тому-то патріарх Кирило не втомлюється повторювати, що не допустить автокефалії Української церкви. Народний депутат і релігієзнавець Віктор Єленський згадує, що під час візиту глави РПЦ до Києва «до нього підійшли в лаврі і запитали: послухайте, крихітна Албанська церква має свою автокефалію. І малесенька зовсім церква в Чеських землях і Словаччині — теж має свою автокефалію. Чому ж велика Українська не має? Він і каже: «Тому що Прага ні для кого не була Єрусалимом і Константинополем. І Тирана ні для кого не була. А Київ — наш  Константинополь і Єрусалим…» Але чи має РПЦ нині вже ту силу, що раніше? Останнє з повідомлень: на Поділлі та Київщині священики УПЦ(МП) відмовляються підписувати бланки проти помісної церкви, а на Херсонщині їх просто палять. Отже, брутальна кампанія вже запущена.

Бажання кожної держави мати свою помісну церкву не суперечить канонам і не є гріховним, як би нас не переконували в протилежному прибічники церкви країни-агресора. Тож, як влучно сказав митрополит Димитрій УПЦ Київського патріархату, «нам потрібна згода Церкви-Матері, а мачуха просто повинна з цим змиритися». На мій погляд, треба менше дискутувати, що та як буде, не реагувати на московські фейки і фарисейство, а усердніше молитися, набиратися терпіння, єднатися та налаштовуватися на активну працю — і результат буде. Може, не такий швидкий, як нам обіцяють, але Україна приречена мати свою помісну церкву. Нам би тут, у своїй країні, вистачило мудрості та здорового глузду без чвар, амбіцій, дріб’язкових претензій об’єднати церкви, які просять автокефалії, і зажити дружною християнською родиною. На радість собі і Богові.

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини