Вільне життя

«Вербне голосіння» Олега Смоляка

Ім’я Олега Смоляка як творчо обдарованої особистості пов’язується в суспільній свідомості краян передусім з його діяльністю у сфері професійної музики: композитор і диригент, фольклорист, доктор мистецтвознавства, професор, а ще науковець, культурно-громадський діяч, організатор мистецьких та літературних імпрез тощо. Проте не тільки вищеназване займає помітне місце в його житті, адже пан Олег давно і плідно працює у царині художнього слова.

Читачі, котрі знайомі з книжками письменника: «Загребльські придибенції», «Провесінь», «Із Загреблі на околиці», «Біленьке кроленятко», «Полумисок долонь», знають, що найулюбленішим жанром Олега Смоляка є новела, за жанровим визначенням самого автора — етюд. Збірка «Вербне голосіння» містить сім витончених образків з колоритними назвами. Насамперед автор приваблює читача знанням таємниць природи. Власні спостереження допомагають йому філософськи сприймати навколишній світ, малювати словом органічне поєднання природи і людини. Автор дбає про життєву достовірність мальованих картин, про «пахощі» деталей, про гармонію кольорів і мелодійність рясних рядків. Мовному стилю прозаїка притаманне творче використання слів дещо призабутих (банувати, шувар, дримба, верета, батяр); вживання ідіом (ховались в ній, як хлопчиська після першого збитку; відпочинуть, як косарі в переднівок).

Ув етюді «Вербне голосіння», що дав назву збірці, автор вслухається у мелодії, що виникають у шелесті вербових гілок та шумовинні швидкоплинної річки, а вчуває плач-голосіння матері за своїми синами, які пішли на війну. Тут присутня духовність традиційного плану, що має своїм джерелом драматизм народної пісні-думи, фольклорну переосмислену символіку, зокрема класичного образу верби-плакальниці. «Візьми, мамо, піску жменю й посій його по каменю, як той пісок з нього зійде, тоді твої синочки з війни прийдуть!»

У наступній новелі «Коляда» домінують схожі мотиви олюднення природних явищ, образна метафорика виразно малює атмосферу очікування Різдвяних свят. «Уся довколішність чекала богиню з благоговінням. Верховії вітали Коляду безперервними голосними сиренами вітрів, а Метелиця — феєричними танцями сніжинок…» Фантазійна картина передріздвяної казки тісно пов’язана з побутовими реаліями: «Кожен господар і господиня чекають цієї миті з нетерпінням, бо, втомлені тяготами підготовчих робіт, хочуть стати перед образами й молитвою поблагословити святвечірні страви».

Поетичний портрет «Річколаз», присвячений пам’яті знаменитого поета Ярослава Павуляка (родом із Настасова, як і наш автор), напевно, навіяний спогадами про солодкі хвилини далекого дитинства, любов’ю до найкращих у світі рідних краєвидів: «…на берегах крутосхилої Водави… Яр любив спостерігати за місцем спання щук, які, згорнувшись клубочком біля великого шувару, що ріс коло берега, забували про небезпеку й пускали кругленькі бульбашки, котрі стрімко тягнулися догори на водойму і швидко розпливались її поверхнею».

За Олегом Смоляком, життя не можна вбити, як не можна  вбити живе прагнення людини до щастя, до краси. Етюд «Пам’ять роду» має сюжет, запозичений з родинного досвіду часів Першої світової війни. Розповідь бабусі Ганни щемливо драматична: небезпечне наближення лінії фронту, евакуація, смерть донечок у холодному товарному вагоні, трагічне повернення додому з померлими дітьми на руках. «Мама поховала донечок на цвинтарі, обидвох у нашвидкуруч збитій із дощок труні… ця злощасна подія ніколи не стиралася з пам’яті моєї бабусі. Тому для увічнення цього я посадив дві яблуні… назвавши їх Ганею і Марисею. Коли йду повз них, — цілую…» Гадаю, не помилюся, коли зазначу, що цей твір письменника свідчить про святе почуття поваги до маргінального коріння свого роду.

Соковитим прикладом вигадливої метафорики є триптих «Долина». У трьох етюдах — «Зранку», «У полудень», «Увечері» — вельми поетично змальовано долину в образі молодої красуні. Олег Смоляк демонструє хист знавця психології плинних жіночих настроїв, передаючи їх із неприхованою лукавою вірогідністю: «Долина після пробудження любила трішки поніжитися під покровом густого сивого туману, що окутував голизну її зеленавого тіла й не давав змоги батярам-вільшакам спозирнути наготу юнки-ніжанки». Як на картинах Пітера Брейгеля, обов’язковим фоном письменникові служать реалії сільського побуту: «Долина, розслабившись, розправила рамена й, заплющивши великі зеленкуваті очиська, поринула в солодкий післяобідній сон. Ще встигла почути, як полудень погуркотів дійницями об одвірки хлівів і поплентався дорогою за село в діл відпочивати». Кожний етюд додає нових рис до образу вередливої жінки-Долини, розкриває її почуття-відчуття й навіть пристрасті, моментами — неоднозначні, як наприклад, у доволі пікантному епізоді з лошаком.

Заключний абзац збірки «Вербове голосіння» звучить своєрідним камертоном. Почуття оптимізму відчутно бере верх і поглиблює враження оригінальної самобутності письменника. Зверніть увагу — верба у наступній цитаті вже не плаче, не голосить, а бере участь у радісній лісовій симфонії, що  завершує книжку. Без перебільшення — моя душа музикантки виголошує bravo авторові цього блискучого фіналу! «Доокруж наставала тиша, лише цвіркун, витягнувши зі сховку диригентську паличку, налаштувався на вивчену напам’ять вечірню симфонію, яку любила слухати й насолоджуватися нею Долина. Особливо її полонила гра струнно-смичкової групи комашні, що перелітала з осокора на осокір і впивалася пасажами іскрометних тремоло вербового листя. Час від часу поміж їхньою грою проскакували із в’язкої трясовини басовиті жаб’ячі пасажі й монотонним контрапунктом вели свою володарку в глибокі нетрі солодкого сну».

Отже, підсумуємо. Ліричний цикл творів малої форми Олега Смоляка має всі ознаки символічної прози, проте в цікавих трафунках, народжених оригінальною уявою письменника, неважко розпізнати сучасні реалії, буденні, побутові тощо. Кожний етюд має свою тональність, свою тему, своє смислове осердя, зрештою, свій точний акцент, однак внутрішньої єдності їм надають виразна й жива літературна мова, фантастично-казкова «одежа» персонажів, уміло наведені асоціативні містки-переходи від теми до теми, від суспільних проблем до питань моралі. Гадаю, для прозаїка багато важить життєвий досвід і особистісні переконання. Приємно усвідомлювати, що Муза нашого краянина Олега Смоляка живе у гармонії зі світом, тому вона щедра і багата не тільки на творчість у царині музичній, але й на вагомі літературні здобутки.

Тетяна ДІГАЙ.

м. Тернопіль.

Фото Анни ЗОЛОТНЮК

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини