Мистецтво, війна, кундаліні йога — три іпостасі Світлани Луців

Мистецтво, війна, кундаліні йога — три іпостасі Світлани Луців

Про життя і творчість цієї мисткині, особливо її фронтовий період, неодноразово писали та розповідали медіа, зокрема й газета «Вільне життя плюс». Світлана Луців — відома українська художниця, дизайнерка, учасниця російсько-української війни. Але… не тільки. Життя не стоїть на місці, і настав час продовжити знайомство наших читачів з цією непересічною особистістю.

Бойова медикиня і психологиня

Історія військової служби пані Світлани розпочалася ще у 2015 році. «Коли у 2014 спалахнула АТО, я не могла сидіти вдома, але розуміла, що піти на війну просто так, нічого не вміючи, нічого не знаючи про військову справу, я не можу, тому що мені там немає що робити. Знайшла тут, у Тернополі, громадську організацію «Білі берети», а також пішла на вишкіл «Захистити свій дім», — розповідає вона. — Там навчалася і першої домедичної допомоги на полі бою, і освоїла елементарні навички з володіння зброєю, тактичного пересування… Тобто це була первинна військова підготовка. Насправді це була чудова підготовка.

До прикладу, ця організація «Білі берети» – це були професійні лікарі, хірурги, викладачі. В тому числі, навчали нас тернопільські медики, які працюють на кафедрі медицини катастроф у медичному університеті. Отож я пройшла навчання, і в середині 2015 року поїхала на службу в батальйон «Айдар», на посаду бойового медика. В «Айдарі» в мене вже були друзі — тому я не їхала просто так, я вже їхала до своїх… Пройшов час, бойові дії перейшли у стадію певної «заморозки» і в кінці 2020 року я звільнилася, тому що не бачила сенсу продовжувати. Вирішила, що краще вже буду вдома щось робити, аніж перебуватиму там — ні вдома, ні на війні, і не відомо, що я там роблю. Так це відчувалося на той час. Ну, а з початком повномасштабного етапу — військовий квиток у руки і побігла знову в міський ТЦК призиватися».

На той момент пані Світлана була військовозобов’язаною, перебувала в оперативному резерві першої черги. Служила у 83-му окремому батальйоні 105-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, пройшла з ним гідний бойовий шлях. Станом на тепер жінка закінчила військову службу.

«Трошки здоров’я вже не те, щоб бігати, — каже вона. — А працювати в армійському офісі просто за письмовим столом мені не цікаво. Тому я звільнилася. Прийшла навчання, повну перекваліфікацію. Здобула ще одну вищу освіту як психолог. Багато навчаюся додатково на різних курсах. Багато навчання в Києві, інколи й за кордоном беру якісь уроки онлайн, і продовжую вдосконалюватися. Віднедавна працюю на посаді соціального працівника в Тернопільській обласній клінічній психоневрологічній лікарні. Тепер прохожу додаткове навчання — цикл спеціалізації «Клінічна психологія» у медичному університеті в Києві й надалі планую працювати саме у сфері психології. Тут, у лікарні, проводжу арт-терапевтичні заняття, веду групу терапевтичної йоги, застосовую все те, в дієвості чого переконалася на власному досвіді», — каже пані Світлана.

Продовжувала творити прямо в бліндажах

До слова, за першою освітою Світлана Луців — магістр економіки. Проте рутинна робота в офісі відразу не припала до душі творчій талановитій дівчині, і вона подалася у більш мистецьку сферу. «Займалася художніми оздобленнями в інтер’єрах. Це були художні штукатурки, барельєфи, картини, дизайни інтер’єрів. Їздила також із виставками за кордон, була учасницею збірних всеукраїнських і зарубіжних виставок…»

Звісно, війна з росією багато чого змінила й особисто для пані Світлани — але творчість вона не покинула навіть під час служби. «Я з мистецтвом ніколи не прощалася, продовжувала творити, інколи — прямо в бліндажах, — каже вона. — Мої роботи, які я створила під час війни, з 2015-го по 2023-й, навіть початок 2024-го, зараз є в музеї національно-визвольної боротьби в Тернополі. Є вони в музеї визвольної боротьби України у Львові. В аналогічному музеї в Івано-Франківську також є кілька моїх робіт, в Яремчі є одна. Тобто мої картини роз’їхалася Україною. В 2016 році, у вересні відбулася виставка у стінах Верховної Ради України».

Доки розмовляємо, роздивляюсь окремі роботи художниці — привертає увагу насичена, досить інтенсивна колористика, а водночас — і певна тривожність, навіть якісь апокаліптичні передчуття, що пронизують полотна. Запитую пані Світлану, що впливає на вибір теми картини, манери її виконання.

«Залежно від того, де я перебуваю і коли. Якщо говорити про період іще до війни, — 2010-й, 2011-й, — то це були роботи більш експресивні. Десь у 2014 році починають з’являтися різні змішані техніки, якісь тривожні передчуття…  А ще в мене тоді була тематика: про наш український фольклор, про історію, про вірування, традиції іще з дохристиянських часів. Це дуже цікавий пласт нашої історії, який, на жаль, ми забули. А там є чого повчитися. Дякувати церкві, дещо вони врятували в своїх обрядах, переформатували і запозичили. Це закономірний процес:  один пласт історії ніколи не змінює інший занадто різко, завжди все переплітається, щось найкраще переходить в нову епоху…»

Пані Світлана показує роботи «Писанка», «Дерево Рода» — дуже фактурні, глибокі картини з чітким міфологічним закоріненням. «Мене як художницю цікавили саме такі базові моменти із нашого язичницького світогляду, ключі до розуміння того всесвіту, який схематично зображувався у вигляді дерева. А ще — ті квіти на тканих рушниках, характерного червоного кольору. Ці орнаменти, до речі, більш поширені на Центральній Україні, зокрема, на Полтавщині. Можливо, вся ця традиція там просто краще збереглася. Свого часу я також дуже багато малювала квіти. Взагалі, люблю квіти, — зізнається мисткиня. — А вже на фронті, там малювала котиків, які жили в бліндажах. Портрети побратимів зображувала — такі яскраві особистості зображувалися. Пейзажі сходу. Бували моменти, коли брала пензля і розмальовувала стіни і стелю житла, в якому тимчасово квартирували. Натхнення бралося буквально з повітря». 

А от сьогодні творчість Світлани Луців — на певній паузі. Знаходить для неї окремі миті поміж навчанням і роботою. Моя творчість сьогодні — як мовиться, «поміж дощем», — усміхається жінка.

Кундаліні йога — шлях воїна і вчителя

Тепер Світлана Луців багато працює з військовими. Займається з ними арт-терапією або терапевтичними вправами з йоги. Бо ж вона — ще й сертифікований вчитель кундаліні йоги. До слова, це — комплексний напрямок йоги, що поєднує фізичні пози, дихальні техніки, медитації, мантри та роботу з енергетичними центрами (чакрами). Її головна мета — не просто фізичне оздоровлення, а глибока трансформація та пробудження прихованої життєвої енергії, що базується в основі хребта. Як розповідає жінка, познайомилася з цим методом реабілітації, перебуваючи на лікуванні у центрі реабілітації ветеранів «Лісова поляна», що у Пущі-Водиці, під Києвом.

«Спочатку досить скептично поставилася до того, коли мені лікар написав у призначеннях: відвідування класів йоги. Але пройшло одне, друге, третє заняття, і я відчула ефект. І так потроху мені сподобалося, і я захопилася. Потім вже виїжджати з «Лісової поляни» не хотіла, тому що вдома не буде йоги. На завершення підійшла попрощатися до одного вчителя, який там викладає. Кажу : «Що ж, дякую за навчання. Все було класно, але у Тернополі, на жаль, кундаліні йоги немає». А він мені: «Але ж інтернет в Тернополі є? От і добре», — ділиться пані Світлана. — На той момент я ще перебувала на службі, просто була в пункті постійної дислокації. Це відбувалося якраз перед проходженням ВЛК, оцими всіма паперовими процедурами. Підключалася, коли мала можливість, до класу онлайн зі здоровими людьми. Було важко. Дуже важко. Все боліло, почалися проблеми з хребтом. Але потроху втягнулася і відчула дуже потужний ефект від цього методу, а ще збагнула, що його потрібно просувати.

Між іншим, це акредитоване навчання від Міжнародного інституту дослідження кундаліні йоги (Kundalini Research Institute — KRI), що базується в Сполучених Штатах Америки. У жовтні 2024-го якраз у них починався набір на вчителів, і врешті я зважилась також податись на нього. Мене, до речі,  до цього кроку підштовхнув один із наставників, що займається реабілітацією ветеранів. Також він був одним з ініціаторів створення Асоціації вчителів кундаліні йоги в Києві. Вони як волонтери викладають йогу в реабілітаційних центрах, у ветеранських організаціях — навчають не лише військових, а й їхніх дружин, матерів, усіх, хто має стосунок до військової справи і їхніх родичів. Тож я вирішила до цієї справи долучитися. Частина навчання була онлайн — ти сидиш, камера на коврику і навчаєшся. Потім приходить час практики — береш коврик під паху і їдеш у Київ. На практичні викладання до нас приїжджали вчителі із США, Іспанії, Австралії, інших країн світу. Навчання тривало півтора року, на завершення видали сертифікат. Поки що я — вчитель першого рівня, можна рухатися далі, до другого і третього. Але тепер у мене багато навчання в Україні, чекає написання ще одна дипломна робота… Тож я вирішила, що треба трохи більше «набрати мускулатури» у психології. А з йогою продовжу трошки пізніше — ці навчання відбуваються регулярно і тривають по всьому світу».

«Все це винайдено багато тисяч років тому»

Цікавлюсь у пані Світлани, як співвідноситься усталений образ військового і взагалі армії як чогось досить маскулінного, брутального, активного, і йога — практика, що потребує максимального самозаглиблення.

«Війна і його пов’язані тісніше, ніж здається. Коріння тут у східних мистецтвах, особливій філософії світосприйняття. До речі, кундаліні йога пішла від сикхів — войовничої етнорелігійної спільноти, яка й досі живе в Індії. Ці люди носили в своїх тюрбанах замотані бойові обручі — і загалом, їх супроводжувала зброя: мечі, шаблі. Тобто це були класичні воїни — і йоги водночас. А ось по світу цю практику поширив Йогі Бхаджан, зробив кундаліні йогу широко відомою. Насправді йога допомагає будувати дисципліну, тіло, дух, психіку. Це дає можливість сконцентруватися в особливо критичних, екстремальних моментів. А також йога допомагає відновлюватися. Я не знаю вже, у які ворота треба стукати, щоб ці навчання, ці практики запроваджували для тих, хто вступає на військову службу, на навчання в спеціалізовані військові заклади. У нас всі знають тільки базові техніки: mindfulness і дихання по квадрату. Це потрібно для стабілізації в моменті. Але якщо люди е будуть більш підготовані, навчені, вони зможуть самі собі надати психологічну допомогу, буде набагато менше травм. До речі, в Сполучених Штатах Америки, в Ізраїлі деякі вправи із кундаліні йоги вже запроваджують на законодавчому рівні як обов’язкові для військовослужбовців».

Запитую, чи вимагає освоєння такої практики багато часу. «Не обов’язково починати з чогось масштабного. На вивчення простої трихвилинної вправи з дихання завжди можна знайти час, коли зробити, наприклад, дихання. Вся ця практика достатньо адаптивна до ситуацій. Є вправи, які допомагають, наприклад, за десять хвилин пропрацювати все тіло. Це просто треба доносити до людей, бо в нас, на жаль, дуже мало такої освіти саме про ментальне здоров’я, про якісь такі практики. Ми у десятому відділенні Тернопільської обласної клінічної лікарні, в певному сенсі, стали піонерами в цьому напрямку. Тричі на тиждень я проводжу тут заняття. Цікаво, що люди зазвичай спершу трохи з пересторогою ставляться до ідеї позайматися йогою, але більшість усе ж вирішує спробувати. І вже потім розумію, що це таке і як це працює. Бо ж позитивний ефект виникає практично відразу. І, що важливо, це досить простий метод реабілітації, він дуже економний, бо не потребує додаткових ресурсів. Достатньо ковбика и просто шматка якоїсь тканини. На куртку можна сісти собі, і навіть виконувати вправи стоячи. Не потрібне ані додаткове обладнання, ані навіть приміщення. І все це винайдено багато тисяч років тому. Нам залишається просто вивчити цей спадок, переосмислити його і не боятися спробувати на практиці».

Уляна ГАЛИЧ.

На фото: Світлана ЛУЦІВ у різні миті життя; роботи мисткині.