Українсько-канадські зв’язки мають міцне історичне коріння, і там, у далекій країні за океаном, б’ється чимало гарячих сердець, котрим болить доля нашої Батьківщини, відгукується наша споконвічна боротьба з російським агресором. Яскравим свідченням цього є діяльність українсько-канадської асоціації Юкону Yukon Support Ukraine, котра з початку повномасштабної війни продовжує активно підтримувати Україну і, зокрема, Чортківську громаду, з якою встановилися особливо дружні взаємини на тлі договору про побратимство між містами Чортковом і Вайтгорсом.

Канадійські партнери організовують благодійні ярмарки, концерти, аукціони з метою збору коштів на підтримку ЗСУ, а дехто з них наважується і особисто відвідати Україну — як це вже втретє зробила одна із учасниць українсько-канадської асоціації Леся Гнатів. Прикметно й те, що жінка не тільки побувала в Чорткові, а й разом із волонтерською командою БО БФ «Покрова Чортків» здійснила поїздку на фронт, для передачі чергової партії допомоги нашим захисникам.

До Чорткова — з Юкону

Як розповідає Леся Гнатів, її батьки родом із Львівської області, емігрували у Канаду в 1971 році, маючи на той час вже двох дітей – старших сестер пані Лесі. Сама ж вона народилася вже в Канаді. На той час Україна була у складі Радянського Союзу, тож процес еміграції був доволі складним. Допомогло те, що її тато був православним священником, і церква Канади сприяла виїзду. «Ми з сестрами зростали в атмосфері українських традицій і культури. Завдяки батькам добре володіємо українською мовою, відзначаємо більшість релігійних свят і бережемо в собі все українське», — наголошує вона. Цікаво, що чоловік пані Лесі також має українське коріння, хоча й не володіє нашою мовою.

Запитую про враження від поїздок в Україну, про те, як це — спостерігати за країною та суспільством, що перебувають у стані війни?

«Вражень дуже багато, але найбільше мене дивує і захоплює сила людей, які залишаються в Україні. Вони живуть в умовах війни, продовжують займатися улюбленою справою, працюють, створюють сім’ї та народжують дітей. Але вони потребують підтримки, бойові діють тривають, військові на фронті продовжують захищати нашу свободу і демократичні цінності. Саме тому я тут — тому що хочу допомагати Україні. Якби я могла, то взагалі пішла б воювати. Наприклад, дуже б хотіла літати на дронах, — каже моя співрозмовниця. — Але навіть перебуваючи в Юконі, можна допомагати Україні. Для того, щоб мати ресурси на цю допомогу, ми в нашій асоціації організовуємо різні заходи, фестивалі, готуємо борщі, вареники, інші традиційні страви і продаємо їх на аукціонах, проводимо благодійні концерти. Загалом, не можу назвати точну цифру, але саме цього візиту я привезла три з половиною тисячі американських доларів. На ці кошти ми з волонтерами БФ «Покрова Чортків» закупили необхідні речі для військових, і я вирішила разом з чортківськими друзями поїхати на фронт, аби передати цю допомогу воїнам і засвідчити їм нашу повагу і любов».

До слова, українсько-канадська  асоціація власними силами придбала для українських воїнів уже близько семи автомобілів — а ще у багатьох випадках вони докладали кошти до покупки машин, яку здійснював БФ «Покрова Чортків». Також канадські друзі неодноразово допомагали із придбання зарядних станцій EcoFlow, різноманітного медичного обладнання (не лише для фронту, а й для Чортківської центральної міської лікарні), турнікетів тощо. Усе це досить дороговартісні речі, і допомага канадійців є дуже відчутною.

«Хотіла побачити все на власні очі»

Перша поїздка Лесі Гнатів на схід України, разом із чортківськими волонтерами відбулася півтора роки тому, у листопаді 2024 року. «Поїхала, тому що хотіла побачити все на власні очі. І також хотіла, повернувшись до Канади, розповісти своїм друзям, знайомим про те, що там діється, пояснити, що все, що ми робимо, насправді допомагає. А ще, для мене було важливо, щоб захисники на фронті знали, що ми не забули про них, що люди в Канаді переконані: українські військові є справжніми героями, — ділиться пані Леся. — А цього разу мала ще особливу місію — побачитися з двома захисниками, котрі приїхали в Україну з Юкону. Один із них служить в Полтаві, працює з дронами. А інший — снайпер, воює на харківському напрямку. До речі, йому 29 років, у нього бабця — українка, а ще він нещодавно одружився. Взагалі, це його третя війна — він служив у Афганістані і в Сирії».

Цікаво, що, окрім усього іншого, пані Леся передала співвітчизнику баночку із землею рідного Юкону. Воїн був надзвичайно зворушений цим подарунком, який, у певному сенсі, нагадує також козацьку традицію носити у чоботі вузлик із рідною землею.

До слова, результатом згаданої волонтерської поїздки на фронт (команда благодійного фонду «Покрова Чортків» цього разу подолала близько 2,5 тисяч кілометрів) стала передача нашим воїнам великої партії допомоги, у яку, входили, зокрема, дрони, зарядні станції, інверторні генератори, бензопили, електропили, чимало іншого устаткування, медикаменти. Також чортків’яни передали два автомобілі для 42-ї окремої механізованої бригади імені Героя України Валерія Гудзя та 3-ї окремої штурмової бригади. Загальна вартість придбання автівок — 265 тисяч, а ще 10 тис. довелося використати на сервісне обслуговування. Усі ці кошти зібрали силами громади, долучилися також і канадійські друзі. Також волонтери доставили авто після ремонту, виконаного за кошти благодійного фонду, для воїнів 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗСУ. Техніку та обладнання доповнили запашним чортківським хлібом, смаколиками, домашньою ковбаскою.

Утім, найбільше, чого потребують наші захисники на передовій — це людська увага, спілкування, теплі обійми і свідчення того, що тут, у тилу, про них пам’ятають і підтримують. На власному досвіді відчула це і Леся Гнатів. Вона каже, що спілкування із воїнами — це те, що запам’ятається їй на все життя, це емоції і досвід, які не здобудеш деінде. Звичайно, у волонтерських поїздках доволі часто буває «гаряче» і небезпечно, але, на погляд канадійки, воно того вартує.

«Люди доброї волі повинні триматися разом»

Цікавлюся, як реагує родина волонтерки на її поїздки в Україну і, зокрема, на фронт.

«Мій чоловік і донька дуже підтримують і розуміють мене. Більше того, цього разу вони теж побували в Україні — ми здійснили невелику сімейну подорож Європою та завітали й до вас. Згодом рідні повернулися до Канади, адже чоловік мав повертатися до роботи, а я на певний час іще залишилася в Україні,. Цього разу моїй родині було відомо, що я збираюся на фронт до військових — бо перед першою поїздкою у зону бойових дій я не наважилась зізнатися про це чоловікові. Сказала, що була на фронті, вже коли поверталася у Канаду. Він не був здивований, адже знає, що я така людина. Тільки плакав у телефонну слухавку і повторював: «Боже мій, Лесю…»

Взагалі, як зізнається жінка, мріє колись у майбутньому більше часу проводити в Україні, — навіть, як жартує, «уже цікавилася, скільки коштує квартира в Чорткові». Також, сподівається, що з Україною, після війни, могла б пов’язати своє майбутнє її дочка Олена, котрій прищепила любов до української мови, культури. «Половина мого серця — завжди тут, в Україні. У моєї родини немає сумнівів у тому, що я роблю, і чому. Вони розуміють, що все це — задля того, аби бодай трохи полегшити боротьбу українцям, які сьогодні роблять наш світ кращим. У наші складні часи, як ніколи, важливо допомагати один другому, відчувати взаємопідтримку. І в Канаді, і на різних континентах. Маю на увазі, що не тільки, що українці мають триматися разом, а взагалі всі люди доброї волі у світі повинні триматися одне за одного. По цілому світі є люди, які бачать, що Україна робить, розуміють, що українці борються за свободу і демократію. І я прагну, щоб цих людей ставала дедалі більше, щоб допомога була більш дієвою, активною, щоб ця боротьба України нарешті завершилася перемогою і настав довгоочікуваний, справедливий мир».

Уляна ГАЛИЧ.