Сповідь зневіреної мурашки

Сповідь зневіреної мурашки

Розгорнув одну з поважних тернопільських газет і в очах зарябіло — цілий «іконостас» образів. І кожен з претензією на посаду президента. Пригадалася колись популярна пісенька Булата Окуджави про бідну мураху, якій треба було на когось молитися, а кумира вона не мала. І я на мить відчув себе тією мурашкою: кого ж обрати в проводирі на найближчі п’ять років? Як у тому гурті знайти не просто лідера — однодумця, лицаря конкретного діла? Повів очима — ба, знайомі все обличчя.

Правда, є і нові гравці. Ось найпомітніший, з найвищим попереднім рейтингом — комік. Без досвіду, без зеленого поняття про політику і управління державою. Ну, були при дворах блазні, щоб і монарх, і його оточення в тих витівках не забували: в кожному жарті є часточка правди. Але на трон такому ніколи не всістися. Це може статися лише в нашому балагані, в нашій виборчій клоунаді. Та згадаймо фатальну фразу: випадкового нічого не буває. Якщо зірки запалюють, значить, це комусь потрібно, значить, це не випадково. У такий спосіб суспільство, що втратило довіру до влади, дає їй ляпаса. Це своєрідний гротеск на ту трагікомедію, яка постійно розігрується на підмостках нашого політикуму.

Драматизм у тому, що керманичів до руля посадила Революція гідності. Ну, когось вона покликала, а хтось, хитрий та спритний, зумів сам туди пробратися. Та ще не побуріли на бруківці майдану Незалежності краплі свіжої крові, як уже проявилася зрада його ідеалів. Може б, воно якось і стерпілося, якби із-за артистичної постаті не стирчали вуха і руда з пейсами борода біглого товстосума. Той, утікаючи, прихопив із собою активи найкрупнішого банку. А ми, бідні мурахи, звалили тягар того боргу на свої худі та кволі плечі і спотикаємося, тягнучи його. Що ж, смійся, паяце, не над розбитою любов’ю, а над недолугістю своїх глядачів. До речі, тінь того олігарха відверто маячить і за паном, що хизується прокладеними буковельськими дорогами. Навіть, подейкують, одна дуже знана в політиці пані теж вештається недалеко від того пухлого гаманця.

Пам’ятаєте плакат з палаючого Майдану «Дістало!» Той транспарант давно зняли, та він ніби й досі там, нагадує про себе гірким присмаком невгамованості і розчарування. Мій сусід Іван Петрович, колишній слюсар-лекальник найвищого, який тільки може бути, розряду чи класу ще за «совкового» періоду був, як кажуть, нарозхват. Їздив у відрядження на великі заводи та комбінати, де були важливі, відповідальні замовлення зі складними технічними вирішеннями. Навіть після розпаду імперії до нього йшли, мов по свячену воду. Заробляв добре, наскладав і якимось чином зумів конвертувати свої заощадження в тверду валюту. Поклав на депозит у банк двадцять тисяч «зелені» — на старість, на ліки та операції. А тут тобі трах-бах так званий банкопад.

Валерія Гонтарєва, на яку і політики, і народні депутати та й звичайні громадяни тикали пальцем: «Звільніть її!» — непохитно сиділа під президентською парасолькою, а потім почала валити всі «проблемні» приватні фінустанови. Мовляв, оптимізація банківської системи вкрай необхідна для держави, це схвалюють і закордонні експерти, і МВФ. Комусь при тій кампанії перепало рефінансування, а ті хитруни відразу безконтрольно, безкарно вивели той капітал в офшори. Щось підказує, що й сама головна банкірша могла біля того багаття погріти руки. Недавно мимохідь до слуху долинуло, що такий шлейф тягнеться і за «Дельта-банком» — кривдником мого сусіда.

Так, може, банківська система і оздоровилася, та при тій акції невиліковно заслабли сотні тисяч Іванів Петровичів. Усяка «зація» — індустріалізація, колективізація, гулагизація — була вигідною для держави, а про долю маленької беззахисної мурашки ніхто ніколи не думав. І це на хвилі постмайданівського піднесення: забрали, розкуркулили, пограбували. «Чому ж ти, старий дурню, довірився приватній конторі?» — «А я завжди жив за правилом: я — державі, держава — мені. Якщо уряд дозволив діяти тому банку, то, значить, і мені дає гарантію», — не відступає від своїх переконань Петрович. І підсліпувато кліпає враженими катарактою очима. Треба б операцію, та грошей катма.

Дістало… Не в змозі бачити, чути, терпіти, як, попри всі заборони, нищать Карпати і продають за кордон ліс-кругляк, як нагло, на виду в усієї країни нечестивці «віджимають» бізнес у підприємця, захоплюють цілі заводи, забирають урожай у фермера. Як безкарно діють будівельні піраміди, а інші, розмахуючи дозвільними від влади папірцями, вирізують під будівельні майданчики зелені оази в містах. Обезлюднені села, калабані-дороги, дерибан землі, банківські колектори, тарифи… Дістало!.. І скажіть на милість, чому усе це так пече мене та іншу комашню із далекого суспільного узлісся? А там, у владному столичному мурашнику невже не відчувають того болю?

Нинішньому спікеру Андрієві Парубію на Майдані під кулями було легше, ніж під мирним парламентським куполом. Бігає, захекавшись, коридорами та буфетами, благає: «Колеги, проголосуймо закон!» А в так званих слуг народу свої турботи-договірняки, лобіювання чиїхось, а значить, і своїх інтересів. І канікули довші, ніж у школярів. Перетрудилися! Уже сьогодні для багатьох ясно: потрібне не лише повне, до останнього депутата, перезавантаження парламенту, а й оптимізація, — знову лізе в рядок це слово, — всієї його роботи. Скасувати врешті-решт той подразник суспільної думки — депутатський імунітет. За кожним народним обранцем мусить стояти дублер, другий номер, який програв йому на виборах. Прогуляв три засідання, прославився безініціативністю в законотворчому процесі, вляпався в якусь ганебну історію — їдь собі в свою Кацапетівку телят пасти! Може, це зведе нанівець ту парламентську проказу чи хоча б послабить її перебіг?

Отака у нас влада. А головний її виразник, як не крути, — Президент. Це в німців там диригує канцлер, у британців прем’єр-міністр, а українець свою головну надію покладав на гетьмана, нині — на Президента. І якщо я в далекому мурашнику відчуваю себе дотичним до всього, що діється в нашому спільному бору, якщо мені все те болить, то в мого проводиря біль мусить бути в стократ більшим. Не погоджуюсь, коли мені кажуть: а він за це не відповідає, у нього зовнішня політика, оборона і ще там щось. Звичайно, розділ обов’язків у владної верхівки, як і всюди, мусить бути. Але він перша на небосхилі за величиною зірка, він гарант Конституції. Тож відповідальний за все — передусім душею і серцем. Навіть при нашій парламентсько-президентській системі в Петра Олексійовича досить важелів, щоб тримати ситуацію під контролем. Він призначає головного банкіра, пропонує кандидатуру голови уряду, може заветувати відверто слабкий закон, впливати через свою фракцію в парламенті. Нарешті, коли йдеться про надважливе, доленосне для нації рішення, гримнути кулаком — «Тільки через мій труп!..» Одне слово, потрібна сталева політична воля і відсторонення від власницьких інтересів та згубного оточення.

Одначе наш гарант, схоже, не дуже остерігався, наступаючи на ті ж граблі, які набили гулю на лобі одному з його попередників. Того обсіли «любі друзі», а цього ще й ділові партнери. А в бізнесу, як відомо, з мораллю сутужно — така його природа. Президент — це своєрідний громовідвід влади, яку очолює. Над ним гуляють такі блискавиці, що «мамо, не горюй», і захисний діелектрик сюди проситься супернадійний. А що ми побачили — струмопровідні прокладки, з якихось там кононенків, тих же гонтарєвих й іже з ними. Тепер із хліва показали рило ще й свинарчуки — плямкають, ніби так і треба, біля державного корита «оборонки», за яку відповідає наш гетьман. Йому, що завжди на виду, на піку суспільних інтересів, так легко схибити. А повернути назад людську довіру, ой, як важко! Уявіть собі театральну трупу і соліста, головного співака, улюбленця глядачів. І ось, — як воно трапилося, де й взялося, — при виконанні арії він раптом зірвався з голосу — пустив півня. Думаєте, публіка йому пробачить? Вона вже його  не любить, дарма що вчора ще був кумиром. Отак і з політичними скандалами, які так охоче підхопила преса. І справді — пенсіонери, волонтери й інші доброчинці віддають останнє, та й ми всі зі своїх зарібків відраховуємо півтора відсотка на військо, а тут на тобі… Ви вірите в неупередженість слідства встановлення істини, справедливий суд? «Свежо предание, но верится с трудом»… — писав Грибоєдов.

Що не кажіть, а Президентові в тій владній шерензі найважче. Мені чисто по-людськи хочеться поспівчувати Петрові Олексійовичу. Пам’ятаю, як спалахували перші багаття непослуху режиму Януковича — передвісники Революції гідності. Ініціативна група з’явилася і в Тернополі. Мітингове море залило увесь простір, де стоїть пам’ятник Степанові Бандері. На імпровізованій трибуні виступали Яценюк, Наливайченко, Тягнибок. Останній, урочисто здійнявши догори руки, радісно, з блиском в очах вигукнув: «Товариство, в Україні розпочалася революція!» «І чого радіти з тої події? — була перша думка. — Мої діди з батьками надивилися тих революцій, натерпілися, нагорювалися… Бо кожне таке масове зрушення несе із собою біди та негаразди на ціле десятиліття».

Біля східців за крок від мене, очікуючи своєї черги на слово, стояв Петро Порошенко. Я відзначив про себе: таке фотогенічне обличчя, ні тобі зморшки, ні сивої волосини. І, звичайно ж, клацав затвором фотокамери, сподіваючись, що колись використаю той портрет на якійсь виставці. І ось у кінці його, може, першої президентської каденції бачу: як же змінився Петро Олексійович, якими нещадними були для нього ці п’ять років! Ой, важка ти, шапко Мономаха! Той, хто одягнув її хоч раз — не хоче вже скидати. І що то за відьма така, що за чортова баба влада? Бере нашого брата в свої липкі лабети і мички микає з нього як хоче!

Нині часто можна почути і в дискусіях, і в ЗМІ, і просто в розмовах: усі на Порошенка та на Порошенка! Чи не найдошкульнішим у цьому сенсі стало останнє рішення Конституційного суду, який, спираючись на презумпцію невинуватості, скасував статтю, де чиновник мусить пояснювати свої статки, несумісні із зарплатою. Це просто таки ніж під ребро. Значить, усі потуги Президента й усієї спільноти — мильна бульбашка. Понастворювали цілу обойму антикорупційних структур. Ті за кілька років з’їли в десятеро більше, ніж повернули в державну скарбницю, а тепер вони взагалі ніхто. Доведеться закривати всі, вибачатися перед тими, хто за визначенням капітана Жиглова з популярного кіносеріалу мусив би сидіти у в’язниці.

Президент, як той мірошник, що Хомою звався, притьмом до прірви, щоб гатить. Тут же запропонував поправку до конституційної горе-статті, автором якої свого часу став нинішній генеральний прокурор. Юлія Володимирівна теж заквапилася зі своїм варіантом. Але пізно: вода зійшла, колеса стали, жорна не мелять. Та й новонароджені проекти журналісти відразу ж розкритикували, бо читалися вони двояко. Суддівський вердикт зворотної сили не має. Тож відпустять усіх «чесних» білими та пухнастими. Ще й конфісковані гроші повернуть. А злочинці, що не відбулися, можуть тепер самі піти до суду з вимогами моральних та інших там компенсацій. Цього і слід було чекати — дежа вю, ми таке вже бачили. Привселюдно заковували в кайданки, розкручували по всіх телеканалах спектакль із бурштиновими ділками та агентом під прикриттям. Діамантовими прокурорами, суддею із закопаними в скляних банках «тугриками»… І тим, до якого в кабінет приходили засівати доларами. До речі, кажуть, ніби він уже на волі, перевальцем ходить по Львову і плює через губу на владу й закон. Ой хлопці, дістало. Цього разу, мабуть, і самого гаранта. Скільки це Іванів Петровичів не прийдуть до виборчої урни.

Отак сидів я, сповідувався перед сонмом тих «ясноликих». Кому ж віддати свій голос? Може, Гриценку? Але ж його густо мастять сажею найближчі претенденти за розбазарювання армії. Правда, над ним був ще ж і головнокомандувач. І уряд, і парламент не заперечували. Наливайченко? Смешко? В ньому відчувається внутрішня сила і впевненість. Та й розсудливістю доля не обділила… А цього я вже десь бачив, ой леле, та це ж колишній головний фіскал, узятий під варту, не сумнівайтеся, недарма! Ніхто не вірить у його добропорядність, але не спійманий — не злодій. А якщо і взяли на гарячому — є кому внести сто мільйонів застави, теж, мабуть, не чесно зароблених гривень. І армія адвокатів, що відразу за пензлі та фарбу — мазь-мазь і вже ніби чорне, але де-не-де сірий фон. А потім уже — сіре з білими прогалинами, або ж сорока-білобока. Не встигнеш звести брови дугами і спантеличено вирячити очі, а перед вами вже білосніжні янголи.

Після того як його картата ковдра стала притчею во язицех, як під всенародний сміх «валяв Ваньку», вдаючи безсилого та зомлілого, зголошуватися в претенденти на найвищу посаду? У якого ж сірка треба було позичити очі? Та забийся десь у глухий куточок від людських очей і тихенько, як мишка, хрумай накрадені скоринки! А вродлива пані, яка вже в політиці «зуби з’їла», посаджена до в’язниці за газові оборудки, немічно пересувалася в інвалідному візку. Та лиш розчинилася загратована брама — одягла модні черевички і цок-цок каблучками, лиш рудий хвостик майнув. Політика — це така тітка, в якої ні честі, ні сорому.

Я ще раз пробігся поглядом по тому «іконостасу». Усі бадьорі, з оптимізмом у погляді. Обличчя — хоч пацюків об них бий. І кожен ніби співає «Вибери мене, вибери мене!..» Заспівав і я, із сумом: «На кого ж, люди добрі, помолитись мені, простій із лісу «мурашці»!..

Василь БУРМА.

Фото з вільних джерел