Вільне життя

Диво на полотні, або Як Одарка стала відданицею

Фотосесію в етнічних українських строях авторства Тараса Хлібовича подарувала тернопільським журналістам етногалерея родини Демкур «Спадок».

Нагоду покрасуватися перед об’єктивом у столітніх вишиванках отримали й вільножиттівці: відповідальний секретар Софія Лінчевська, завідувачка відділу реклами Оксана Семенчук, фотокореспондент Василь Бурма. І я там була, сорочки приміряла, аби тепер і вам, дорогі читачі, розповісти про скарби «Спадку».

Майже п’ять тисяч експонатів зібрали Тарас Демкура з родиною і вирішили дати можливість краянам та гостям Тернопілля доторкнутися поглядом і серцем до древніх артефактів народної творчості. Тут, крім строїв і прикрас, зібрані рушники, килими, ікони, предмети побуту, кераміка та багато іншого з усіх регіонів України.

Пригадую, кілька років тому до Тернополя приїжджала народна артистка України Ніна Матвієнко, і Тарас Демкура запросив її оглянути свою приватну колекцію, яку тоді ще тримав у себе вдома. Ніна Митрофанівна аж ахнула перед розмаїттям строїв, із благоговінням гладила вишиті рукави і примовляла: «Яка ж ти багата, Українонько наша мила, яка ж ти гарна…» Тоді пан Тарас подарував улюбленій співачці автентичну борщівську сорочку, яку вона сама вибрала…

Цей спогад вигулькнув мені з пам’яті, коли керівниця проекту галереї Тетяна Фарина запропонувала мені одягнути до фотографування саме борщівську вишиванку. Спершу я її не впізнала, бо ж Борщівщина славиться багатьма техніками цього виду рукоділля, але інтуїтивно відчула: це не моя сорочка, хоча й дивовижно красива.

Оксані Семенчук пані Тетяна теж запропонувала приміряти борщівське вишиття, хоча та вибрала рідний бережанський стрій. «Борщівська вам більше личитиме», — наполягала консультантка і втішилася, коли довідалась, що чоловік Оксани — з Борщівщини.

— Вірю, що долі людей закодовані в символах рідного вишиття, — каже Оксана. — І якщо Господь поєднав наші з чоловіком долі, то й вишивка його місцевості стала моєю. Вона, як я сама переконалася, справді пасує мені більше, ніж бережанська.

Софія Лінчевська змінила протягом фотосесії кілька образів. І зауважила, що кожен із них змінював її настрій.

— Коли пані Тетяна пов’язала мені чорну хустку з великими барвистими квітами, в мені прокинулась якась войовничість, — пригадує Софія. — Одразу схопила кочергу і приступила до Василя Бурми з’ясовувати стосунки. Пригадуєте Одарку із «Запорожця за Дунаєм»? А коли інша керівниця проекту Наталя Волощук вбрала мене в густо вишиту камізельку, чорну спідницю — я відчула себе господинею, берегинею родинних цінностей. А вінок перетворив мене на «дівку на виданні».

Щось схоже відчувала і я. Коли вдягнула борщівську рясно вишиту сорочку, в мене склалося враження, що воздвигала на плечі чиюсь не просту, але особливу долю. Вишиття, здавалося, врізалось у рамена кожним вузликом. Якийсь незрозумілий трепет пронизав тіло, аж сльози навернулись на очі. Під вагою сорочки, а ще — хустки, широкого дукача, тканої плахти я стала мовби смиреннішою і поважнішою.

Собі на голови ми одягали те, що кому на душу лягало, тому наші головні убори загалом не мали нічого спільного з автентикою вбрання. Але яким же було моє здивування, коли пані Тетяна зауважила, що я зав’язала хустку так, як в’язали мої прабабусі. Невже генетична пам’ять?

Та вдвічі більше задоволення від фотосесії отримав милуванець долі Василь Бурма. Адже був єдиним чоловіком у групі, й усі жінки хотіли мати світлину з ним.

Полтавець козацького роду, він знає ціну старожитностям, хоча за двадцять літ я вперше побачила його у вишиванці. Як з’ясувалося згодом, він її не має. І це була перша фотосесія в житті 82-річного фотохудожника. Коли втомився від позування і жіночої уваги, взяв свою камеру й заходився допомагати Тарасові Хлібовичу…

І тепер усі ми маємо чудові світлини у виконанні двох чудових фотомайстрів!

Фото Тараса ХЛІБОВИЧА і Василя БУРМИ

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини