Минулої п’ятниці я уже розповідала про Всеукраїнську прощу родин бійців, які загинули на сході України, та ветеранів АТО, що відбулася 5—7 серпня у Лішні на Кременеччині. Але вражень від неї було так багато, що не вміщались в одну публікацію. А потім, хочеться, щоб і значно ширший читацький загал середового випуску «Вільного життя плюс» дізнався і про це святе місце, і про першу прощу родичів загиблих учасників АТО з усієї України.
Ініціатором цієї прощі став митрофорний протоієрей Андрій Любунь, парох місцевої церкви та активний волонтер. Власне він разом з волонтерами, ветеранами АТО, парафіянами лішнянської церкви та при допомозі небайдужих людей витягнули на собі весь тягар підготовки до прощі та її проведення. Може, саме через те, що робилось усе не з примусу, не тому, що треба, а за покликом серця та з великою любов’ю, сама проща виявилась такою зворушливою і викликала стільки світлих переживань та емоцій. А ще цьому, вочевидь, сприяли і святість місця, де впродовж століть б’є цілюще джерело святої праведниці Анни, і краса довколишньої природи, і гарна погода. Справжня Господня благодать панувала тими днями над цим куточком волинської землі.
Як розповідав о. Андрій Любунь, за його спостереженнями, найбільше, чого бракує родичам загиблих бійців, то це спілкування. Тому-то перших два дні для них були створені всі умови для цього, зокрема, розроблена цікава екскурсійна програма, організований патріотичний концерт і, звісно ж, духовні практики: молитви супроводжували їх повсюду.
Кульмінаційним став третій день прощі, що припав на празник Успіння праведної Анни, матері Пресвятої Богородиці. До Лішні прибули й сотні наших краян (стільки автобусів і машин водночас тут, певно, ще не бачили). Божественну літургію очолив архієпископ Тернопільський і Кременецький УПЦ Київського патріархату Нестор. Йому співслужили священики як з нашої, так і з сусідніх областей. Простора капличка — пантеон загиблих в зоні АТО українських бійців, тільки й вмістила, що священнослужителів, церковний хор із Горинки (він став справжньою окрасою служби Божої), та десяток-другий родичів загиблих. Усі решта молились на вулиці. Вони й побачили знак, що дуже схожий на містику.
Під час панахиди за загиблими під жалобний спів хору отець Андрій зачитував імена героїв — спочатку із записок, які передали рідні, а потім із плит у каплиці-пантеоні. І раптом серед прочан почулося: «Боцуни! Боцуни!» Високо в небі, на тлі великої хмари, що застигла над святим місцем, кружляли безкрилі чорні птахи. «Це лелеки?» — запитала я жінку, що стояла поруч («боцунами» на Волині називають лелек). «Ні, це душі загиблих», — відповіла вона, не відриваючи очей від неба. І вже мою увагу захопило це містичне дійство. Сильним голосом священик називав одне ім’я за іншим, а «боцуни» кружляли і кружляли. І раптом коло розірвалося і ключ безкрилих птахів попрямував з центру в кінець хмари, наче прокладаючи дорогу усім іншим — там вони й розчинилися. Вочевидь, це справді були не птахи, бо жоден з них не розправив крил і не вилетів за межі хмари. Усі як несподівано з’явились, так і зникли у тій хмарі. Цей епізод прощі, принаймні мене, найбільше вразив. За час відвідувань різних прощ уперше відчула, як земля і небо молились в унісон.
Багатьох зворушив і виступ чоловіка з Дніпропетровщини. «Я народився в Рязанській області Росії і ніколи не думав, що мій син піде захищати Україну, — сказав він. — До 2014 року ми жили, як усі. А нині з гордістю кажу, що я — бандерівець. Наші діти не дали, щоб у Дніпропетровській області з’явилась ще якась «республіка», бо є єдина Україна зі своїм народом і зі своїм майбутнім». Чоловік пообіцяв, що неодмінно приїде на прощу наступного року. Навіть якщо не буде організований автобус, він винайме машину, збере своїх родичів і привезе їх сюди показати «бандерівський» край.
Отож справа, яку розпочав священик із маленького, але славного села Лішні, потребує найактивнішої підтримки і церковних структур, і світських, і органів влади. Бо мало побажати, щоб на другу прощу приїхало «не півтори сотні, а півтори тисячі прочан з усієї України». Треба підставити плече, допомогти фінансово, організаційно. На моє переконання, вона мала б стати справою честі всієї області. Адже цей пантеон загиблих в АТО — єдиний в Україні. І саме тут справді може зібратись вся Україна, щоб соборно помолитись за своїх загиблих синів. Тут ще немає списків загиблих з усіх областей, але ті, що є, вражають. Скажімо, цілу стіну шестикутної каплиці займають 24 плити з іменами загиблих із Січеславщини (Дніпропетровщини): її жертва на вівтар свободи України найбільша з усіх областей — понад 600 чоловік. «Славних синів Рівненщини, які віддали своє життя за свободу і незалежність України у війні з російським окупантом», — три сотні. Є тут списки загиблих із Тернопільщини, Одещини, Житомирщини, Луганщини, Чернігівщини… І щоб поіменно згадати їх усіх, це можливо тільки в Лішні.
А ветерани АТО уже розробили ескіз пам’ятника загиблим побратимам, який має постати перед пантеоном. У жовтні Лішню збирається відвідати Патріарх Філарет, і вони хотіли б, щоб до цього часу пам’ятник уже був. Ці люди ставлять, здавалось би, нереальні завдання, щоб потім сказати: «Ми це зробили!» Як було це після цьогорічної прощі.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з архіву редакції