Вільне життя

Людина року-2017. Василь ФЕЛЕНЧАК: «Я створив те, без чого моє життя було б неповноцінним»

Cьогодні представляємо нашим читачам ще одного лауреата популярного і престижного на Тернопіллі конкурсу «Людина року» Василя Феленчака, народного артиста України, художнього керівника та диригента муніципального Галицького камерного оркестру. Понад чверть століття цей колектив тішить нас своїми творчими здобутками, стає окрасою багатьох міських заходів, представляє музичну потугу Тернополя на міжнародних фестивалях, а його керівник уже думає про нові концерти і про нові програми. Власне, з цього і почалась наша розмова.

Від сезону до сезону — пошук і праця

Василю Андрійовичу, найперше розкажіть, яким був для оркестру минулий сезон.

— Досить відповідальним, тому що попередній, 25-й, пройшов на великому піднесенні і важливо було втримати ту високу планку. Уже перший концерт «Світла тризна», присвячений пам’яті Небесної Сотні та загиблих на сході України, задав відповідний музичний та настроєвий зачин. Ми зробили його разом з Олегом Германом: його композиція, моя музична частина. Як засвідчують відгуки, це була одна з найсильніших програм, присвячених цій темі. Була традиційна новорічно-різдвяна програма, родзинкою якої стала участь у ній гурту «Пшеничне перевесло». Він уперше виступив з оркестром, і люди дуже гарно сприйняли наш тандем. Тож ми запросили цей колектив і у великодню програму, де він виконував веснянки. І теж відгуки були найкращими. Думаю, ця співпраця продовжиться, бо це ближче до народу.

За пропозиціями з книги відгуків, яку ми беремо на всі свої концерти, створили програму відпочинкової музики — «Музичний релакс». І вона пройшла на одному диханні. Це теж була одна з хороших і приємних програм.

Відколи ходжу на концерти вашого оркестру, у мене створилося стійке враження, що нехороших і неприємних програм у вас взагалі не буває. Кожна дарує гарні емоції, відкриває невідомі широкому загалу історії з життя композиторів та написання ними тих чи інших творів. Мені і, думаю, не лише мені імпонує такий підхід. Але хочеться, щоб у ваших концертах, особливо в збірних, у тому ж «Музичному релаксі» чи «Перлинах світової музики», звучало більше української інструментальної музики.

— Ми зараз працюємо над створенням програми суто української музики. Це не тільки ваше побажання, а й моє. Хоча тут виникає більше проблем, ніж могло б здаватися. Йдеться і про солістів, і про те, що твори українських композиторів, зокрема молодих, не завжди доступні. Я двічі побував у Києві у зв’язку зі створенням такої програми — й безрезультатно. Завжди щось перешкоджає їм відкрити свої партитури для виконання. Але я не зупиняюсь. Думаю, ще два-три твори знайду, а решта все є. Це буде концерт української музики і, сподіваюсь, він прозвучить у новому сезоні.

А що ще у планах на майбутній сезон?

— Не люблю загадувати наперед, але хотілося б хоч би повторити програму Моцарта. Вона зібрала повний зал і мала найкращі відгуки. В інших концертах хотів би об’єднати твори Вівальді та Россіні, Генделя і Баха. Для чого? Бо немає нічого ціннішого, ніж перевірена часом класика. Вона очищає душу, викликає світлі думки, допомагає своєю енергією людям зібратись, осмислити своє життя і вчинки.

У Тернопіль повернула ностальгія

На ювілейному вечорі до 25-річчя Галицького камерного згадувалось, що оркестр на добру музичну дорогу благословила славетна Ліна Костенко. Вона слухала ваш виступ на «Ватрі», гарно про нього відгукувалась. І та дорога справді виявилась світлою, щедрою на творчі здобутки. Оркестр знають, його люблять. А що значить він у вашому житті, адже ви пройшли різні етапи творчості?

— Я спочатку не думав, що колись у Тернополі керуватиму оркестром. У житті мав багато захопливих, цікавих моментів, за які треба було хапатися і прекрасно жити. Одне лише постійно муляло і не давало спокою — наш Тернопіль. Я прокидався серед ночі, обливаючись холодним потом, бо мені наснився Тернопіль. Чи якась площа, чи вулиця Лозовецька, де розташовувався гуртожиток музучилища, чи парад духових оркестрів, в одному з яких я грав. Галичина, люди, стосунки між ними, спілкування, традиції на свята — цього мені бракувало скрізь, де не був. І я повернувся.

Нагадаю читачам: повернулися після 18 років перебування в далекому Томську. Не хотіли бути директором музичної школи, куди вас скерували після закінчення навчання. Прагнули грати в оркестрі, але в Україні в жодному з них не знайшлося для вас місця. А ось Міністерство культури СРСР запропонувало шість оркестрів на вибір. І ви поїхали в Томськ, де пройшли шлях від артиста оркестру до другого диригента. Як розповідали мені якось, працювалося легко. Було все: житло, гроші, сім’я, гастролі, переповнені зали. Але замучила ностальгія.

— Саме вона повернула мене в Тернопіль. Проте я вже не міг без оркестру. Тому й вирішив зібрати музикантів і створити міський камерний оркестр. Хоч мене і відмовляли, твердили, що в Тернополі не було оркестру і не буде, бо це, мовляв, сільськогосподарський регіон. Але я казав: навіть якщо люди працюють у полі, вони теж люди, і музика їм теж потрібна. Так з’явився Галицький камерний оркестр. Я створив те, без чого моє життя було б неповноцінним.

Можете сказати, скільки концертів дав оркестр за 26 творчих сезонів?

— Близько двох тисяч. Це десятки програм, постійний пошук, щоб залишатися затребуваними, потрібними і цікавими для тернополян. Наші програми за 26 років майже не повторювались, а якщо окремі й повторювались, то через три-п’ять років.

Як музика авіацію перемогла

А як музика з’явилась у вашому житті? І якби її не знайшли чи вона вас не знайшла, ким би ще могли стати?

— Я з багатодітної сім’ї, і важко було вдома прогодувати нас усіх. Тож я уже з четвертого класу ходив по весіллях і грав на барабані. Через те мене віддали в школу-інтернат у Чортків. А навпроти була музична школа, яку залюбки відвідував. Потім було музучилище, а тут прийшла армія. Служив у Чорткові, в ШМАЗі (школі молодих авіаційних механіків). Мені була до смаку авіація. Дуже любив літаки, їхню начинку, їхню будову, все те, що допомагає літакам літати. Закінчується армія, і мені рекомендують вступати у вище військове авіаційне училище. Залюбки туди поїхав, без проблем вступив, але провчився лише півроку — і… втік. Музика не давала спокою. Вони несумісні були з авіацією, хоча там і там була гармонія. Без повної гармонії що в літаку не полетиш, бо буде аварія, що в музиці не зіграєш, бо вийде фальш.

Останньою краплею, що переважила шальки терезів на користь музики, став приїзд в Даугавпілс, де навчався, симфонічного оркестру з Риги. Нас, курсантів, повели на нього і все в мені перевернулось: пташка вилетіла на волю. І я вирішив: повертаюсь і закінчую музучилище. Звісно, були розбірки у військкоматі, але все закінчилось нормально, адже армію я відслужив, а училище не підійшло мені, які тут претензії.

Я не можу без музики. Моє життя — це життя в музиці. Й один день важко перебути без того, щоб я не мислив музично. Це трошки така шизофренія була, але вона залишилась донині. Тож ніким іншим, окрім музиканта, я, вочевидь, не зміг би бути. Якщо музика перемогла авіацію, яку я так любив, то всі інші професії не могли б і наблизитися до неї. Думаю, природа мене правильно вивела, вказала на моє місце в житті.

Журналісти кажуть, що їхня професія не залишає їх ні вдома, ні на відпочинку: щось обдумуєш, занотовуєш, аналізуєш. Те ж саме, мабуть, і в музикантів?

— У цьому наші професії справді дуже близькі. Я стільки років у музиці, а вона досі не дає спокою. Навіть у відпустці думаю про програми, про оркестровки та аранжировки, про те, з ким співпрацювати. Відпустка для мене — це відпочинок від колективу, але не від музики. Забери в мене її нині, і це — пустота, немає нічого. І хоч це пекельна праця, не я її вибирав, а музика покликала мене собі на служіння.

Друге крило вашої творчості — викладацька робота, якій ви віддали близько сорока років життя. Вона теж приносила насолоду?

— Звичайно, адже це формування молодих музикантів, розкриття їхніх талантів. Нелегка праця, але вдячна у тому сенсі, що ти допоміг розкритися, розправити крила новим бранцям музики. У мене багато учнів, які грають у багатьох оркестрах, у тому числі й у столичних. Мої учні нині працюють в Києві, Петербурзі, в Лондоні, у Берліні… Один з них — наш краянин Назар Стець став уже провідним солістом-контрабасистом України. А який вчитель не тішиться успіхам своїх учнів.

Що для вас найважливіше в роботі?

— Знати, що вона потрібна людям. Музика не всім доступна, але вона кожному необхідна. Це так само, як очищення душі в церкві. Музика робить це під час концертів. Якщо вона цього не робить, це не та музика або ж ти не зміг донести до людей її справжні посили.

На цій гарній ноті дякую за інтерв’ю. І хай ще довго звучить музика як у вашому серці, так і на концертах Галицького камерного.

Розмовляла Галина САДОВСЬКА.     

На фото Василя БУРМИ народний артист України Василь ФЕЛЕНЧАК із внучкою Аліною. 

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини