Не впевнена, що твердження «у кожного з нас — свій Шевченко», таке вже й непомильне. А от, що в кожного покоління українців він свій, це — очевидно. У радянські часи його слово було урізане, цензуроване, витлумачене з «правильних» партійних позицій, а сам Шевченко був іконою, забронзовілим пам’ятником, небожителем. З настанням незалежності України, коли відкрились усі шлюзи заборон, партійних інструкцій, до українців повернувся Шевченко-бунтар, усім єством своїм залюблений в Україну, що за неї кидав виклик не лише царату, а й самому Богу. В часи другого Майдану він стояв на київських барикадах, а його слово, особливо у виконанні Героя Небесної сотні Сергія Нігояна, «Борітеся — поборете!» надихало українських патріотів до боротьби і перемоги.
А в частини покоління сучасної молоді, котра сидить у соцмережах і не спішить розкривати «Кобзар», з’явився зовсім несподіваний Шевченко: в образі героїв її улюблених кінострічок. Ті портрети вивісили на одній із станцій столичного метро. Від колишньої ікони не залишилося і сліду. Натомість з’явилася пародія на поета-бунтівника, страдальця за Україну. Її автор стверджував, що не мав наміру принизити Шевченка, навпаки, хотів наблизити його образ до уявлень та захоплень сучасної молоді і через це спонукати її до зацікавлення творчістю Шевченка. Пояснити, звісно, можна все, але сприйняти таке пародійне тлумачення генія української нації важко. Якась душа не витримала й порізала ті, з дозволу сказати, портрети. Тепер її тягатимуть по судах, а «художні шедеври» знову висять на колонах станції метро. Хотілося б побачити хоч одного молодого українця, якого вони навернули до Шевченка…
Але то швидше виняток, намір заробити собі на імені генія якісь дивіденди. А він не потребує бути ні Термінатором, ні Дартом Вейдером, ні ще якимось заморським диваком. І його шанують українці за пророче слово, за незрадливу любов до України, зрештою, за його стражденну долю, що так повторила долю України. І це засвідчило суботнє пошанування Тараса в Тернополі з нагоди 205-ї річниці від дня його народження. Біля пам’ятника Кобзареві зібралося духовенство, представники влади, інтелігенція обласного центру, воїни АТО, військовослужбовці. Владики Православної церкви України та УГКЦ архієпископ Тихон і єпископ Теодор у співслужінні десятків священиків відправили молебень, відтак змовили щире слово про Тараса. Зокрема, єпископ Теодор заохочував усіх «Кобзар» читати — і почути.
Свої думки, відчуття і розуміння значення Тараса Шевченка висловили й представники влади. Так, голова облдержадміністрації Степан Барна наголосив: 205 років тому сталася неординарна подія. В умовах відсутності власної держави, в умовах, коли заборонялась українська мова, зросійщувалась українська церква, в родині кріпака народилося немовля, якому судилось об’єднати українську націю. А на думку заступника голови міської ради Леоніда Бицюри, 9 березня — це не тільки день народження Тараса Шевченка. Це і день народження українського духу. Шевченко багато дав кожному з нас: він викристалізував українську націю, а його гени є в кожному з носіїв українського духу.
Філософським був виступ депутата обласної ради Любомира Білика з Чорткова. «Ким він був? Для мене — Пророком, Божим Голосом, українським словом. І хто цей голос вчує — буде українцем, а відтак — і нація буде».
До пам’ятника Тараса Шевченка лягли квіти. Традиційно звучало його пристрасне слово, а також пісні, які виспівують українці від покоління до покоління: «Думи мої, думи», «Реве та стогне Дніпр широкий». Родзинкою цьогорічних святкувань був показ уривку з вистави «Тарас» у виконанні артистів Тернопільського академічного обласного драматичного театру. Шевченківці вибрали сцену зустрічі молодого Тараса (артист Євген Лацік) з Україною після закінчення художньої академії. Сцена дуже зворушлива, у багатьох викликала сльози. А оте звертання до Тараса «Ви наш духовний Київ і Почаїв» засвідчувало ту висоту, на яку українці завжди підносили Пророка Тараса.
Велике зацікавлення в тернополян викликала і колекція «Кобзарів» Борщівського краєзнавчого музею. У ній 250 видань — від прижиттєвих до наших днів. Цікаво, скажімо, було бачити, що перший «Кобзар» (в оригіналі — «Кобзарь»), видрукуваний «въ типографии Е. Фишера» 1840 року, набраний російськими буквами (українських, очевидно, у друкарні не було). А ось у виданні 1860 року вже літери були українськими. Охочі фотографували ті перші сторінки легендарної книжки, що визначила долю і волю української нації. І справді, нам не треба зображувати Шевченка в образах заморських героїв, щоб полюбила його сучасна молодь. Досить доторкнутись до сторінок невеликої книжечки першого «Кобзаря», щоб відчути усю незбагненну силу Шевченкового слова та всю велич її творця. Його слово воістину слово Боже, а тому жити йому ще не одне століття, а то й тисячоліття. Поки будуть на землі українці, з ними буде і їхній Пророк.
Галина САДОВСЬКА.
Фото Василя БУРМИ