Тернопільщина — край, багатий видатними іменами, постатями вітчизняної і світової історії, науки, культури. На жаль, далеко не всі з них відомі широкому загалу. До когорти таких малознаних, а навіть незаслужено призабутих діячів належить і Ростислав Ярославович Пилипчук, уродженець села Оришківців (нині — Чортківського району), український театрознавець, літературознавець, історик культури, педагог.

Спогадами про видатного земляка і, понад тим, старшого друга й наставника, поділився Ярослав Євгенович Угляр — краєзнавець, підприємець з Оришківців, меценат.

Пан Ярослав каже, що бачить свою місію в тому, аби зберігати й передавати далі історичну пам’ять рідного краю, дбати про те, щоб молодь знала своє коріння, цікавилася ним. А уявити історію села Оришківців без Ростислава Пилипчука — просто неможливо. «Я при ньому виріс, змалечку близько з ним спілкувався, і прагну, щоб пам’ять про цю людину була збережена», — наголошує Ярослав Угляр.

«Якщо я того не розкажу, того ніхто не скаже»

Ростислав Ярославович Пилипчук (1936—2014 рр.) був людиною широкого світогляду, значної глибини. Він написав дуже багато книжок, був «ходячою енциклопедією» з історії театру, української культури, історії. Це насправді — велика людина, на таких, як він, варто рівнятися й сьогодні.

Я його пам’ятаю ще аспірантом Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії АН УРСР. Він закінчив Чернівецький університет, потім був аспірантом у Києві. В Оришківцях ми були сусідами — я жив біля нього, практично через хату. Коли Ростислав Пилипчук приїжджав додому, я завжди до нього бігав, тягнувся, мені було цікаво з ним спілкуватися, — розповідає Ярослав Євгенович.

У цій публікації ми не будемо зосереджуватися на науковій діяльності Ростислава Ярославовича, адже для цього є спеціалізовані дослідження, наукові студії. Але пан Ярослав каже, що вже після смерті Ростислава Пилипчука кілька разів їздив на презентації його книжок до Києва. Це був настільки плідний та активний науковець, що його праці досі видають, вони не втрачають новизни й актуальності. Безсумнівно, його доробок іще належить проаналізувати, вивчити, якомога глибше залучити в науковий обіг, впровадити в начальний процес у вишах та школах.

На згадуваних презентаціях Ярослав Угляр неодноразово виступав і сам, ділився спогадами про видатного науковця й краянина. Як пригадує пан Ярослав, на одному з таких заходів виступав якийсь викладач і розповідав, як іще у студентські роки отримав від Ростислава Пилипчука, свого педагога, завдання — написати наукову роботу про одну з видатних постатей українського театру: Миколу Садовського, наприклад, чи Івана Карпенка-Карого тощо. І ось цей науковець згадував: «У мене був чіткий термін, до якого я мав цю статтю написати. Я все зробив, ходжу весь такий гордий по інституту, пишаюся собою. Віддав роботу Ростиславу Ярославовичу. І ось моя стаття була на чотири сторінки, а рецензія мого вчителя — на десять сторінок. Він мене розбив «у пух і прах». Проте навіть така гостра критика сприймалася доброзичливо — адже це була можливість чогось навчитися, вдосконалитися, вирости інтелектуально і професійно.

Він жив селом

Ростислав Пилипчук зробив досить успішну наукову кар’єру: був проректором з наукової роботи, а згодом — ректором Київського державного театрального інституту імені Карпенка-Карого (1983—2003 рр.) Проте, як відзначає Ярослав Угляр, він завжди жив рідним селом.

Ростислав Пилипчук приїжджав до села, йшов із високо піднятою головою та згадував: де і коли була якась хата, де й коли жили якісь люди, його приятелі, вчителі, друзі дитинства. Він був у селі «своїм», а, коли приїжджав до Оришківців, складалося таке враження, що й не покидав ніколи малої батьківщини. Коли йшов дорогою, не було такої людини, до якої не озвався б, не знайшов для неї кілька теплих слів. Мав таку особливу рису — міг підтримати на дусі будь-яку людину. Не звеличувався, не був зверхнім: «Ось я проректор із Києва, а ти, мій друже, їздовий у колгоспі». Цього не було й близько. До прикладу, їде Іван на конях, зустрічає Ростислава, а той йому й каже: «Слухай, ну в тебе такі коні гарні, що я ще таких зроду не бачив». Потім Іван вдома розповідає своїй жінці, що ось Пилипчук так його похвалив. Щось було в цій людині таке шляхетське, небуденне. Він пишався своїм селом, достеменно знав його історію, — відзначає пан Ярослав.

Коли Ростислав Пилипчук приїжджав поїздом чи автобусом до Оришківців, його молодший товариш завжди чекав свого друга, зустрічав, а потім і проводжав до столиці.

— Про один такий епізод розкажу — я був малим, гонив худобу пасти і збирав крем’яні речі, їх багато на полях можна відшукати. Коли я бачив, що трактор десь оре, особливо якісь ділянки, що раніше не оброблялися, під лісом, наприклад — то обов’язково мав там щось знайти. Якісь крем’яні ножі, сокирки, наконечники — я цього всього назбирав чимало. І ось одного разу Ростислав Ярославович прийшов до мене, побачив мою колекцію і каже: «Що ж воно тут в тебе вдома буде припадати пилюкою? Все це має зберігатись у музеї, щоб люди це бачили». І наступного дня ми з ним беремо це все в мішок, їдемо в Гусятинський краєзнавчий музей, здаємо ці всі сокирки. Їх перерахували і записали, що ці знахідки здав учень сьомого класу Оришківської школи, — ділиться спогадами пан Угляр.

Ростислав Пилипчук жив історією не тільки села, а й цілого краю. Дуже цікаво вивчати історію місцевості за її цвинтарями. Як розповідає пан Ярослав, у всій окрузі, кілометрів 50 навколо Оришківців, знайдеться обмаль сіл, де б вони разом із Ростиславом Ярославовичем не побували.

— От наприклад, у Крогульці жив Сильвестр Лепкий — всім відомі його сини, Богдан і Левко Лепкі. Але, будучи в цьому селі на парафії, Сильвестр Лепкий похоронив двох малих дітей, — це записано у церковних книгах. Ми ходили цвинтарем, шукали ці могилки, але так і не змогли знайти. Так само вивчали родинну історію Степана Чарнецького, він народився у Шманьківцях Чортківського району. Кілька разів були у Струсові, їздили на могилу Степана Будного, з яким Ростислав Пилипчук навчався на філологічному факультеті у Чернівцях. Вони не були однокурсниками, але разом вчилися і жили у гуртожитку. Ми були на його могилі. До слова, там є такий музей, «Струсівська закутина», то Ростислав Ярославович цим музеєм дуже цікавився, подавав ідеї для експозицій, — оповідає Ярослав Євгенович. — Також ми їздили у Скалу-Подільську, відвідували церкву, де вінчався перший президент України Михайло Грушевський.

Єдиний ректор із Західної України

Коли Ростислав Пилипчук приїжджав до Оришківців, то любив своїм друзям, знайомим — а в його колі були досить значні, поважні люди — надсилати листівки з написом: «Вітаю тебе з рідної хати, з села Оришківців». Як згадує пан Ярослав, коли він проводжав київського гостя на автобус чи поїзд, то вони обов’язково зупинялися біля пошти. У скриньку Ростислав Ярославович кореспонденцію кидати не хотів, адже знав, що звідти пошту кілька днів можуть не забирати. Бувало, друзі довго чекали на поштарку, іноді юний Ярослав трохи квапив товариша: «Давайте їдемо скоріше, вкинемо листа в Копичинцях». Але Ростислав відповідав: «Ти нічого не розумієш, там має бути штемпель «Оришківці».

Уже згодом, коли Ярослав Євгенович працював агрономом, головою колгоспу, то часто бував у відрядженнях у Києві. А Ростислав Ярославович на той час був ректором Київського театрального інституту і завжди мав для приятеля безкоштовні квитки в театр.

Я мусив відвідувати усі вистави, а потім ми з ним їх обговорювали. Деякі п’єси переглядав по кілька разів, і мені це не набридало. Тоді я побачив таких метрів сцени, як Наталю Ужвій, Богдана Ступку, Богдана Бенюка, — з теплом пригадує пан Ярослав.

Притому, що Ростислав Ярославович був дуже творчою, натхненною людиною, але водночас і дуже об’єктивним, прямолінійним, чесним. Бували ситуації, коли до нього приводили якихось дітей, просили влаштувати в інститут. Ніколи він не обіцяв нічого, якщо дитина була позбавлена таланту, якщо не «дотягувала» до вимог акторської професії. І робив усе це дуже мудро, тактовно, щоб не образити, не «обрізати крила» юнацькій мрії, — за потреби, пропонував альтернативні варіанти професійного вибору.

Як наголошує пан Угляр, його друг був дуже чистою, порядною людиною, дорожив власною репутацією. Свого часу Ростислав Пилипчук був одним-єдиним ректором київського вишу (а всього їх було аж 33), що походив із заходу України. Отож, до нього завше була прискіплива увага, зокрема радянських спецслужб. Цей тиск був відчутним, проте Ростислав Ярославович завжди умів йому протистояти, за рахунок своєї чесності, безкомпромісності.

Ростислав Пилипчук був «живою енциклопедією» з історії, культури України. Як відзначає Ярослав Євгенович, «саме від нього уперше почув такі імена, як Лесь Курбас, Роман Шухевич. Тоді ми про цих людей нічого не знали, вони були просто викреслені з історії радянською пропагандою. Перший у своєму житті примірник «Історії України» Михайла Грушевського так само отримав із його рук, хоча на той час це була «крамольна» книга. Він знав усіх акторів — з того ж Струсова, наприклад, був такий Йосип Гірняк… Знав, хто і коли що грав. Дуже ретельно стежив за датами: знав, що не можна припускатися помилок, особливо в наукових працях чи статтях — адже потім хтось це буде повторювати, і так ця помилка й залишиться в історії».

Що цікаво, пан Ярослав, уже будучи в старшому віці, маючи власний готельно-ресторанний комплекс «Орися», організовував багато концертів, і хотів поділитися новинами про це зі своїм другом. «Телефоную йому: от у мене там був Іво Бобул чи Степан Гіга… А в нього перше запитання завжди було: «Чи багато людей було з Оришківців?» — усміхається ресторатор-меценат і додає: — Така це була людина, Ростислав Пилипчук — на першому місці в нього завжди було рідне село, рідні люди. По-іншому він жити просто не вмів. Сьогодні нашій країні дуже бракує таких патріотичних, свідомих людей, які б уболівали за громаду, село, за суспільне благо. Але добре те, що маємо з кого брати приклад, у кого вчитися. Цей досвід треба всіляко шанувати і берегти — а найголовніше, доносити його до молоді. Тим паче, що саме на молоде покоління покладаємо найбільші надії, саме з ним пов’язано майбутнє нашої країни, її подальший розвиток і омріяне нами процвітання».

Уляна ГАЛИЧ.

Фото надав Ярослав УГЛЯР.

(Закінчення буде).