Добро і воля, які милозвучні слова. А ще прекрасніше їх поєднання — добровольці. Добро, зміцнене волею, воля, підсвічена добром. Тут не лише звукова принада слова, а й глибокий зміст і високий душевний злет. Почати, на що інші ще не насмілилися, взяти перший удар на себе, щоб запалити тих, хто поруч, — ця риса притаманна людському характеру здавна. Ще зі Святославового війська виходили перед полчищами печенігів та половців сміливці, щоб першими схрестити мечі з ворогом. До нас дійшла легенда, а може, й справді так було, про Пересвета і Чолубея, які стали на герць перед руськими й татарськими загонами на Куликовому. Поскакали один на одного, вдарили списами і обидва впали мертві. Правда, історики доводять, що то не була такого масштабу битва, якою її змалювала російська історіографія, і відбулася вона десь в іншому місці. Та нам цікаві два богатирі, два добровольці. І в пізніші часи, розпочинаючи бій, козаки випускали вперед якогось відчайдуха, нехай обрубає шаблюкою зухвалість ляха чи турка.
Майдан — наймогутніший вияв добровольчого руху, туди ніхто нікого не посилав, не давав завдання. На нього, овіяного спалахами вогню і непокори, йшли за покликом розуму та серця з усвідомленням: якщо не я, то хто ж? Ще й не догоріли останні шини на цьому плацу народного гніву, а п’ятсот охочих беззастережно, без будь-яких умов і претензій прямо тут же сформувалися в підрозділи й пішли на східні рубежі Батьківщини, де нахабний загарбник уже радісно потирав долоні, сподіваючись на легку перемогу. Не вийшло! Авантюра з так званою Новоросією тріснула, як мильна бульбашка. Бо слідом за першою хвилею патріотів з доброю волею хлинув цілий потік. Серед них і ті, кого ми називаємо волонтерами: служба тилу добровольчого фронту, але особлива. Бо ці, теж бійці, не просто доставляли на лінію вогню все необхідне, а й збирали його серед людських громад, віддаючи до останнього й своє.
Суспільство відразу гідно оцінило той подвиг, бо при розпорошеній, небоєздатній і деморалізованій армії добровольчі батальйони стали надійним заслоном перед агресором. Завдяки громадській думці через три роки після подій на Майдані, 17 січня 2017 р., Верховна Рада ухвалила постанову «Про встановлення Дня українського добровольця». Торішнього березня це свято в Тернополі проходило при велелюдді на Театральному майдані. При розгорнутих знаменах та гарнізонному оркестрі марширували і бойові підрозділи, і воїни Національної гвардії, і бійці правоохоронних структур. Показували свій вишкіл соколята з воєнізованих ліцеїв. Нині ж, на жаль, важлива подія обмежилася невеликим приміщенням обласної філармонії, і це якось кинуло тінь потьмянілості на урочисту академію.
У залі — бійці добровольчих формувань, волонтери, офіцери військового комісаріату, учасники Революції гідності. Серед них і Д. П. Кидалюк. Він із побратимами тримав барикади на Майдані, мав контузію.
Підлікувався — і мерщій до військкомату. Там сказали, мовляв, шістдесятирічний вік не для окопів, є молоді. Тоді Дмитро Петрович подався добровольцем до своїх хлопців з батальйону ОУН. Там ще раз добряче теліпнуло вибухом. Тепер переймається волонтерством. Каже: тягне магнітом туди, в пекло, до бойових друзів…
Перед початком заходу на великому екрані демонструють відеосюжети про українських добровольців. Звучать позивні «За Україну, за її волю…» Відслоняється завіса, і перед присутніми постає хореографічний пролог «Безсмертя» у виконанні студентів Теребовлянського коледжу культури і мистецтв. Гімн України виконує чоловічий гурт «Тріода». Відразу ж всечесні отці запрошують до спільної молитви за душі патріотів, які вже ступили за межу безсмертя, і за здоров’я тих, хто обравши для себе нелегку долю добровольця, і тепер стискає зброю в правиці. Під мелодію «Аве Марія» у виконанні гурту «Акорд» на сцену, всі в білому, зі свічечками в руках, виходять діти зі зразкового хореографічного ансамблю «Калиновий цвіт» Острівської музичної школи Тернопільського району.
З вітальним словом виступив голова облдержадміністрації Степан Барна. Він зачитав указ Президента про відзначення державними нагородами України і вручив ордени «За заслуги» третього ступеня голові Шумської громадської організації ветеранів Афганістану Володимирові Мирончуку та волонтеру, учаснику Революції гідності Юрієві Дуднику. Подякою прем’єр-міністра відзначили і волонтерку зі Збаража Олену Шевчук. Нагрудний знак «За заслуги перед Збройними силами» від начальника Генерального штабу отримав доброволець, учасник АТО Віталій Черніцький. Оскільки нагороджений перебуває на службі, відзнаку вручили його дружині Тетяні. Відзнаки «Гордість Тернопілля» удостоївся також учасник АТО Валерій Чоботар, а медалі «За службу Україні» — капітани головного управління Національної поліції в Тернопільській області Олег Паєдник і Віталій Луцишин. Грамоту від облдержадміністрації отримав сержант поліції Валерій Трусюк. Героїв свята щиро вітали заступник голови облради Любомир Крупа і міський голова Тернополя Сергій Надал. Вони вручили найдостойнішим нагрудні знаки, цінні подарунки, грошові премії.
Завершилася урочиста академія композицією «Мій тато — герой» уже згаданого колективу «Калиновий цвіт», де солістами були Ліна Горбунова з донечкою Веронікою. Після того як гурт «Мікст» виконав пісню «Я тебе ненавиджу, війна!», діти білими метеликами випурхнули в залу і дарували гостям паперових ангеликів.
Може б, це і не годилося при святі, та одна, образно кажучи, гірка сльоза тут все-таки капнула. Не стримав її вищезгаданий нагороджений Валерій Чоботар — заступник командира 50-го батальйону Добровольчого українського корпусу, кавалер ордена «Народний Герой України», заслужений тренер з бойових і змішаних мистецтв. Це той «Гатило», хто свого часу сказав: «Мені соромно було не воювати». Його не зламали жахи фронту, він зумів твердо вийти з того горнила, реабілітуватися, адаптуватися до цивільного життя. Він, як ніхто, знає всі біди добровольців, спілкується з ними, допомагає. І привселюдно, на весь голос просить: «Хлопці, не втрачайте бойового духу, не зневірюйтеся, вже зараз обміняйтесь телефонними номерами, не замикайтеся в собі!..» Тривога ветерана і бувалого командира небезпідставна. Адже законодавство щодо добровольців у нас досі не врегульовано. Військові від них відмежовуються. Скільки траплялося таких випадків, коли військком відмахувався: «А я тебе туди не посилав!» І не чиновники — чинуші з цивільних структур всіляко намагаються обійти увагою добровольців. Ці хлопці, як гартована криця — об граніт не щербиться. Але ламкі, бо мають тендітну високого злету душу. Перегнеш — хруп і вже не склеїти. Тож повернувшись із пекла і зіткнувшись із нашою убивчою байдужістю, вони відчули себе забутими, непотрібними. Не пройшли реабілітації, не долікувалися. Хтось зневірився, заглядає в чарку. Не лише славетний ветеран, а й ми, кожний, усе суспільство зобов’язані простягти руку допомоги людям, позначеним достойними чеснотами — добром і волею.
Василь БУРМА.
Фото автора