Пригода | Друк |
Середа, 15 вересня 2010 09:07

Офісні посиденьки

Гнітюча невідомість висіла тривогою над офісом. Доходила вже дев’ята година четвергового дня, а Івана Івановича не було на роботі. Зазвичай цей сорокап’ятирічний невисокий чоловік зі швидкими сірими очима, які бачили все і всіх, на роботу з’являвся найпершим незадовго до восьмої. Тому й мав додаткове неоплачуване навантаження вести журнал виходу та спізнення працівників на роботу. Ваня-Ваня був непідкупним.

Не було такої поважної причини, яка давала б право запізнитися. Ні жіночі сльози, ні благання, ні смачні пиріжки не допомагали. А про мужчин мови не було. Спізнення на роботу в очах Вані-Вані робило працівника найбільш небезпечним елементом суспільства, ну прямо таки злочинцем, а особисті якості характеру зводилися до нехлюйства, розхлябаності, невігластва і непристойної непунктуальності. Кожне запізнення ретельно фіксувалося червоною пастою в журналі, який давно охрестили «чорною книгою», — а потім передавалося у вигляді рапорту шефові. Кузьма Петрович як начальник вимушений був реагувати. І хтось був покараний словом, хтось доганою, а хтось і не дораховувався преміальних. А сьогодні...

Алла Гнатівна була від щастя на сьомому небі. Після вчорашнього застілля, де вона добряче наїлася і напилася (а чому б ні, коли здоров’я дозволяє і дають) у подруги, такої ж одинокої, як вона, проспала. Прибігла на роботу захекана, не нафарбована, долаючи останні кроки до офісу, наче на ешафот, а тут — Боже змилування. Секретарка Любаша зиркнула на годинник, Алка благально глянула на неї:

— Що, вже питав?

— Ні, — відказала та, — ще самого немає. Телефонувати Вані-Вані ніхто не посмів. Коли Кузьма Петрович зайшов до офісу, то відчув щось недобре. Всі сиділи принишклі, наче миші. Перед тим було жваве обговорення, де висувалися різні версії відсутності колеги. Переважна більшість народу раділа його відсутності, а недолуга Клава пробурмотіла: — Може, людини вже нема серед живих! — і всі затихли.

Шеф, привітавшись, зробив три кола швидкою ходою і зупинився в центрі приміщення. Робоче місце Івана Івановича — начальника маркетингового відділу, заступника Кузьми Петровича — зіяло порожнечею. Він обвів очима колектив — кожен втупився у свої папери.

— А де Іван Іванович? — запитав розгублено.

Після хвилинного мовчання, що здалося для шефа вічністю, Алла Гнатівна констатувала факт.

— Ще не було!

— Гм, так, так... — почухав потилицю Кузьма Петрович і, зрозумівши, що більше нічого не дізнається, пішов у свій кабінет.

Тільки за шефом зачинилися двері, як на порозі офісу з’явився Іван Іванович і, не вітаючись, жбурнув портфель на робоче крісло. Потім зиркнув на свій срібний годинник, точний, як ні в кого, і твердим розмашистим кроком пішов до кабінету начальника. Через десять хвилин (Любаша засікала) він вийшов у піднесеному настрої і почав працювати, нікому нічого не пояснивши. Щось запитувати у Вані-Вані ніхто не посмів.

А трапилася з ним смішна, ну, навіть кумедна пригода. Він зранку возив до мами, що прихворіла, ліки та деякі продукти у приміське село, де та мешкала. Часу, щоб вернутися, було достатньо. Та, коли виїхав із села, на дорозі його машину буквально взяла в облогу череда корів. Їх було мабуть з п’ятдесят. Вийшли на дорогу і стали чомусь на ній, як вкопані. Іван Іванович і сигналив до них, і кричав, відчинивши вікно: «Гей, гей!». Як у дитинстві колись. А ті наче з глузду з’їхали. Не вступалися. Ще й стали щільним кільцем навколо машини. Іван Іванович зупинив авто, закрив вікна і аж зіщулився. В такій ситуації йому ніколи раніше не доводилося бути. Страшні, панічні думки охопили його, коли близько побачив круті роги і великі чорні зіниці з білими довгими віями. Він злякався корови, наче страшного звіра. Опустив голову на руль, заплющив очі, а коли за хвилин п’ятнадцять підняв, то побачив біля дверей усміхнену жіночку невизначеного віку — червонощоку, низеньку і повненьку, як гарбузик. Вона зацікавлено, разом з коровами, зазирала до салону. Іван Іванович благально вигукнув:

— Заберіть їх! І як найшвидше. Це ж безчинство!

— Що? — обурилася та. — Дивись який, розкричався тут. А я, мєжду прочім, на робочому місці. Я маю право! А ти хто такий, щоб тут командувати? Бач, роз’їздився він тут. Но, но... — погрозила великою палкою. А потім пішла гордо з дороги, промовивши до корів:

— За мною, дєвкі! Дурака не бачили!

Коли череда розтанула за посадкою, Ваня-Ваня ще довго не міг отямитися.

На роботу він звичайно спізнився перший раз у житті. Але причина була, як на мене, поважна. З того часу до мами він добирався іншою, вузькою і безлюдною польовою дорогою.

Раїса ОБШАРСЬКА.

м. Чортків.

«Вільне життя плюс», №71 (15183) від 15.09.2010 р.


Loading...
 

Додати коментар

Коментарі з нецензурною лексикою та неетичними висловлюваннями, без тексту (з одними лише смайликами) чи з рекламними повідомленнями будуть видалені!


Захисний код
Оновити

ПОШУК ПО САЙТУ

ВХІД / РЕЄСТРАЦІЯ

(Реєстрація тільки для передплатників електронної газети. Детальніше)

Online журнал «Про Тернопіль» proternopil.te.ua

Головне управління Міндоходів у Тернопільській області

Планета взаємодопомоги

«ДОМАШНЯ ГАЗЕТА» №34

ж. «ТЕРНОПІЛЬ»

ДЛЯ КОЛЕКЦІОНЕРІВ

Нумізматичний форум RAND

ПОГОДА


Погода в Україні
«Вільне життя плюс», 2009-2014.