Згадаймо чарівні рядки Павла Тичини: «О, панно Інно, панно Інно! Я сам. Вікно. Сніги… Сестру я вашу так любив — дитинно, золотоцінно…» Майбутній поет тоді вчився в духовній семінарії, співав у хорі. «Якби в мене не музичний слух, що робили б зі мною бідні батьки? А так — бурса, семінарія, а там життя само на стежку вивело», — писав пізніше Павло Григорович. Слух у нього був і справді абсолютний, ще — талант до малювання, а надто до художнього слова. У Чернігові тоді були популярн і «суботи» в Михайла Коцюбинського. Талановита молодь сунула туди, як до храму. Бурсакам і семінаристам це категорично заборонялося. Та вони, замінивши формений одяг на якісь цивільні лахи, ходили увечері туди таємно. В одному з творів Тичина описував свою першу зустріч з автором «Тіней забутих предків»: «І взяв за плечі мене злегенька він, і мій екстаз оберігаючи, між молодечі повів ряди… З ним мені було так легко. Жарти, речі кругом лунали. Я не чув. Одним його лиш голосом впивався сердечним!..»

Тоді в Чернігові працював учень С. Виспянського по краківській Академії красних мистецтв художник Михайло Жук. Він давав уроки малярства в семінарії. Одночасно викладав цей предмет і в жіночій гімназії. За моделей йому часто слугували його учні. У тогочасній життєвій пал ітрі фігурували юні сестри, доньки чернігівського поета і драматурга І. О. Вороньківського Інна і Поліна. Остання і стала першим палким, та, мабуть, нещасливим коханням Павла. Про це і сповідується поет панні Інні. Михайло Іванович Жук, певно, знав про ці романтичні стосунки своїх учнів і втілив їхні образи у своїй картині «Біле і чорне». У центральній частині полотна, хоч мальовидло виконане на цупкому папері, чорнокрилий юнак із сопілкою. Поруч тендітна ангельська постать дівчини з білими крилами. Обіруч — квітковий розмай. Голос сопілки ніби вплітається в той опромінений, життєдайний букет. Біле і чорне — це співіснування двох світів. Художник і поет Михайло Жук у збірці «Співи землі» писав:

 

 Білим і чорним хотів би я бути: В нічку щоб ясно світить, В день же стояти, мов велетень скрути, — В кожному серці боліть.

Мабуть, це осмислення єдності світу в протилежних його проявах і дало поштовх до створення панно. Доля Павла Григоровича Тичини склалася так, що й він усе своє подальше життя балансував між тими полярними кольорами. Він був справді універсальним талантом. Навіть хором диригував. Та полі- тична система так скрутила, так зламала його, що з талановитого поета, який у ранній творчості дивував усіх барвами своєї фантазії, він перетворився на простого до банальності оспівувача так звано ї нової доби. З нього глузували в пародіях: «А Тичина пише вірші та все гірші, та все гірші, та всі, як один…» У народу відібрали найкращого поета ХХ століття.

Одначе, повернемося до твору Михайла Жука. Що ж це за композиція, розчленована темними вертикальними і горизонтальними лініями? Дослідники стверджують: то основа для вітражу в якомусь приміщенні. Він, мабуть, так і не був виконаний. А війни і скуйовджене суспільними ломками життя відставило, відкинуло в якийсь далекий кут роботу художника.

Спливла, образно кажучи, вона пізніше завдяки ентузіасту Тарасові Максим’юку. Його ще малим разом із батьками вивезли з міста Холма в Україну. У школі вчився в Миколаєві, у виші інженерів морського флоту — в Одесі. Тут і відбувся як бібліограф і колекціонер. Брав участь у багатьох виставках колекційних матеріалів. До нього й потрапила композиція М. Жука. І стала вона, завдяки ентузіастові Максим’юку подорожувати Україною як виставка однієї картини. Знайшла і місце, і шанувальник ів також у Тернополі, в краєзнавчому музеї. Вернісаж відбувався по-особливому, романтично. Провідний методист обласного центру народної творчості Олексій Лещишин, імітуючи юного Тичину, грав на сопілці народні мелодії, а дівчата одна за одною читали уривки ранньої поезії Павла Григоровича. Після Тернополя панно продовжить свій шлях по інших виставкових залах.

В. БУРМА.

На фото: під час відкриття виставки; автопортрет художника Михайла Жука; молодий П. Г. Тичина із сопілкою. Фото автора.