Ще кілька днів тому ми з хвилюванням стежили за перебігом пісенного конкурсу «Євробачення», коментували виступ наших артистів Лелеки і Ярослава Джуся, вболівали за них, раділи, зрештою, з потрапляння у першу десятку великого фіналу… Але мало хто, насправді, замислювався про те, наскільки значна робота криється за цими кількома хвилинами виступу — скільки репетицій, підготовки, скільки титанічних прикладених зусиль… Така вона, людська природа — ми не завжди схильні помічати неочевидне, замислюватися над тим, що в глибині, відчувати грандіозну вагу тієї умовної легкості, яку нам демонструють.
Але гаразд — перейдімо ж від цієї коротенької передмови до самої суті. А вона в тому, що відомо далеко не всім: бандура, на котрій грав Ярослав Джусь на сцені у Відні, була виготовлена у Тернополі. І мені нещодавно випала приємна нагода поспілкуватись із одним із її творців — Дмитром Васильовичем Губ’яком, заслуженим артистом України, доцентом кафедри музикознавства та методики музичного мистецтва Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, викладачем Тернопільського фахового коледжу імені Соломії Крушельницької, лауреатом міжнародних конкурсів, композитором, співаком, бандуристом. Також мій співрозмовник займається науковими дослідженнями питань бандури, виконавства на бандурі, історією еволюції і конструкції бандури. А ще у сфері зацікавлень музиканта — експерименти у галузі виробництва нових типів бандур або вдосконалення існуючих інструментів.
Перші гастролі, концерти, оплески
Як розповів Дмитро Васильович, бандурою займається з дитинства. «Це мій фах, це моя професія, — каже чоловік. — Почав заняття з цим інструментом з восьми років. Я народився в Теребовлі і, відповідно, там ходив у музичну школу. Був учасником дитячої студії «Кобзарик» при Заслуженій самодіяльній капелі бандуристів «Кобзар». Наша студія — це була своєрідна «молода зміна» капели, у нас було тоді близько десятка хлопців. Ми вчилися грати на бандурі в музичній школі, а також ходили на репетиції капели бандуристів. Це був дуже гарний досвід. Перші гастролі, перші концерти, оплески, успіх. Це дуже окрилює, дарує позитивні враження, які залишаються на все життя. В принципі, це десь і визначило для мене вибір творчого шляху в майбутньому. І не лише для мене, до речі — хтось із наших «кобзариків» пішов у музику, хтось — у театр. Ян Камінський, наприклад, закінчив Львівську консерваторію як композитор. Олександр Воробйов зараз працює в Теребовлянському фаховому коледжі культури. Він залишився вірним бандурі — співає і грає на ній. Все-таки це мистецьке виховання, формування дало свій результат».
А ще, звісно, важливим фактором була творча, музична, сказати б, атмосфера, що панувала в родині Губ’яків. «Мій батько, Василь Дмитрович Губ’як — музикант, за фахом — баяніст. До речі, попри пенсійний вік, ще й досі працює у Теребовлянському коледжі. Сестра в мене – піаністка. До речі, коли я пішов у музичну школу, батько шукав мені скрипку — але нам зустрілася чудова педагогиня Ярослава Володимирівна Кубіт, яка викладала гру на бандурі. Під враженням від її таланту й харизми я і став учнем Ярослави Володимирівни. Саме вона, як мій перший викладач бандури, зуміла привити любов до цього інструменту, подарувала відчуття власних сил, віру в себе, змогла помітити і розвинути талант. Це дуже важливо на початковому етапі шляху для будь-якого митця».
Далі, у 1997 р. був вступ до Тернопільського музичного училища ім. С. Крушельницької. А вже наступного року, по закінченні першого курсу училища, Дмитро Губ’як вступив у Львівську державну музичну академію ім. М.В.Лисенка у клас видатного педагога та конструктора бандур професора Василя Явтуховича Герасименка. І саме з цього моменту почалася нова велика історія в житті Дмитра Губ’яка — історія його відкриття для себе бандури харківського типу, історія великої любові та самовіддачі. Але про це — трошечки згодом.
Культурний бренд нації
Бандура — непростий інструмент у технічному, виконавському сенсі, а ще — він має значне смислове навантаження для української музичної культури, та й в ширшому сенсі — для нашої історії.
«Бандура нерозривно пов’язана із долею українського народу, з його радощами і сумом, з його болями, з його трагедіями… Весь історичний шлях України та українства як нації супроводжується звучанням бандури. Це інструмент унікальний, — і насамперед тим, що має виразну етнічну приналежність. Дуже мало у світі є народних інструментів, які б належали виключно одному народу. І бандура — це один із небагатьох таких інструментів, який історично належить тільки українцям. Це насправді є унікальним феноменом, — наголошує Дмитро Губ’як. — А ще, зрештою, бандура має величезний потенціал бути сучасною, рухатися вперед, розвиватися. Це не просто один із символів української нації, української культури — можна сказати, це культурний бренд, який може і повинен представляти Україну на міжнародній арені».
Прикметно, що бандура трансформувалася впродовж усього періоду свого існування. А у ХХ столітті вона особливо динамічно розвинулась у академічному напрямку, утвердила себе в системі професійної музичної освіти. Це й музичні школи, коледжі, і вищі навчальні заклади, консерваторії, тепер академії, університети тощо. Тобто, бандура на сьогоднішній день представлена у всіх ланках професійної музичної освіти, і в цьому академічному напрямку вона досягла дуже високого виконавського, мистецького, художнього рівня.
«У нас є дуже багато чудових, блискучих виконавців. Є напрацьовані педагогічні здобутки. Є вдосконалені інструменти, які мають механізми для зміни тональності — інструменти, на яких можна грати різноманітну музику: від класики до модерну, — констатує тернопільський бандурист. — Також, водночас із академічною сферою, існує величезний простір, сказати б, любителів бандури. Це аматори, які шанують бандуру, грають на ній, співають, виступають — непрофесійно, але самобутньо. Є також дуже цікавий напрямок відродження автентичних інструментів — таких, як це кобза Вересая, старосвітська бандура, торбан Відорта. Є величезна спільнота, яка розвиває цей напрямок — своєрідні сучасні кобзарські цехи. Це люди, які власноруч створюють інструменти на зразок старовинних, відновлюють традиційний кобзарський репертуар, намагаються відновити навіть спосіб кобзарського побутування. Тобто інструмент у них функціонує не як академічний, а як народний, рідний, глибинний інструмент українського народу.
Паралельно з цим, в академічному бандурному середовищі іще в 60-х роках ХХ столітті почався рух у певному естрадному напрямку. Наприклад, бандура була присутня у відомому вокально-інструментальному ансамблі «Кобза» — до складу гурту входили бандуристи Костянтин Новицький і Володимир Кушпет. Наскільки відомо, саме вони були першими, хто працював над створенням електробандури, щоб можна було виступати на естраді, виконувати рок та іншу популярну музику. Сьогодні ж є багато представників, які займаються цим напрямком. Зокрема, це такі відомі виконавці, як Марина Круть, Іван Ткаленко, Ярослав Джусь, який цьогоріч, спільно із виконавицею Лелекою, представляє Україну і бандуру на Євробаченні. А мені приємно, що я маю можливість бути дотичним до цих процесів — дуже цікавих процесів пошуку, експерименту, руху вперед у бандурному мистецтві, зокрема в конструюванні бандури».
Харківський спосіб гри — для віртуозів
«Іще навчаючись у Львівській музичній академії, я опановував унікальний спосіб гри на бандурах, які створював мій педагог, Василь Явтухович Герасименко. На жаль, у 2015 році він відійшов у кращі світи, але значну частину свого життя присвятив тому, аби відродити фактично забуту в Україні харківську бандуру, харківський спосіб гри. Адже історично склалося так, що в середовищі кобзарства ще в кінці XIX-го — на початку ХХ століття територіально сформувалися кілька способів гри. Одним із найбільш поширених був так званий чернігівський спосіб гри, який ми сьогодні називаємо київським. Це традиційний спосіб, яким користується більшість сучасних бандуристів. Ключова особливість: ліва рука бандуриста розташована на грифу, на басах, права грає на приструнках — мелодії і фактуру. Оце є зразок київського способу гри, — розповідає Дмитро Губ’як. — Але також у нас сформувався дуже яскравий, харківський спосіб гри. Він, до речі, пов’язаний з ім’ям такого видатного діяча українського мистецтва, як Гнат Хоткевич. Він народився, жив і працював на Харківщині, був живим свідком традиційного іще кобзарства. Хоткевич бачив, як кобзарі на Харківщині грають своїм особливим способом. А це — інше тримання інструменту, інші можливості для лівої руки, коли вона користується не тільки басами, а всім діапазоном. У той час, коли київські кобзарі грали двома пальцями лівої руки і трьома пальцями правої, то харківські кобзарі грали всіма десятьма пальцями. Це надзвичайно розширювало можливості виконавця. Тож Хоткевич опанував цей спосіб гри на бандурі, і показав, наскільки він віртуозний, як можна віртуозно грати на цьому інструменті, які твори можна писати для нього.
Тодішні діячі української культури, такі як Станіслав Людкевич, Микола Лисенко, бачили й чули виступи Гната Хоткевича, співпрацювали з ним. Вони були просто захоплені тим, як він грає на цьому інструменті, які можливості має харківська бандура. Жартували, що настільки майстерно грати на бандурі можуть хіба що Хоткевич і сам чорт. До речі, є фрагментарне відео, як Хоткевич грав на бандурі у фільмі «Назар Стодоля». Це вражає навіть сьогодні, наскільки він володів інструментом. Але так склалося, що в 1938 році митець був розстріляний НКВД. А під час Другої світової війни бандуристи, які володіли харківським способом гри, опинилися спочатку в німецькому полоні, а потім в еміграції. І в Україні протягом ХХ століття розвивався лише київський спосіб гри. А харківський спосіб гри і харківська бандура, що її за кордоном знають як «полтавку», збереглися тільки в еміграції. В Україні ж розвивався київський спосіб, він досягнув беззаперечних мистецьких висот. Але в кінці ХХ століття, коли наближався розвал Радянського Союзу, у Львів, до Герасименка потрапили аудіозаписи Зіновія Штокалка. До речі, це наш земляк, з Бережан. В нього навіть був такий псевдонім – Зиновій Бережан. Він був любителем, але блискуче володів харківською бандурою. Штокалко залишив нам близько 20 годин аудіо записів: думи, билини, інструментальні твори. Тож, коли професор Герасименко почув, як грає Зіновій Штокалко, то захопився ідеєю, що треба спробувати відновити харківський спосіб гри на базі бандури «львів’янка», автором конструкції якої був сам. Відтак Василь Явтухович створив кілька інструментів, його студенти відновлювали репертуар, пробували грати інструментальні твори класичних композиторів.
В цей час і я, як студент Василя Герасименка, захопився харківською бандурою, зацікавився її можливостями, повірив у неї. Але, після того, як мій вчитель у 2015 році відійшов у вічність, ця бандура вже була присутня в нашому музичному просторі, та все ще недостатньо поширена. А мені, як виконавцю, був потрібен інструмент. Крім того, було зацікавлення інших виконавців, зокрема бандуристів з Вінниці. Наприклад, Марина Залізняк, викладачка Вінницького фахового коледжу мистецтв, яка загорілася ідеєю відновлення класу харківської бандури у їхньому закладі. Тож виникла гостра потреба у інструментах — і склалося так, що у відповідь на цей запит з’явилися й ідеї, яким чином можна це реалізувати. Хоча насправді я ніколи не уявляв, що буду займатися виробництвом інструментів».
Історія, сенси і глибина
Так чи інакше, тепер Дмитро Губ’як працює з харківською бандурою не тільки як виконавець, але і як конструктор, майстер, пропагандист цього способу гри. «Я дуже радий, що ця бандура набуває популярності, поширення в Україні, — не тільки в Тернополі, а й у Вінниці, Одесі, Києві… Зростає інтерес в академічному середовищі — наприклад, харківську бандуру вже знають у Національній музичній академії у Києві, також у Дніпрі є зацікавлені люди… Тому що така бандура і такий спосіб гри насправді мають дуже великий потенціал для розвитку», — стверджує він.
У шляхетній справі відновлення харківської бандури знайшлися у митця і однодумці. Зокрема, в Тернополі є чудовий майстер Олег Мельник, з яким почали спільну роботу ще у 2019 році. «Він взагалі дуже добре працює з деревом, має відповідне обладнання. Володіє програмами 3D-моделювання на комп’ютері. Наша співпраця призвела до того, що ми розробили конструкцію нової харківської бандури, а пізніше також механізми для цієї харківської бандури, — розповідає митець. — Поступово було вироблено досить багато харківських бандур, і ми працюємо над вдосконаленням конструкції. Зокрема, було створено три моделі механізму для харківської бандури, — відзначає Дмитро Васильович. — Помаленьку рухаємося вперед, вдосконалюємося. Дуже приємно, що є попит, є замовлення і в Україні, і за кордоном. Зокрема, наші інструменти замовляє капела бандуристів імені Тараса Шевченка, яка базується в Детройті, в Сполучених Штатах Америки. До речі, вони грають майже виключно харківським способом».
Дуже важливо і те, що Дмитро Губ’як, як виконавець, бере участь у процесі створення і вдосконалення бандури — тобто не тільки щось майструє і виробляє ці інструменти, але також і виступає з ними на конкурсах, на фестивалях, на концертах. Водночас чоловік намагається бути досить активним в соцмережах і таким чином популяризувати харківську бандуру.
«Мені дуже приємно, що бандурист і композитор Ярослав Джусь, який з дитинства грав на чернігівській бандурі, бандурі київського типу, зацікавився нашою бандурою. Минулого грудня на базі Тернопільської музичної школи №2 проводився конкурс «Різдво з бандурою», основним організатором і рушійною силою якого була старша викладачка цього закладу Неоніла Іваноньків. А до участі в роботі журі ми якраз і запросили Ярослава. Він приїхав, працювати з ним було дуже приємно. Під час його перебування тут, в Тернополі, я познайомив Джуся із харківською бандурою. Він захопився, взяв у руки інструмент, і відразу почав імпровізувати на ньому. Це було просто дивовижно, як людина вперше тримає інструмент, і наскільки в нього це природно виходить, наскільки його творчість відразу виливається на струни… І вже коли відбувалася підготовка до національного відбору на Євробаченні, він зі мною зв’язався і сказав, що є ідея показати бандуру на цьому конкурсі. Для нього було важливо, щоб це була саме харківська бандура, через те, що вона несе власні нові сенси, вона має глибину, її зв’язок із кобзарством ближчий, вона була втрачена і відновлена, і це дуже така і цікава, і болюча тема, — це щось нове, яскраве, нестандартне. Зрештою, вона має також перевагу в тому, що коли виконавець грає, вона всіма струнами звернена до залу. Не так, як чернігівська, коли половина залу бачить струни, а інша половина не бачить. Коли бандурист тримає інструмент харківського типу, це має дуже органічний, красивий вигляд — і обличчя виконавця, і струни бандури повернуті до публіки, — ділиться митець-ентузіаст. — Одним словом, у харківської бандури виявилося настільки багато переваг, що саме її було затверджено групою, яка готувала виступ на Євробачення. І тоді ми втрьох: я, Олег Мельник, Віктор Рубай зі Львова — також майстер, відомий бандурист, з яким ми співпрацюємо всі ці роки, почали терміново, наполегливо працювати. Я кілька ночей поспіль працював до четвертої ранку, щоб встигнути підготувати цей інструмент для поїздки на Євробачення».
«Музикант мусить бути витривалим»
Запитую Дмитра Васильовича, який за рахунком створений для Євробачення інструмент? «Якщо казати дуже приблизно, то виготовлено десь близько 20 інструментів, — відповідає співрозмовник. —Я ж займаюся не тільки харківською бандурою, в мене є така унікальна розробка, як карбонова бандура. Карбон — це композитний матеріал, він дуже перспективний в цьому напрямку, щоб замінити дерево. Карбонові бандури, виготовлені мною, поки що тільки київського зразка, а харківська бандура з карбону — в проєкті. Це новий крок, тому що матеріал себе виправдовує, він досить міцний і має гарні акустичні характеристики. Тому це перспективний напрямок, яким я також займаюся. Для бандур важливо зменшення впливу температури і вологи на інструмент, щоб він краще тримав стрій, краще звучав, був гучніший і легший.
Оце все може забезпечити карбон. Зараз, наприклад, чернігівські бандури можуть важити 7-8 кг. А карбонова бандура такого типу важить 6 кг. Харківська бандура трошки менша і важить 4,5-5 кг. Це також суттєво полегшує тримання інструменту, тривалу гру на ньому. Хоча насправді бандурист має бути витривалим. Та й загалом, музикант мусить бути витривалим, адже будь-який інструмент виснажує».
Уточняю, скільки часу йде на створення одного інструменту? «Мені складно сказати, тому що я не підраховував кількість годин. Справа в тому, що в мене ще дві роботи, а це — як третя робота, і робота дуже складна. Тут і фізично треба працювати, й організувати цей весь процес, знайти матеріали, домовитись про, скажімо, виготовлення, лазерну порізку, чи фрезерування певних деталей, потім збирання. На все це йде дуже багато часу. Якби займатися тільки однією бандурою, то, можливо, за місяць можна було б зробити. Є багато підготовчої роботи, наприклад, треба підготувати дерево, щоб воно висохло. Для верхньої деки бандури використовується резонансна ялина, а для корпусу, для нижньої деки ми використовуємо клен або явір. Також для виготовлення корпусу бандури можна використовувати вербу.
З усього цього дерева потрібно виготовити деталі, склеїти, щоб вони теж висохли. Потім йде шліфування, лакування, полірування. Кожна деталь має бути відполірована, з усіх сторін вона опрацьовується руками. Потім це все треба монтувати на бандуру — щось забивається, щось закручується. Тобто, це дуже-дуже-дуже багато роботи, і вона дуже складна. Окрема історія — це струни. Їх виготовляє Віктор Рубай, а потім ми разом із ним їх монтуємо. Віктор — дуже талановитий, досвідчений майстер, він має своє розуміння, якої товщини, довжини мають бути струни. Ми експериментуємо з цими товщинами, підбираємо оптимальний варіант для того, щоб інструмент звучав якомога краще».
Цікавлюся, чи доводилось додатково вивчати всі ці технічні премудрості? «Насправді, в нас в Україні окремих майстерень чи навчання з виготовлення інструментів немає, — каже чоловік. — Особисто мене завжди цікавила бандура — я вивчаю її історію, еволюцію конструкції інструменту. В мене є статті на цю тему — я досліджував те, що було на даний момент, досягнення в конструкції, у виготовленні бандур, з’ясовував, які параметри, геометрія мають бути, якісь особливості конструкції інструменту. Тобто, простіше кажучи, теоретичне поняття про це все в мене було. Став у нагоді й досвід і напрацювання Василя Явтуховича Герасименка. А далі вже відштовхуєшся від того, що маєш, щось читаєш, щось досліджуєш. До того ж, я не сам — ми з Олегом Мельником та Віктором Рубаєм працюємо командою, обговорюємо якісь ідеї, щось вирішуємо, пробуємо. І так поступово рухаємося далі — вже на власному досвіді».
Скарб, який потрібно цінувати
Запитую Дмитра Губ’яка, чи вистачає йому часу на те, аби займатися музикою, репетирувати? «Насправді я дуже люблю грати на бандурі, займатися, готувати новий репертуар. Але тепер у в мене немає багато часу на це. Раніше мені вистачало 5 годин у день, щоб позайматися. Але якщо була потреба, то займався більше, 6-8-10 годин. А тепер, на жаль, дуже багато роботи. Інші питання, інші проблеми стоять на порядку денному… Але я граю. Якщо є потреба, то я відновлюю форму, і виступаю, і співаю, і граю. І з оркестрами, і соло. І на харківській, і на електробандурі, і на карбоновій, і на всіх бандурах по черзі, — каже музикант. — Прикметно, що сьогодні бандуристи весь час шукають якийсь новий репертуар. Є бандуристи, які грають кавери популярних світових хітів, наприклад. Є люди, які глибше занурюються в кобзарство, в автентичне мистецтво. Є люди, які пишуть, створюють щось нове, експериментують. Тут можна знайти музику на будь-який смак і виконавця на будь-який смак. І це, зрештою, дуже цікаво. Кожен може знайти в бандурі щось своє. Але, на жаль, правда і те, що українці не звикли шанувати своє, не вміють оцінити вартість отриманого спадку. Це дуже сумно — нам треба вчитися цінувати те, що маємо. В суспільстві треба виховувати розуміння і шану до своєї історії, до своєї культури, зокрема і музики, любов до музики. Тому що коли наші бандуристи їдуть закордон, виступають на будь-яких майданчиках, публіка їх зустрічає із захватом. Люди захоплені виглядом інструменту, його звучанням, незвичайним тембром, захоплені тим, що народний інструмент має такі широкі виконавські можливості, таку палітру виражальних засобів. Наша бандура може бути яскравою на будь-якій сцені — від хіп-хопу, репу, джазу, року і до найвищих концертних залів академічної музики, — підсумовує мій співрозмовник. — А нам потрібно просто зрозуміти, що бандура є унікальним інструментом, унікальною перлиною, скарбом, який ми повинні знати, цінувати, любити, шанувати і плекати його, берегти, допомагати йому, щоб він не зникав, а розвивався. Я не знаю, що ще може бути більш автентичного в українського народу, крім бандури? Бандура — це Україна, і це дуже круто, що в нас є щось настільки потужне, і що воно все ж таки збереглося. Тим паче, що бандура – це ціла палітра інструментів, і старосвітських, де маємо кобзу, бандуру, торбан, і сучасних. Сьогодні в нас є чернігівська бандура, бандура львів’янка київського способу гри, є харківська бандура, карбонова бандура, електробандура. Це вже вісім різновидів бандури — ціла сім’я інструментів, органічний голос України.
Тож думаю, що цьогорічний виступ наших артистів на Євробаченні також сприятиме просуванню цього українського голосу. А ще, дуже важливо, що вперше в історії цього конкурсу на його сцені була представлена бандура. І я дуже радий, що це, власне, харківська бандура, до створення якої я дотичний безпосередньо — це велика честь і велика відповідальність, і ще — це додатковий стимул працювати далі і далі, не зупинятися, розвиватися разом з бандурою — як виконавець, і як конструктор, щоб цей унікальний інструмент звучав дедалі гучніше, чистіше, якісніше, полонив собою світ і закохував його у себе, в музику, мистецтво, в Україну».
Уляна ГАЛИЧ.