Підневільна нація, яка через гніт і переслідування загарбника не може відкрито сформувати свої мрії та сподівання, використовує будь-яку іншу, приховану від ворога форму. Нашій нації волею долі та історії вороги дісталися особливо люті. Тому й не дивно, що про свою національну мрію народ говорив у фольклорі, який окупант дуже довго взагалі не міг проконтролювати: думах, піснях, казках. З цієї точки зору казка «Котигорошко» — один із найяскравіших прикладів формування національної мрії саме через дитячу казку, бо таким чином ця мрія змалечку входила в душу нації і, попри всі історичні трагедії, продовжувала передаватися з покоління в покоління.
У стародавньому варіанті казки, за формою близькому до народної думи, наші підневільні предки ставили високі вимоги до своєї еліти, яка могла б очолити національно-визвольну боротьбу. Слуги — раби Змія влаштували Котигорошкові тест на силу, витривалість і спритність. Коли лицар його успішно пройшов, вони не лише зраділи цьому, а й спророкували перемогу для Котигорошка і виявили бажання служити вже йому. Тут виявлено аж ніяк не бажання українців бути рабами лише у власній державі, а те, що народ прагне до створення цієї держави, розраховує, що колись та з’явиться потужна військова еліта, яка буде здатна цю державу вибороти, а вже простий народ допоможе цій еліті здобути цю державу та захистити її.
Після перемоги над Змієм Котигорошко наказує слугам, які раділи визволенню з-під влади Змія, стерегти майно і не розтринькувати його. Це свідчить про високий ступінь свідомості народу і його вимоги до еліти. Справжня державницька еліта має розуміти, що багатства держави належать усьому народу, ними не можна користуватися у своїх шкурних інтересах, роздаровувати найближчим до влади наліво-направо, обіцяти за поміч у боротьбі за владу, а ще не можна кликати ворогів на рідну землю. Колективний розум тогочасної нації має якісно високий рівень, а сам народ з раннього дитинства вчив нове покоління поваги до розуму.
Котигорошкові довелося перемогти і брата Змія. Але показовим фактом є те, що він сам не пішов його шукати, аби вбити, забрати багатства і загарбати територію. Зміїв брат напав на Котигорошка сам і одержав від богатиря заслужену кару. Після перемоги Котигорошко «живе, хліб жує і постолом добро возить». Це свідчить про самодостатність українського народу і водночас його замріяність та ідеалізм. Мрія збулася, держава є, ми нікого не зачіпаємо, тому й нас хай ніхто не зачіпає. Українці того часу були неагресивними, не здатними на первентивну жорстокість, тобто не нападали на свого ворога, аби розбити його до того, як він збере сили й нападе сам. Українці самі ненавиділи рабство і не хотіли перетворювати на рабів когось, хай і своїх ворогів, відкритих чи потенційних.
У час безперервних воєн епохи феодалізму та постійно рухливих кордонів ці дуже хороші риси українців стали їхньою слабкістю, яка й не дозволяла довгий час створити власну самодостатню державу. А коли в ХVII столітті держава таки постала, не змогли її вберегти, бо еліта за час чужоземного панування відірвалася від свого народу, була глуха до його мрій і сподівань, бо зберігала своє елітарне становище завдяки співпраці з окупантами.
Щодо казки «Котигорошко», редагованої в ХХ столітті за вказівками КДБ, то і народ, і вкраїнські письменники виявилися розумнішими та хитрішими за всемогутню каральну службу Москви. Попри сподівання редакторів із КДБ, Котигорошко не покинув Україну. Переконайтеся: Вернигора, Вернидуб та Крутивус геть не схожі на якихось закордонних казкових героїв. Це не німецький хоробрий Кравчик, не англійський Дік Віттінгтон і не французький Синя Борода, це герої з чисто українським національним колоритом.
Але наш народ у цих казкових героях побачив ту частину верхівки нашого суспільства, нашої української шляхти, яка чомусь уявила себе «елітою». Так, наші представники шляхетського стану, які були прирівняні в правах до російського дворянства, часто носили український національний одяг, говорили вишуканою українською мовою, інколи ставали меценатами для українських проектів, але водночас підтримували російську систему економічного, соціального та національного гноблення рідного народу.
Так, вони вміли хвалитися своїми досягненнями, здійсненими нібито на благо народу, а ще великими військовими звитягами. Як саркастично зауважила наша геніальна поетеса Леся Українка, «він своїм язиком довгим руйнував ворожі міста. Чули ви його розповідь: «Я — один, а їх — аж триста». Бо прийшов нахабний плюгавенький дідок з нічим не прихованими повадками саме російського окупанта. Він нахабно вдерся в хату, зжер чужий обід, а місцевій «еліті», яка посміла не якоюсь дією, а необережним словом образити нахабного зайду, та ще й видер зі спини шматок шкіри (пригадаймо геніальні рядки Кобзаря: «Не чваньтесь! З вас деруть ремінь»). Вони посоромилися зізнатися лицарю Котигорошку в своїй поразці та приниженні попри те, що цей лицар аж ніяк не насміхався б з побратимів, а захистив би їх. Мало того, вони підленько чекали на поразку самого не попередженого про небезпеку Котигорошка.
Але він виявився доблесним українським лицарем. Нахабного дідка зустрів приязно, проте на продовження нахабства непроханого гостя відповів силою і поставив його на місце, прищемивши бороду (розкішні бороди в історичному періоді до царя Петра Першого були чимось на зразок візитівки управлінської еліти Московського царства. А ще неабиякі бороди були в «ідеологів наукового комунізму» та «хрещених батьків» найкривавішої імперії всіх часів — російської комуністичної імперії — Карла Маркса і Фрідріха Енгельса).
І коли дідок втікає, Котигорошко добре усвідомлює рівень небезпеки від роздратованого приниженням і ще далеко не переможеного ворога. І тут іще раз відкрито з’ясовується боягузтво старої української «еліти» та її безвідповідальне ставлення до власного народу та самої можливості створення держави України. Вернигора, Вернидуб і Крутивус панічно бояться окупанта, тому відмовляються допомогти Котигорошкові у майбутній вкрай небезпечній битві, в тій битві, у якій лицаря чекають лише перемога або смерть, без жодних шансів на здачу в почесний полон зі збереженням станових привілеїв.
Тому Котигорошко сам опускається в глибоку яму (пригадайте, ще донедавна головним видом житла в глибинці російського нечорнозем’я — корінної території Московії була землянка, збереглося це «житло» й донині) і в жорстокому бою вбиває бородатого дідка. І визволяє перелякану королівну. Пригадуєте, що саме комуністична російська імперія до своєї загибелі контролювала половину Європи? Як бачимо, в казці «Котигорошко» закладена не лише українська мрія, а є й відверте пророцтво.
Своїм виходом з СРСР 24 серпня 1991 року Україна поховала імперію бородатих засновників «наукового комунізму», а тепер Україна відважно бореться з відновленим у тиранічній формі Московським царством, яке ціною будь-якої крові прагне знову перетворитися на величезну імперію «вєлікоросов» (а бачать її теперішні московські «бояри», за словами міністра закордонних справ Московії Лаврова, територіально «від Лісабона до Владивостока»). Так що нині український лицар Котигорошко знову своїми грудьми захищає королівну — Європу.
А тепер подивіться, як у казці повелися побратими. Вони вирішили Котигорошка вбити, а багатство і королівство захопити собі. Хіба не так само поводить себе нинішня українська «шляхта», підступна і злодійкувата, яка героїв-котигорошків, котрі в 2014 році зупинили московську орду, кидає в тюрми, а сама в королівни-Європи випрошує не лише «руку й серце» для своєї вигоди, а й величезні гроші нібито на боротьбу з московським «бородатим дідком», хоч сама вже зайняла капітулянтську позицію і готова здати свою державу. Якщо «дідок» погарантує їм збереження неправедно здобутих багатств та панівне становище у новітній колонії зразка ХХІ століття.
Та, схоже, сучасні «вернигори, вернидуби й крутивуси» просто не дочитали казку до кінця. Бо Котигорошко швидко знайшов вихід із глибокої ями, легко знайшов своїх побратимів-зрадників, але не покарав їх, а великодушно простив. Ох, ця українська романтична душа. Ми добрі, людяні, нам важко застосовувати насильство у розв’язанні проблем, але тут може бути й редагування під впливом КДБ: мовляв, дорогі українці, коли переможете, то простіть усіх ворогів. Бо хіба не через те, що на початках нашої незалежності в нас не були покарані вороги держави, ми тепер маємо війну? Хоча треба визнати, що в 1991 році нашій незалежності підіграв ворог, вона звалилася на нас, які геть не до кінця усвідомлювали, для чого нам, українцям, держава. І тому ми не змогли скористатися всіма перевагами її наявності.
А ось закінчення казки дуже оптимістичне для нашого народу. Нація не бачить свого майбутнього ні зі Змієм — уособленням старої Московії, ні з бородатим дідом — символом «нинішньої «Вєлікаросії», ні з отими «вернигорами, вернидубами і крутивусами», бо переконалася в недієздатності цієї псевдоеліти. Натомість народ пророкує появу нової, справжньої еліти у вигляді Котигорошка, з яким відбудеться повернення до королівни-Європи.
Сьогодні ми переживаємо надзвичайно складний час. Так, ми вже дочекалися появи героїв. Котигорошків, які захищають світ від російських зміїв та бородатих дідків. Але поки що духовно скалічена нація привела на верхівку влади бездарних і безпорадних, але дуже злодійкуватих і непомірно амбітних сучасних вернигор, які люто ненавидять Котигорошків, хоч ті захищають і їхні владні крісла. Але нині ми маємо не лише протистояння сучасних Котигорошків і нинішньої лжееліти. Нині український народ реально розколотий на дві частини, що символічно читається в казці, як відхід Котигорошка від родини. Бо було в нас чимало тих, хто вже змирився, що «п’ятнадцять республік, п’ятнадцять держав навіки Радянський Союз об’єднав», що «мой адрес нє дом і нє уліца, мой адрєс — Совєтскій Саюз». Але були й люди, які вимушено підкорилися безжальній силі найлютішого завойовника всіх часів, аби вижити і дати шанс на боротьбу нащадкам.
Так, іноді вони переймали навіть мову окупанта, аби приспати його пильність, але з покоління в покоління передавали прагнення до волі й терпляче чекали слушного часу для вирішального виступу проти московського окупанта. Тому через це самовбивче роздвоєння нація на роздоріжжі: кого привести до влади? Кому довіритися: абсолютно новим, геть незнайомим нам героям-Котигорошкам чи вже таким добре знайомим, хоч і бездарним і злодійкуватим крутивусам? Ми не знаємо, як справляється з владною ношею Котигорошко, який варіант держави запропонує нації. Але вже добре бачимо (принаймні значна частина народу), що сучасні владні крутивуси здатні кінцево скомпрометувати нашу незалежність в очах і світу, і власного народу та добити своєю некомпетентністю, зажерливістю і злодійством державу.
Казку «Котигорошко» могла створити лише нація з великою силою духу. Але кінець її знову можна двояко трактувати. Бо Котигорошко як нова еліта може повести Україну до королівни-Європи, і тоді казка стане одним із наріжних каменів у формуванні сучасної національної ідеї, основи, фундамента держави майбутнього, бачення, якою держава має бути і на які цінності нації орієнтуватися.
Але Котигорошко, розчарований нашими «вернидубами, вернигорами і крутивусами», може плюнути на все і поїхати до королівни-Європи просто на заробітки. І наша чергова спроба здобути незалежність завершиться ледь не закономірною для наших сусідів-ворогів та недоброзичливців поразкою, бо отой Змій, який іще досі живе у душах багатьох українців, цілком здатний тихцем, майже непомітно для нас, але на цей раз уже назавжди загризти Україну.
У найближчі роки нам стане ясно, чим закінчилася геніальна казка «Котигорошко». Її фінал зараз пише вся нація: хто своїм відчаєм і байдужістю, хто безпринципністю, хто злодійкуватістю, а хто — кров’ю душі й тіла. Фінал ми побачимо на власні очі. Але я хотів би, аби всі українці пам’ятали: ще одного шансу на побудову власної держави, на нормальне життя у «своїй хаті», де «своя правда, і сила, і воля» в нації більше не буде.
Ярослав БОРСУК.
м. Підгайці.
Фото з вільних джерел