Збереження ментального здоров’я суспільства, нації та й конкретно кожного українця — одне з найактуальніших завдань буремного сьогодення, а останнє аж ніяк не сприяє нашій із вами психічній стабільності. Як вберегтися від ризиків, де шукати допомогу за потреби, яких базових рекомендації психогігієни слід дотримуватись? Про це та інше поспілкувалися з кандидатом медичних наук, лікарем-психіатром вищої категорії, медичним директором Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні з питань психіатрії Людмилою Сновидою.
«Ми всі вже — трохи ментально травмовані»
«Однією із найгостріших проблем сьогодення є те, що в нашому просторі з’являється дуже багато так званих психологів та психотерапевтів без медичної освіти, які дозволяють собі навіть призначати лікування, — починає розмову Людмила Теодозіївна. — Це велика небезпека тому, що у зв’язку зі стигматизацією психіатрії пацієнт зазвичай не хоче звертатися до лікарні. Мовляв, «а якщо хтось мене там побачить», «а що сусіди про мене скажуть»? Отож пацієнти йдуть у приватну практику і люди, які не мають фахової освіти, їх лікують. Буває, «доліковують» до таких станів, що пізніше пацієнта вже треба госпіталізовувати. Хоча, можливо, якби він звернувся в наш Центр ментального здоров’я, в амбулаторно-поліклінічне відділення, йому б надали спеціалізовану допомогу і пацієнт пішов би додому без зайвих ускладнень. Тим паче, що сьогодні в Тернопільській обласній психоневрологічній лікарні, наприклад, вистачає фахівців, щоб надавати людям потрібну допомогу в повному обсязі. Це не обов’язково має бути госпіталізація — у згаданий Центр ментального здоров’я може звернутися будь-яка людина, буквально «з вулиці», не потрібне навіть медичне скерування. Керівник Центру скерує, куди людині потрібно — чи просто поговорити з психологом, чи на психотерапію, чи все-таки потрібна госпіталізація».
Людям не варто боятися звертатись у медичні заклади — в цьому немає нічого ганебного чи страшного. Не потрібно шукати медійних фахівців і переплачувати за їхні послуги — якщо в лікарні можна отримати фахову, спеціалізовану допомогу безкоштовно. Як відзначає моя співрозмовниця, досі діє стереотип: «Звернутися в «психлікарню» — значить, визнати себе «психічно хворим». Хоча насправді є суттєва різниця між ментальними проблемами і психіатричними патологіями. «На жаль, українське суспільство існує в таких умовах, що ми всі вже — трохи ментально травмовані. Починаючи з пандемії ковіду, потім — війна… Все це створює психологічні негаразди, — наголошує лікарка. — За кордоном люди без вагань звертаються до психотерапевтів, психіатрів, проте нашим людям іще потрібно перебудувати внутрішнє ставлення до цих питань, зрозуміти просту річ: «Я можу прийти, розказати про свої проблеми і людина, яка має належний досвід і кваліфікацію, допоможе мені їх розв’язати».
Стигма «психічної лікарні» існує скрізь
Важливо розуміти, що навіть серйозні психіатричні захворювання не є вироком. Існують тисячі випадків, коли люди з такими патологіями живуть активним соціальним життям, досягають успіху, долають усі ці труднощі, пов’язані зі стигматизацією в суспільстві.
«Будь-який профільний спеціаліст наведе дуже багато прикладів успішного виходу з першого, другого психотичного епізоду, — розповідає Людмила Сновида. — Але тут завжди дуже велику роль відіграє підтримка родини. Поки люди в медзакладі, їм допомагають лікарі, медичний персонал, а коли повертаються додому, особливо десь у райони, у невеличкі містечка чи села, все стає набагато складніше. Адже в такій лікарні, у кращому випадку, є один психіатр на прийомі. Він скеровує людей на подальше лікування, але займатися з пацієнтами на постійній основі, консультувати, наглядати за ними — такої можливості цей фахівець не має. За кордоном такими пацієнтами займаються дуже активно — є соціальні працівники, медсестри, лікарі, які опікуються ними, і цим людям набагато легше повертатися в соціум. У нас це все трохи кульгає».
Варто сказати, що стигма «психічної лікарні» існує скрізь — не лише в Україні. «Минулоріч делегація з нашого медичного закладу побувала в Парижі, у психіатричній лікарні святої Анни. І ми були дещо здивовані, коли зрозуміли: наші французькі колеги дуже радіють з того факту, що їм вдалося позбутися слова «психіатрія» у назві їхнього медичного закладу. Вони знайшли інше формулювання, більш прийнятне для соціуму», — ділиться Людмила Теодозіївна.
Дуже дивно, що попри весь поступ медичної галузі, попри те, що тема ментального здоров’я тепер актуалізувалась, як ніколи, оця стигма, пов’язана зі спектром психічних розладів і отриманням відповідної допомоги, дуже сильна. Можливо, її коріння – глибоко в історії психіатрії… Як пояснює медикиня, людей із психічними розладами спершу взагалі не визнавали хворими: їх заковували в кайдани, ув’язнювали, палили на міських площах як відьом і чаклунів, називали одержимими демонами… Це склалося історично, і подолати ці упередження зовсім не просто.
Тішить, що серед молоді зараз є великий інтерес до теми ментального здоров’я, стало набагато більше інтернів (майбутніх лікарів) у цьому напрямку, зростає цікавість до психіатрії, до психотерапії. «Наші інтерни дуже мотивовані, вони самовдосконалюються, їздять на різні стажування: у Львівський інститут психотерапії, Трускавецьку школу психотерапії, на різні конференції. Дуже важливо розуміти: щоб стати справжнім психотерапевтом, треба самому пройти психотерапію. Інакше ти не зможеш допомогти пацієнту пройти всі стадії цього процесу, — розповідає Людмила Сновида. — Особисто я відкрита до того, щоб когось навчити, якщо людина має бажання вчитися. Мій перший завідувач відділення завжди повторював: «Не бійся запитувати. Адже якщо ти не запитаєш, зробиш щось неправильно, то потім цю помилку виправити буде набагато складніше». Так само я й зараз пояснюю це інтернам. І вони приходять, запитують, вносять якісь власні пропозиції. Загалом це дуже хороша і перспективна молодь. Звичайно, в когось можуть бути певні ілюзії щодо професії, є випадки, коли відразу після інтернатури люди йдуть в приватні клініки, бо хочуть працювати на себе. Але досвід вчить: для того, аби стати справжнім фахівцем, необхідно хоч кілька років пропрацювати в лікарні, побачити різних пацієнтів, пройти ту саму «велику психіатрію», щоб надавати справжню кваліфіковану допомогу. Тому що після інтернатури є певний досвід, але треба набути практики».
Запитую Людмилу Теодозіївну, наскільки складно працювати у «великій психіатрії» (тобто з найтяжчими психічними розладами, які мають біологічні причини). «Насамперед, треба любити свою роботу, любити пацієнтів. Інакше просто неможливо, — зізнається лікарка. — Звичайно, від пацієнтів різне можна почути. Але ми розуміємо, що це хворі люди — не можна на них ображатися. Вони надзвичайно тонко відчувають енергетику, ваше ставлення — не має бути жодного упередження чи страху. Натомість людині треба надати допомогу — і коли їй стане краще, вона прийде, вибачиться за свою поведінку, подякує. А ще — дуже важливо вміти переключатися, абстрагуватися від роботи. Мені це вдалося аж після народження дитини. В мене син шестирічного віку. Завести його на музику, на якісь інші позашкільні заняття, допомогти із домашніми завданнями — все це дозволяє повністю відволіктися. А колись, чесно кажучи, робота в мене була на першому місці — я постійно думала про пацієнтів, весь час переймалася тільки ними».
Можна поговорити зі священником
Часи тепер напружені, непрості, нервозні. Для людей, котрі переживають втрати, відчувають страх чи тривожність, найголовніша психологічна рекомендація — не закриватися в собі. Завжди говорити про свою проблему — з друзями, родичами.
«Буває, що розмова з близькою людиною може набагато полегшити навіть найбільш критичний стан. Але ні в якому разі не можна тримати проблему в собі: тоді вона проявиться як щось психосоматичне. Не варто боятися ділитися навіть суїцидальними думками. Якщо людина не хоче звертатися до психолога чи психотерапевта, можна поговорити зі священником. Вони тепер проходять дуже багато психологічного навчання — нерідко священники, які бачать наявність саме ментальної проблеми, скеровують людей до фахівців. У моїй практиці було багато таких випадків, коли люди звертатись саме за скеруванням священника, — зазначає моя співрозмовниця. — Найголовніше — бути відкритим, показувати свої емоції, не боятися. Основна проблема нашого суспільства — люди бояться показати, що їх турбує».
Після закінчення війни буде вибух проблем, зокрема і ментального характеру, в суспільстві. Сьогодні люди розуміють, що йде війна, і намагаються все це тримати в собі, не дозволяють собі, умовно кажучи, «розклеюватися». Стресова ситуація людину акумулює, а потім усі накопичені проблеми даються взнаки. Тому тепер якраз і потрібно доводити до суспільства розуміння, що є люди, які готові допомогти, що ніхто не полишений сам-на-сам зі своїми недугами. «Ми в нашій лікарні готові до цих викликів, спільно боремось і за фізичне здоров’я пацієнтів, і за ментальне. Це механізм, який працює, — наголошує медикиня. — У нас є електросудомна терапія, наприклад. Так, дуже стигматизована тема, але тепер ми цю процедуру проводимо в реанімації, під анестезією, усунули будь-які травмуючі моменти. І ефект є. Наприклад, трапляються пацієнти з медикаментозно резистентними депресіями (тобто медикаментозне лікування зовсім не дає ефекту) — тоді ми пропонуємо цей метод. Звичайно, мусить бути згоди пацієнта. Але ЕСТ дає результати — тому про неї також потрібно говорити, пояснювати людям, як це відбувається, які можуть наслідки бути, що це безпечно і зовсім не лячно. До речі, дуже важливий момент: якщо є довіра пацієнта до лікаря — це вже 50 % одужання, а може навіть і більше. Люди мусять бути більш інформованими і свідомими, помічати проблеми і не ігнорувати їх, а найголовніше — не боятися звертатися до медиків. Бо є набагато вищі шанси впоратися з будь-якою недугою, якщо вчасно її діагностувати і застосувати необхідне лікування».
Уляна ГАЛИЧ.
На фото: Людмила СНОВИДА.