Час від часу маю за честь знайомити читачів «Вільного життя плюс» із постатями інших захисників, котрі відстоюють українську свободу і суверенітет у війні з росією. Цього разу поталанило двічі — поспілкувалася не просто із військовослужбовцем, офіцером, а й із творчою, небайдужою особистістю, воїном-поетом, нашим земляком.
Офіцерська династія Калюпіних
Майор Сергій Вілінович Калюпін — кадровий військовий, офіцер ППО, служив на інженерних та командних посадах в підрозділах радіотехнічних та зенітних ракетних військ ППО з серпня 1990 до кінця 2006 року. Народився на Херсонщині, але шкільні роки минули у Борщеві, куди переїхали батьки. В 1990 році закінчив Красноярське вище командне училище радіоелектроніки ППО тактичного рівня, а упродовж 1994—1996 років навчався в Харківському військовому університеті на факультеті оперативно-тактичного рівня, застосування частин і з’єднань РТВ, який закінчив із відзнакою.
Як розповів Сергій Вілінович, від початку широкомасштабного вторгнення рф в Україну він проходить військову службу на офіцерських інженерних і командних посадах молодшого офіцерського складу на радіоелектронній техніці підрозділів РТВ Галицько-Волинської радіотехнічної бригади. З 25 лютого 2022 р. відновив не один засіб радіолокації в підрозділах бригади, займається із курсантами ХНУПС, виконував обов’язки командира окремого радіолокаційного взводу та зведеного підрозділу у віддалених підрозділах.
У 2025 році нагороджений відзнакою міністра оборони України за відновлення радіолокаційного озброєння в Старокостянтинові, яке було розбите внаслідок влучання ворожої крилатої ракети повітряного базування “Х-101” в травні 2024 року. Цією відзнакою нагороджують офіцерів, у воєнний час, діяльність яких визнана винятково корисною.
З січня 2026 р. його було відряджено в управління тактичної групи ППО «Рівне», на позаштатну посаду начальника штабу — заступника командира. 13 лютого цього року особисто керував мобільними вогневими групами в м. Сарни, коли ворог здійснював потужний, затяжний по тривалості удар БПЛА по одному із об’єктів. Бойове завдання було виконане, МВГ тоді збили відповідну кількість ворожих безпілотників «Герань-2», «Гербера». Станом на тепер ротація перебування на зазначеній посаді пана Сергія завершена, але він продовжує працювати на справу української національно-визвольної боротьби, адже, насамперед, завжди залишається бойовим українським офіцером.
Робота дещо відволікає чоловіка від сумних, гнітючих думок, від трагічних переживань, пов’язаних із утратою сина. Володимир Сергійович Калюпін — учасник Революції Гідності, закінчив військову кафедру при Львівському університеті фізичної культури і спорту, добровільно був мобілізованим в 2014, 2016, 2022 роках.
Попри молодий вік (народився Володимир у 1991 році), був свідомим і мотивованим військовослужбовцем, переніс важкі поранення, проявив себе як авторитетний, самовідданий керівник.
“В кінці серпня 2014 року мій син вивів групу із оточення, коли регулярні війська зс рф вторглись в Іловайськ. Його нагородили відзнакою “За Іловайськ”, коли служив на посаді заступника командира 7-ої механізованої роти з виховної роботи 3-го МБ 51-ї ОМБР, а в лютому 2015 року в в складі 2- го механізованого батальйону 24-ої ОМБР зі своїм взводом проводив заходи по деблокуванню військ, що виходили із Дебальцевого… Тоді батальйон поніс значні втрати, біля 60% особового складу. Син був командиром механізованого взводу 24 – ої ОМБР. із початком повномасштабного вторгнення став командиром взводу 2 механізованого батальйону 65-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ.
У липні 2023 року під м. Оріхів, Володимир Калюпін отримав важку контузію від удару КАБ. Певний час перебував на лікуванні, проте через критичні втрати 5-ї механізованої роти був достроково відкликаний (не долікувавшись) для виконання завдань під Роботиним. Попри стан здоров’я, офіцер повернувся на передову.
За свідченням командира батальйону, Володимир був визначений як єдиний офіцер, здатний прийняти командування в тих умовах. 2 серпня 2023 р. він був призначений старшим групи утримання під Роботиним на Запорізькому напрямку.
У цей час молодий командир проявив себе як блискучий тактик і хоробрий боєць. Утримуючи бойову позицію, організував димове маскування, що дозволило групі під вогнем танків зайняти новий рубіж утримання. Особисто керував контактним стрілецьким боєм проти штурмових груп «кадирівців» та мінуванням підступів під вогнем танків та мінометів.
Отримавши другу важку контузію в бою, організував евакуацію 5-ти поранених підлеглих, але сам відмовився виходити, щоб не залишити групу утримання без управління. 6 серпня 2023 року старший лейтенант Володимир Калюпін загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Роботине, від прямого влучання танкового снаряда. До останнього подиху він залишався вірним військовій присязі й моральному обов’язку воїна-захисника, а його героїчний подвиг назавжди закарбувався у серцях побратимів.
Пам’ять Володимира Калюпіна була вшанована орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Проте, з огляду на героїзм і велику вагу особистого подвигу полеглого сина, Сергій Калюпін як його батько і кадровий старший офіцер Повітряних Сил ЗСУ клопотав про підвищення статусу нагороди до найвищого ступеня — звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Однак, як зазначає Сергій Вілінович, станом на теперішній момент «командування ЗСУ (не вказано, хто саме) не прийняло позитивного рішення щодо надання моєму загиблому синові Героя України (посмертно), та не вказали причин, мотивів, підстав відмови…»
Проте, незважаючи на всі перешкоди, Сергій Калюпін не здається і продовжує нелегку боротьбу за гідне пошанування пам’яті сина-Героя.
А ще — у короткі миті відпочинку чоловік пише вірші. Рвучкі, пристрасні, дуже щирі, часом — навіть колючі та сповнені гіркоти, та ще й створені на осевої осмислення реальних подій. Один із віршів Сергія Калюпіна хочу запропонувати увазі наших читачів, як мовиться, «без купюр» — військовослужбовець особливо наголошував на тому, що всі прізвища, вказані у тексті, мусять бути названі, усі факти — висвітлені, адже українці не мають права нічого забувати, мусять знати правду і робити правильні висновки з гірких уроків історії… А одним із таких, на жаль, невивчених, уроків є анексія росією Криму — підозріло мирна, і фактично беззбройна. Можливо, багатьом тоді могло навіть здатися, що нічого катастрофічного не трапилося…
Чи можна було щось змінити?
Нагадаю, операція з окупації Криму російською федерацією розпочалася 20 лютого 2014 року, коли у Києві щойно завершувалась Революція Гідності і Янукович готувався до втечі. 23 лютого 2014 Севастополь фактично перейшов під контроль рф — в місті на мітингу був обраний «народний мер» і створені «загони самооборони». А в ніч з 26 на 27 лютого 2014 року розвідувально-диверсійною групою спецназу повітряно-десантних військ рф, яка прибула з Севастополя у військовій формі без розпізнавальних знаків (саме вони отримали назву «зелених чоловічків»), були захоплені будівлі Верховної Ради та Ради міністрів АР Крим в Сімферополі. Ця операція проводилася військовослужбовцями 45-го окремого полку спецпризначення повітряно-десантних військ рф. Під дулами автоматів кримські депутати «проголосували» за призначення Сергія Аксьонова головою уряду та призначення референдуму.
Наступного дня російські військові почали відкрите блокування українських військових частин, аеродромів (Бельбек, Сімферополь) та стратегічних об’єктів. Війська рф перекидалися через Керченську протоку та десантувалися з кораблів Чорноморського флоту. А що ж наші військові — чи бачили вони, що відбувається, чи усвідомлювали до кінця суть подій?
Тепер уже не скажеш точно, але Сергій Калюпін упевнений — на тому, початковому етапі анексії Криму Україна ще могла суттєво вплинути на хід подій. Якби своєчасно були ухвалені правильні стратегічні рішення. Ну, або принаймні ми могли спробувати чинити опір… Про це, власне кажучи, його вірш, котрий наводжу тут повністю.
* * *
Управління, зв`язок зникає раптово,
На КП гробова тишина,
Дивізіон стріляти готовий,
А зверху наказу нема!
Рашисти в Криму приземлились,
І Крим захопили сповна,
байдак і артеменко злились,
Прийшла в Україну війна!
І скільки років вона вже триває!
Скільки життів забирає вона,
Скрізь Україна плаче, палає,
Скрізь горе,сльози. Війна!
Злочинці «експертами великими» стали,
бадрак та пехньо запрошують їх,
Про правду в Криму вони промовчали,
І скільки вони принесли горя та сліз!
Тоді нашу Неньку «злили» вони,
На дивізіоні наказу чекали,
Чи може й хотіли вони війни?
Наказу тому й не віддали?
Україно, рідна Ти Ненько моя,
Ховаєш вірних своїх Дочок і Синів,
І буде у світі і слава твоя,
Не бачити ворогу наших ланів!
Ворог підлий підступний лютує,
Кров і сльози ллються рікою,
Викрадає, вбиває, ґвалтує,
Ніде в нас немає спокою!
Ворог підлий «шахіди» на нас запускає,
Крилаті ракети летять,
Група «Рівне» тактична удар тримає,
Зенітники-хлопці по ракетах гатять
«Шахеди» заходять на Сарни,
Місто хочуть кацапи спалити до тла,
Але то є справа марна,
Ми послали до біса пуйла!
Й будемо ще далі їх посилати,
За «воєнним руським тим кораблем»,
Не будуть кацапи спокійно літати
Сильнішими стаємо ми з кожним днем!
А тепер — трохи пояснень від автора…
«На мою думку, саме порушення повітряного простору України у лютому 2014 р. російськими військово-транспортними літаками «Іл-76» стало ключовим і поворотним моментом розгортання операції з анексії Криму. Цих літаків було близько 13, вони й доставили ворожий десант до військових аеродромів Криму. Серед цього десанту були військовослужбовці згадуваної вище 45 бригади гру зс рф, 7-ї, 98-мої повітряно-десантних дивізій. А літаки прикривали вертольоти вогневої підтримки «Мі – 24», а також «Мі-8», що теж доставляли десант.
На посаді начальника штабу — заступника командувача ПС ЗСУ тоді перебував генерал-лейтенант Артур Миколайович Артеменко. Знаю його особисто ще із часів навчання в Харківському військовому університеті. Саме він відповідав за стійке управління, зв’язок із підрозділами, що несли бойове чергування в повітряному просторі України. А також, коли генерал Юрій Аврамович Байдак, командувач Повітряних сил, відмовився віддавати наказ на відкриття вогню черговим силам ЗРВ по російським «Іл-76», згідно з керівними документами щодо організації та несення бойового чергування в повітряному просторі України, ці повноваження покладалися на пана Артеменка.
Щодо самого поняття «бойового чергування», то воно передбачає наявність чергових сил, від кожного полка чи бригади — один дивізіон. В даному випадку це був 174 зенітний ракетний полк (з 2013 року — бригада), що дислокувався в Севастополі, в районі «Дергачі». На момент початку військової операції рф із висадки десанту «зелених чоловічків» чергові сили зенітного ракетного дивізіону були приведені в бойову готовність №1, і готові були до відкриття вогню по російським військово-транспортним літакам «Іл-76», які порушили наш повітряний простір. Але командир зенітного ракетного дивізіону очікував наказу вищого командування, а саме командувача ПС або особи, що його заміщає і має такі повноваження. Тобто вже згаданих Артеменка і Байдака.
Але вони такого наказу не віддали. Потім зник зв’язок і команди уже було не довести ніяк. Це була диверсія, саботаж. Пан Артеменко тоді якраз відповідав за зв’язок. Але, окрім нього та генерала Байдака, що відмовився дати наказ на відкриття вогню по росіянах, були й інші генерали, що допустили анексію Криму і знехтували шанс відстояти український суверенітет і територіальну цілісність. Це була справжня «змова генералів», яка носила глобальний характер. До речі, по обранні Петра Порошенка президентом України була проведена люстрація, Байдак її не пройшов, у 2015 році був звільнений з військової служби і просто зник. Але ж є особа, яка його заміщала — генерал Артеменко, який не поніс жодної відповідальності за тодішню злочинну бездіяльність», — розповідає Сергій Калюпін.
Натомість 24 лютого 2017 року Артеменко був призначений на посаду начальника Головного управління персоналу — заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України Руслана Хомчака.
«Фактично, пан Артеменко був головним кадровиком нашого війська. Він призначав кого хотів на які завгодно посади — саме при ньому було «роздуто» структуру багатьох штабів, впроваджувалось чимало штабних посад, у той час коли воювати в підрозділах не було кому. Потім його було переведено на посаду командувача об’єднаного оперативного штабу сил ООС, а згодом, у 2018 році його усунув Сергій Наєв — звільнив за професійну непридатність. Але офіційно він пішов на пенсію за станом здоров’я — і про нього більше нічого чутно не було, аж доки у 2021 році Артеменко не вигулькнув як видатний експерт із ППО у ЗМІ. Спершу його запросили журналісти проєкту «Донбас реалії», а в наступні роки Артеменко «засвітився» у розмовах зі згадуваними мною у вірші Василем Пехньо та Валентином Бадраком. Хоча вони, як експерти, мусили знати всі ці речі про Артеменка. І чи варто було запрошувати генерала-відставника — хіба для піару? Що корисного цей генерал зробив чи робить для держави, яка стікає кров`ю вже більше чотирьох років? А вона, поміж тим, надала йому достатньо немалу пенсію, три квартири тощо, — каже Сергій Вілінович. — Загинув мій син, загинули тисячі хлопців, дівчат, що стали на захист Батьківщини, а якби тоді, 12 років тому, вказані посадові особи просто виконали свої обов`язки, і були б збиті російські літаки, не відбулося б захоплення Криму, кровопролитної жорстокої війни…. Бог їм суддя, цим «персонажам»… Як їх по-іншому назвати?»
Уляна ГАЛИЧ.
Фото з архіву Сергія КАЛЮПІНА.