Повномасштабне вторгнення росіян триває в Україні четвертий рік поспіль, а загалом російсько-українська війна вже тягнеться понад десятиліття. І в цій новій реальності волонтерський рух залишається одним із нечисленних острівців стабільності та надії.

Дуже добре розуміє цю просту істину і пані Тетяна Лякуш — журналістка Чортківської районної газети «Голос народу», волонтерка. Займається громадською діяльністю ще з часів Майдану, активною учасницею якого була. Розповідає: «Ще з Києва в нас був спецвипуск, газета була повністю присвячена подіям революції Гідності». Пані Тетяна писала тексти, фотографувала: «Було навіть таке, що в мене фотоапарат замерзав, доводилось засовувати його під одяг, за пазуху, відігрівати…»

Стала організатором волонтерських поїздок

Майдан у Києві переміг, але паралельно з цим почалася Антитерористична операція (АТО) на Донбасі. Звісно, для тих, хто хоч трошечки був у контексті внутрішньополітичних подій, було зрозуміло: насправді почалася війна. Війна, до якої держава Україна, зокрема і її армія, не була готовою від слова «взагалі». Справжнім порятунком стали тоді волонтери — люди, які навіть себе такими ще не ідентифікували.

«Мої друзі активно зайнялися цією роботою — тоді ще не було якихось волонтерських організацій, угрупувань, доводилося стихійно проситися з ними у якісь поїздки. Вперше поїхала просто подивитися, зрозуміти, що і як там відбувається — тоді був репортаж із лінії фронту. А далі — зрозуміла, що логістика в цій сфері просто «кульгає». Десь із 2016 року почала більш активно вникати у цю роботу, запроваджувати якісь малесенькі поліпшення. Почала їздити у волонтерські поїздки як організатор, — розповідає жінка. — З 2022 року ми вирішили, що створюємо благодійну організацію — наш благодійний фонд називається «ЧОРТКІВ — Західний ЩИТ». Я є його керівником. Маємо власного буса (подарованого нам добродійкою з Івано-Франківська), яким керують наші водії — також переганяємо машини для військових.

Наша волонтерська команда дуже численна, не вистачить газетної шпальти, аби назвати всіх поіменно. Та я вельми вдячна кожному за те, що працюємо пліч-о-пліч. І все ж хочу відзначити кількох людей, які щохвилини готові прийти на допомогу: наприклад, наша найстарша волонтерка, пані Олеся Микитин, їй 81 рік — ще з 2014 року хлопці з фронту дали їй позивний «Баба Леся», дуже активна і щира людина. Також хочу згадати Андрія Голодуна, Ореста Гошуляка, Миколу Іваськова, Святослава Коршняка, Євгена Боднарука, Петра Гикавого. Ці хлопці доєднуються за першим покликом. Віталій Гінда займається нашим волонтерським бусом, скрупульозно стежить, щоб кожна гаєчка була на своєму місці, кожна деталька, щоб все працювало. Незамінні учасниці команди — Марія Юхим та Лілія Юрчишин. Дівчата формують вантажі, розкладають усе по ящиках, а іноді їм доводиться й самим вантажити буса».

Всі кошти йдуть на військових

У поїздках пані Тетяна не сідає за кермо — натомість вона є надійним постійним штурманом. Водії змінюють один одного за кермом і бодай трохи відпочивають — а вона не відпочиває. «Дорога важка, небезпечна, постійно доводиться ховатися від обстрілів, — розповідає жінка. — А якщо нам потрібно заночувати, в кращому випадку ночуємо в бусі. Буває, ночуємо в якійсь старій хатинці, яка тільки від ударної хвилі може розвалитися. Готельних номерів і квартир не знімаємо — всі кошти йдуть лише на військових».

Сторонніх людей у поїздки не беруть, хоча багато хто проситься. Проте — це надто велика небезпека і відповідальність. «Навіть автоматна черга, що пролунала поряд — це вже легка контузія. Ми одного разу ночували ближче до лінії зіткнення, у військових. Я лежу, дивлюся в небо і кажу: «Хлопці, у вас тут зорі плавають!». А вони сміються: «Та це дрони літають». І невідомо, чиї саме дрони, — ділиться волонтерка. — Було й таке, що нас «занесло» на самий нуль, ще у 2016 році. За 500 метрів уже стояли сепаратисти. Наш автомобіль близько п’яти кілометрів  супроводжував ворожий дрон, а ще — за нами стежили ворожі снайпери, хоча я тоді про це не знала. Мені потім сказали, що можу святкувати свій другий день народження».

Тетяна Лякуш каже, що зі своєю командою неодноразово об’їхали всю лінію фронту: «У 2022 об’їздили всю Київщину, возили допомогу, а також і забирали переселенців. Тоді була дуже важка дорога — ані освітлення, ні вказівників… Їдеш — і невідомо, куди ти їдеш. Крайня поїздка: починали з Сумщини, їхали майже під курщину, далі — Харківщина, Донеччина і поверталися вже попри Покровськ, через Запорізьку область. Також перед цим була поїздка на Херсонщину». До слова, поки ми спілкуємося, пані Тетяна якраз збирається в нову поїздку: «Тепер ми переінакшили маршрут: «Спершу — Запорізька область, Покровськ, далі — Краматорськ, Слов’янськ, і звідти вже на Харківщину, Сумщину».

Кожному підрозділу намагаються вділити всього

Щодо вантажів, які волонтери возять на фронт, то працюють здебільшого за запитами військових. Насамперед, це дрони, засоби радіоелектронної боротьби, старлінки, автомобілі. «Колеса дуже часто замовляють — адже бійці на передовій майже цілорічно їздять на «зимовій резині», — каже пані Тетяна. — Буває, просять ноутбуки, принтери, комп’ютери, автомобільні камери нічного бачення разом із моніторами — це все спаює, комплектує наш співпрацівник Вадим Цимбалістий».

Цього разу «ЧОРТКІВ — Західний ЩИТ» віз два дрони, РЕБ, ще й дві морозильні камери, а також каремати, спальні мішки, маскувальні сітки, автомобільні інструменти, форму і взуття.

«Володимир Гевко допомагає з військовою формою, берцями — у нього налагоджене постачання зі США. Наші бійці, коли знають що ми їдемо, телефонують: «Ми погоріли, нам треба те і те». Адже, коли «прилітає» в бліндаж, то вони в чому були, в тому і залишаються, — наголошує Тетяна Лякуш. — Євген Бондарук, який вже близько 30 років живе в Ірландії, але активно допомагає фронту, надсилає протитепловізорні фольгові накидки, «кікімори». Возимо хлопцям плівку: взимку — теплозберігаючу, тепер — рулони плівки від дощу. Від окопних свічок хлопці відмовилися, бо від них страшенна кіптява — замість свічок робимо спеціальні гелі. У Чортківському ліцеї № 7 для наших воїнів сформували індивідуальні пакуночки, де є і шкарпетки, й вологі серветки, і цукерки. Чай, кава — це обов’язково. Ігор Матійчик забезпечує нас продуктовими пайками, які виготовляють в соборі Петра і Павла. Це реторт-пакети з готовими стравами: борщем, гречаною кашею з м’ясом, перловою кашею з м’ясом, тушківкою. Ці пакети достатньо просто розігріти у кип’ятку і страви можна їсти. Чортківський хлібзавод передає для хлопців хліб, яким вони охоче смакують — особливо тим, що печений «на дні». Він дуже довго зберігається, не черствіє і не пліснявіє».

Під час розмови спостерігаю, як пакуються величезні коробки на фронт. У приміщенні, де базується благодійний фонд, все буквально «завалене» обладнанням, маскувальними сітками, до запаморочення пахне апетитними домашніми ковбасами, наготованими для наших захисників, височіють піраміди слоїків з тушківкою, і ще різні дрібниці — припаси, які стануть у нагоді там, на передовій. «Допомагаємо всім потрошку. Тільки у цій поїздці у нас — 15 «точок», — каже моя співрозмовниця. — Пакуємо усім однаково, але туди, де є батальйон, там трішки більший ящик, туди де батарея — менший. Та кожному підрозділу намагаємось вділити всього, що маємо — ось тієї ж ковбаси, наприклад».

«Вони просто раді нас бачити»

Запитую про регулярність поїздок. «На початку «повномасштабки», весною 2022 року їздили щотижня, потім — раз у два тижні, а тепер — намагаються виїжджати раз на місяць-два. «Фондівський рахунок ми маємо, але в соцмережах стільки зборів… Трапляються й недобросовісні волонтери, люди розчаровуються. Тому ми намагаємося звертатися до наших друзів, знайомих — до тих людей, які нас знають і впевнені, що ні копійки не піде за нецільовим призначенням. Випрошуємо кошти у благодійників — нам дуже допомагає Рада аграріїв Чортківщини».

Стосовно підрозділів, яким допомагає БО «БФ «ЧОРТКІВ — Західний ЩИТ» — це 10 окрема гірсько-штурмова бригада «Едельвейс» (ще з 2016 року), це 72 окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців, 44 окрема артилерійська бригада, 45 окрема артилерійська бригада, 36 окрема бригада морської піхоти. Також це окремі підрозділи суто десантників, штурмовиків: 92 окрема штурмова бригада, 80 окрема десантно-штурмова бригада, 82 окрема десантно-штурмова бригада…

«Допомагаємо нашому лікареві Андрію Нагірному, коли він їздить на фронт оперувати. Працюємо з окремими підрозділами «Правого сектору» — коли ще був живий «Да Вінчі», ми туди приїжджали, знайомилися з його батальйоном. У нас є також дуже добрі друзі з Національної гвардії України, які починали воювати ще в батальйоні Кульчицького — саме вони визволяли Слов’янськ, вони ще й досі воюють, хоча були поранення, важкі поранення, були такі контузії, що люди не могли говорити, але вони відновлювалися і поверталися на бойові позиції… Здебільшого я навіть не всіх цих вояків знаю по імені — переважно тільки по позивних. Знаходять нас через своїх побратимів, через якихось друзів, знайомих, — відзначає волонтерка. — Буває, телефонують, просять приїхати. Я кажу: «Не маю з чим до вас їхати». І отримую відповідь: «Приїжджай просто так!» Вони настільки щасливі нас бачити — ніколи не дивляться на вміст тих ящиків, які ми розвантажуємо…»

«Ні шматочка його тут не залишу»

Пані Тетяні доводиться бачити і поранення бійців — іноді дуже важкі. Бачити закривавлені бинти, свіжі шрами на друзях. Зізнається — морально це дуже важко. «Тепер війна дуже змінилася — це дронова війна. А коли дрони залітають у бліндаж, це дуже страшно. Ми зустрілися з одним командиром, який зі сльозами на очах розповідав, мовляв: «Мого побратима розірвало просто на шматки». А потім він сидів, буквально в жмені збирав останки товариша, плакав і казав: «Я тут ні шматочка його не залишу». А ще, хочу відзначити — ті хлопці, які пройшли пекло, які були на нулю, які справді воюють з початку війни, яким доводилося втрачати побратимів — вони, у більшості випадків, ніколи про це вам не розкажуть, не битимуть себе в груди: «Я воював». Ніколи не скажуть, що їм чогось бракує. Традиційна відповідь на питання: «Все нормально». Щодо тих, до кого ми їздимо, більшість із них з 2014 року на фронті — я старша від них за віком, але вони виглядають старшими від мене».

Також Тетяні Лякуш як журналістці доводиться висвітлювати і похорони Героїв, що повертаються в Чортківську громаду «на щиті». «Дуже важко сприймати байдужість людей тут, після того, що я побачила там, — зізнається вона. — Коли не реагують на ранкову хвилину мовчання, не схиляються на коліна перед жалобним кортежем із тілом воїна, не соромляться казати щось на кшталт: «У них такі високі заплати, нехай самі собі берці купують»… Але з віком починаєш розуміти, що я вже цих людей не зміню. Хто допомагав, той і допомагає, а інші… Чекають закінчення війни, напевно».

Уляна ГАЛИЧ.

Фото з особистого архіву Тетяни ЛЯКУШ.