З цією дивовижною жінкою ми познайомилися, сказати б, випадково — мене як кореспондентку запросили на дитячий благодійний ярмарок у село Колодне, куди завітала й вона — волонтерка з Тернополя, активна громадянка і просто небайдужа людина, Світлана Коруна. Кошти, виручені того дня з продажу різноманітних смаколиків та виробів, були передані пані Світлані, для закриття чергових потреб наших військовослужбовців. І ось я вирішила продовжити наше знайомство і довідатись про волонтерську діяльність жінки детальніше.

Єдина волонтерка, яка не збирає коштів

Тернополянка Світлана Коруна — «мама Свєта», як називають її воїни — опікується пораненими, допомагає бійцям на фронті, а також бере участь у супроводі «На щиті», віддаючи останню шану полеглим Героям. Жінка розповідає, що почалася її волонтерська діяльність у 2022 році, з відвідин бійців, що перебували на лікуванні та реабілітації у медичних закладах Тернополя. Вона готувала для них різні смаколики, провідувала щотижня.

«Спочатку ходила в одну лікарню, потім — у дві, потім — у три… Займалася не тільки приготуванням смаколиків, а допомагала хлопцям закривати різні потреби. Одному треба було змінний одяг, іншому — відновити втрачені документи, комусь — полікувати зуби чи підстригтися… За півроку я вже жила в тих лікарнях. Коли привозять нових бійців, там потрібно все: вбрання, взуття, крісла колісні, милиці, підлокітники… Не кажучи вже про обстеження і діагностику. Всі ці питання я намагалася вирішувати — і продовжую й дотепер. Ношу медикаменти, знеболювальне, підгузники, пеленки, туалетний папір, мило, каву, чай, цукор… Спеціальні бандажі, ортези для рук, для ніг. Мені телефонують лікарі, скидають списки — і я, згідно із запитами, все це привожу. В кожного хлопця, який був на сході, здоров’я значно похитнулося».

Паралельно з роботою в лікарні, коли її підопічні одужують і повертаються на фронт, традиційно починають звертатися за допомогою вже іншого характеру. Так, окрім лікарень, з’явилися постійні запити з лінії бойових дій. «Спочатку я мала одну відправку в тиждень, потім — дві, зараз у мене є регулярно сім-вісім відправок щотижня. Щоразу передаю на фронт посилки вагою приблизно 1200-1500 кілограм. Допомагаю на цей момент 27 бригадам, які постійно звертаються, — фактично, по всій лінії фронту».

Світлана Коруна зауважує, що вона — єдина волонтерка, яка узагалі не збирає коштів. Натомість публікує щотижневі запити на фейсбуці — люди відгукуються і допомагають знайти все необхідне. Посилки з допомогою для наших військовослужбовців, зібрані пані Світланою, відправляються на запорізький, донецький, харківський, сумський напрямки.

«Я їх годую, брию, роблю перев’язки»

Моя співрозмовниця каже, що залучила до волонтерства всіх, кого могла — численних друзів, знайомих, небайдужих людей. Кожен допомагає, чим може.

«Уже два роки поспіль стабільно щотижня мені допомагає Наталя Проста, зокрема, випікає різні смаколики. Мої друзі Сергій і Степан кожні два тижні переганяють на фронт автівки. Знайомі дівчата-перукарки Ірина Стрелецька та Олена Круць ходять зі мною в лікарні стригти хлопців. Сергій Затильний — власник магазину інструментів, бензопил, який дуже багато допомагає… У мене таке враження, що він більше відправляє на схід, аніж продає». Волонтерка зауважує, що основна сфера її «роботи — це зарядні станції, генератори, інструменти, амуніція. «Якщо підрахувати мої щотижневі відправки, виходять чималі суми. 70% всього, що я відправляю, вдається отримати в подарунок від друзів та знайомих. Коли закінчиться війна, ці люди будуть святкувати не так Перемогу, як те, що я від них нарешті відстану (сміється — У.Г.)».

Світлана Коруна за освітою — юрист, але за роки повномасштабної війни перетворилася й на доглядальницю, і на психолога, і навіть реабілітолога. «Я їх годую, брию, змінюю памперси, роблю перев’язки, — розповідає вона. — Спеціально пройшла для цього курси. Перших півроку, звичайно, було дуже важко — я поверталася додому, зачинялася в кімнаті і плакала. Але потім пекла якісь сирники, запікала сосиски в тісті — і знову йшла до них. А там у палатах — важкі травми, емоцій було стримати неможливо… Це вже сьогодні я вмію себе контролювати, жартую, сміюся разом із ними».

Запитую жінку, як їй вдається знаходити контакт із військовими, які нерідко перебувають у дуже важких емоційних станах. «Напевно, це на рівні відчуттів — я завжди розумію, до кого який підхід потрібен, які слова підібрати, що зробити. В лікарнях висять оголошення з моїми контактними даними, інформація публікується в соцмережах. Військові самі мене знаходять — і потім це спілкування налагоджується саме собою. Було й таке, що о третій ночі збиралася і їхала до бійця в лікарню, тому що відчула з його повідомлень: з хлопцем щось не так. Всю ніч ми говорили — спершу я його сварила, потім ми обоє плакали, а потім о шостій ранку вже реготали щосили», — ділиться пані Світлана.

Розповідає, що військові, які перебувають у лікарнях — в дуже різному моральному стані. Хтось радіє тому, що зостався живий, не зациклюється на втраті здоров’я, хтось — впадає у апатію, депресію, замикається в собі. Але до кожного вона здатна достукатися: «Щотижня веду їх на якісь концерти — відвідуємо всі заходи, що відбуваються в палаці культури «Березілі». Адміністрація закладу сприяє в отриманні запрошень для військових. Знаю хлопців з футбольної команди «Нива» — коли є матчі, вони мені телефонують, запрошують на футбол. Ходимо в кіно, на виступи стендап-коміків».

«В нас був приліт, Андрій загинув»

Світлана Коруна — учасниця гуманітарного проєкту Генерального штабу ЗСУ «На щиті». «Гідно провести воїна, що віддав своє життя за нас усіх, за Україну — дуже важливо. Ми супроводжуємо полеглих Героїв — якщо це тернопільські хлопці, проводжаємо їх із моргу у Дім печалі, або виводимо за місто в напрямку населеного пункту, де хоронитимуть захисника».

Проте цю сумну місію Світлана Коруна не вважає найскладнішою для себе. «Найважче — працювати з тими хлопцями, які перебувають на фронті. Буває, ще ввечері ми говорили, навіть по відеозв’язку спілкувалися — а зранку прокидаюся і бачу повідомлення: «В нас був приліт, Андрій загинув». Ось ці повідомлення — це найважче для мене. Щоранку перечитуєш, сподіваєшся, не побачити поганих новин, душа терпне…»

До місії супроводу «На щиті» жінка долучилася, коли вирішила віддати шану знайомому воїну, якого свого часу провідувала в лікарні. Згодом він повернувся на фронт, а потім — загинув… Пані Світлана наголошує, що дуже важливо віддавати честь полеглим Героям, долати суспільну байдужість, виховувати в людях розуміння важливості боротьби кожного з них.

«На фронті хлопці дуже часто навіть не знають, котрий сьогодні день, у них немає неділі чи свята. Вони стоять там за нас, а ми повинні максимально їм допомагати — адже завдяки їм ми живі. Маємо бути зацікавлені в тому, щоб у них там було все потрібне», — наголошує жінка. Каже, що часто доводиться чути від людей фрази штибу «Їм завжди щось треба» чи «Вони отримують зарплату». Це, на її погляд, дуже прикро й неправильно: «Цивільні не усвідомлюють, що левову частку власних коштів військові на передовій віддають у загальну касу — вони збирають на ремонти, купують дрони, інше спорядження. І це люди, які постійно ризикують своїм життям — в холоді, в голоді, без елементарних побутових умов. На мій погляд, вони не повинні витрачати навіть десять гривень ні на що — для цього в них є ми».

Улюблені діти «мами Свєти»

Нічим, окрім волонтерства, пані Світлана займатися більше не встигає. «Це — моє життя, — каже вона. — Я виходжу з дому о восьмій ранку, і повертаюсь о восьмій-дев’ятій вечора. Сплю дуже мало — переважно, з четвертої до сьомої ранку. Вечорами формую відправлення, збираю ящики з вантажем, сортую…» Ресурсом енергії для жінки є самі військові, можливість зробити для них щось добре. «Коли я приходжу, бачу, як вони мене чекають — це незрівняне відчуття», — наголошує волонтерка. Поміж іншим, вона допомагає й бійцям, котрі потребують протезування — адже це довга, бюрократично зарегульована і складна процедура. Знов таки, якщо ноги сьогодні протезують в усіх містах України, то з протезуванням рук є велика проблема — адже ці протези набагато складніші, їх завозять виключно з-за кордону. Світлана Коруна координує процеси протезування — бійці тримають її в курсі всіх етапів освоєння нових протезів, телефонують, розповідають про новини, запрошують на весілля. «У двох я вже за куму встигла побувати!» — неприховано тішиться жінка.

Зізнається також, що не розуміє тих людей, котрі допомагають виключно «своїм» військовим — родичам або землякам: «Буває, до мене звертаються хлопці з питанням: «Чи ви нам допоможете, бо ми не з Тернополя?». Я кажу їм: «Хлопці, для мене немає різниці, звідки ви — ви бережете і захищаєте моє життя. Якщо вам потрібна моя допомога, я зроблю все можливе, щоб допомогти».

До слова, у день нашого знайомства пані Світлану на ярмарок супроводжували військовослужбовці Євген Макаров і В’ячеслав Лещенко. Обоє — із Харкова, «ті самі улюблені діти «мами Свєти», як висловилася моя співрозмовниця. Обидва хлопці — з ампутаціями, і можна тільки здогадуватись, який шлях щоденної боротьби з болем, з усіма новими реаліями життя їм доводиться проходити… Проте бійці — бадьорі, не втрачають позитивного настрою, жартують, запрошують після війни до Харкова — який, на їхнє переконання, є найкращим містом на світі. А про пані Світлану висловлюються просто — кажуть, що вона повертає їх до життя. Дарують їй букет квітів, дякують — і загалом помітно, наскільки ці дорослі, зболені чоловіки цінують її допомогу, її душевне, якесь дуже людяне ставлення. Є такі моменти, які майже неможливо описати словами — але дуже й дуже цінно бути їхнім свідком, бо це — справжнє, вартісне, непідробне…

Уляна ГАЛИЧ.