У Тернополі з концертом знову виступить знаний в Україні поет-пісняр, наш земляк, родом із Суходолу Гусятинського району, заслужений діяч мистецтв України Степан Галябарда. Оскільки тепер іде підготовка до виступу, то Степана Петровича частіше можна побачити в місті, а тернопільські журналісти мають щасливу нагоду з ним поспілкуватись. У нашу редакцію київський гість завітав разом із давнім другом і творчим побратимом Василем Дунцем. Звісно, розмова почалася з концерту. Тим більше, що усі попередні свої виступи в Тернополі наш земляк проводив пізньої осені, напередодні свого дня народження. А тут — початок весни. Невже приурочує його до Міжнародного жіночого дня, до якого в Західній Україні неоднозначне ставлення?

— Це справді так, — каже Степан Петрович. — Але як би хто не ставився до 8 Березня, я хотів би побачити чоловіка, який цього дня не подарує жінці квіти, і реакцію на це жінки. Жінка й весна — синоніми, і з цим треба примиритись.

А головна ідея нашого вечора — ще раз освідчитись жінкам у коханні. Своїм і тим, що будуть у залі. А ще хочемо спонукати тих чоловіків, які прийдуть на концерт разом із жінками, по-іншому подивитись на своїх половинок. Побачити, які вони в них вродливі, мудрі, єдині. Зрозуміти, що саме завдяки їм чоловікам добре в світі ведеться, адже саме вони завжди виносять на собі як всі проблеми буття, сім’ї, так і проблеми своїх чоловіка. Я якось уже казав, що 22 години на добу — жіночий рух, жіноча робота, жіноча любов і ласка, та лише дві години — чоловіка. Він пішов уранці на роботу, прошвендявся до вечора, прийшов додому, щось приніс або й не приніс, а ти його нагодуй, обпери та ще й гарно з ним поговори, бо він прийшов з роботи і втомився. А жінка не втомилася, хоч цілий день у роботі і клопотах. На моє глибоке переконання,

В усі часи, в усі віки
Світами рухають жінки,
А сильні ми, чоловіки,
У них ще й просимо руки.

Є ще одна істина, яку я власне сповідую кожен день:

Що б ти робити не хотів.
А буде так, як скаже дама.

Тож лейтмотивом нашого вечора буде саме це. Бо що б не ставалося в цьому світі, життя іде далі попри всі перипетії за вікном, люди закохуються, в них народжуються діти — і всі ці клопоти — на жінці. Через те в усій своїй творчості намагаюся скласти велику повагу, великий пієтет жінці.

— Ви назвали свій творчий вечір «Тернополянки — моя любов». Тільки тернополянки?

— У цьому разі лише вони. Як знаєте, я родом з Тернопільщини. Найпершою жінкою і образом святим для мене була мама, царство їй небесне. Другим образом, також майже святим, залишається моя рідна старша сестра, слава Богу, вона ще жива. Коли помер наш батько, мені було 14, то сестра стала для мене і порадницею, і розрадницею, і товаришем, і другом. Між нами ще й досі міцний духовний зв’язок. Щотижня по кілька разів зідзвонюємося — і нам є про що поговорити.

І третьою жінкою в моєму житті стала дружина, з якою ми разом уже понад 40 років. Зустрілися з нею саме в Тернополі. Тут побралися, в тернопільському пологовому будинку народився наш син. Упродовж спільного подружнього життя я прийшов до розуміння (і намагаюся це робити), що жінці треба віддати все, що можеш, вислухати її, зрозуміти і робити все те, що має робити чоловік. А чоловіків закликаю: оточіть увагою та любов’ю своїх половинок, дайте їм можливість бути жінками, в тому числі й фінансову. Постарайтесь їх зрозуміти. Знаю, це важко, бо вони інколи самі себе не розуміють. Головне: подружнє життя треба прожити так, щоб обом було тепло і комфортно. А для цього треба завжди пам’ятати:

Жінці потрібна ласка,
Гарні п’янкі слова,
Жінці потрібна казка
І кожен день — дива.
Жінці потрібен погляд
Так, щоб аж наскрізь пік,
Жінці потрібен поряд
Сильний її чоловік.

— Таке ваше ставлення до жінок — це дар Божий, плід вашої праці над собою, виховання чи щось інше?

— Ніколи над цим не задумувався, але швидше за все — це моя душа, вихована вдома, передусім мамою. Її геніальна простота, мудрість, спокій, врівноваженість, не селянська шляхетність, розважливість живуть у мені. Звичайно, і дар теж. Творчість хтось мудро порівняв з каменем: одні його дроблять й тротуари стелять, а інші витесують образ жінки. У мені той образ формувала спочатку мама, потім сестра, а згодом дружина. Та попри талант і працю, ще треба мати бажання і мотивацію. Я Стрілець і часто закохуюсь. Мені потрібен спалах свіжого й оригінального, що перевертає душу. Зрозуміло, це не переростає у щось серйозне — конфлікти, сімейні трагедії, розриви. Мені поталанило на дружину, яка мене любить і я її дуже люблю. Вона все розуміє і не робить проблем там, де їх немає і бути не може.

Мені здається, що кожна жінка варта уваги та поваги. Якщо я скажу їй комплімент, якщо жінці приємно, якщо ми поспілкуємось і це викличе якісь емоції, це ж не означає, що я з нею кудись піду. Є речі вищі за звичайний побут.

— А ось якийсь поетичний рядочок від таких зустрічей раптом може народитися. І він потягне, як за ниточку, цілий вірш, що згодом стане піснею.

— Приємно мати справу з мудрою жінкою. Оте «раптом» спочатку викликає якийсь поворот, стрес. Я не можу просто сісти і писати. Спочатку схоплюю образ чи якусь тему, які зачеплять за живе. І вже потім приходять потрібні слова. Добре, що завжди поруч телефон, одразу ж записую.

— Ваш друг Василь Дунець нещодавно у нас, на вшануванні переможців конкурсу «Людина року-2019», виконував «Осінній романс» на ваші слова. Він сказав, що таких віршів, як ваші, уже ніхто не пише. І справді, це ж треба вміти так шанобливо звертатись до жінки: «Я люблю вас, кохана, для мене ви в світі єдина», «О прийдіть, ваша святосте, сядьте отут біля мене»… Як народжуються такі вишукані рядки?

— Звісно, писати поетів ніхто не вчить, але пісенна поезія — це також і наслідок освіти. Я філолог, вчив слово, закони його побудови. Начитався світової літератури. Донині живу під магією поезії Ліни Костенко. Перш ніж щось написати, читаю її і набираюся духу. Це як тренування спортсмена перед рекордами. Там така глибина і такі образи, така правда, щирість і справжність слова, яких у побуті немає. А що слова у мене не такі, як у всіх, бо я їх дуже ретельно вишукую. Не можу традиційно римувати «кров—любов», як усі це роблять. Шукаю своє.

А музика, пісні — це ще звуки, це три чи чотири хвилини звучання. І в них треба вкласти текст, образи, заспів, приспів, фінал. І все це має бути в однаковому ритмі. Ти ж не скажеш: «Я люблю тебе, командир-р-р». Можна ж і ніжніше:

Господи, як я вас люблю
І бачу кожен день перед собою.
Ви тільки не згасіть свічу мою
Холодною байдужою рукою.

Тобто мені допомагає те, що я філолог, що люблю слово і працюю з ним весь час, як скульптор із глиною. Я живу в словах, у мене так мозок працює.

— Думаю, усі, хто прийде на ваш концерт, почує в авторському виконанні багато таких віршів. А відбудеться він…

— …Шостого березня в приміщенні академічного обласного драматичного театру імені Шевченка. Початок о 18.00. У концерті братимуть участь тільки чоловіки — я так собі його побачив. Нехай жінки хоч раз із зали побачать чоловіків, які їм зі сцени скажуть: «Я вас люблю». Виконавцями в нас будуть народний артист України Мар’ян Шуневич зі Львова — соліст легендарної «Ватри» Ігоря Білозіра; Василь Волощук із Києва, Ігор Білик з Мукачева, з якими ми записали багато пісень про жінок. Буде гурт «Земляки» із Копичинців. Буде ваш Юрій Футуйма, молодий співак, який власне й співатиме прем’єрну пісню «Тернополянки — моя любов». І звичайно ж — тернопільський гранд пісні, музики і виступу Василь Дунець, з яким ми написали майже півтора десятка пісень і на цьому вечорі буде чотири наших прем’єри. Заспіває і народний артист України Гриць Драпак. Я теж буду співати і читати свої вірші. Й теж буде моя прем’єрна пісня «Я ще жити в любові хочу». Бо переконаний:

На здоров’я в поважному віці
Часом скаржаться чоловіки,
Але всі ці хвороби лічать
Лиш коханням палким жінки.

Тож приходьте, дорогі тернополянки і тернополяни. І разом заспіваємо осанну жінкам.

Спілкувалася з поетом Галина САДОВСЬКА.  

На фото Зоряни МУРАШКИ: Степан ГАЛЯБАРДА та Василь ДУНЕЦЬ.