День Незалежності колектив газети «Вільне життя плюс» відзначив по-особливому — виставкою-конкурсом вишиваних робіт працівників місцевих засобів масової інформації та читачів. У середу, 25 серпня, редакція розцвіла вишиванками. Від різноманіття і краси розбігалися очі. Дивували мальовничістю й експонати виставки. Двадцять майстринь, серед яких працівники «ВЖ плюс», колеги-журналісти з місцевих ЗМІ, читачі, репрезентували пошановувачам української вишивки близько 60 робіт. Тут і картини, і сорочки, і рушники, і «ясички» з подушками, і серветки, і доріжки… Дехто, окрім своїх робіт, приніс ще й мамині чи доньчині…

Душевна, родинна атмосфера для калинового товариства — не дивина, однак цього разу зустріч вдалася особливо зворушливою. У нашому клубі зібралися учасники конкурсу «Із бабусиної скрині», що тривав на шпальтах газети із жовтня минулого року. З усіх куточків Тернопілля з’їхалися автори конкурсних розповідей та їхні героїні — поважні університети високих житейських наук, добрі, скромні, жертовні в своїй безмежній любові до внуків.

Ці слова з дитячого віршика Катерини Перелісної стосуються будь-якої писанки. Впевнилися в цьому і гості жіночого клубу «Калина», де страсної середи відбувся урок із писанкарства за участю членів обласного осередку молодіжної громадської організації «Молода Просвіта». Вони щороку реалізовують проект «Школа писанкарства «Намалюю писаночку». В цій школі в передвеликодню пору діти й дорослі Тернопілля ознайомлюються зі змістом і символікою цього древнього мистецтва й опановують його техніку.

По правді кажучи, нам давно не було настільки соромно. Річ у тім, що на 10 березня ми запланували підготувати в нашому клубі зустріч на весняну жіночу тематику, під час якої косметологи-дієтологи-стилісти повинні були допомогти жінкам цінними порадами розквітнути разом із весною. Але напередодні нам почали телефонувати членкині клубу й кожна запитувала: невже ми в своєму калиновому товаристві не вшануємо Шевченка, тим паче в його березневі дні? А й справді, чиї ми діти, чи ми не українці?

Коли мова заходить про «це», дорослі (всезнаючі дорослі!) губляться, сердяться, починають говорити щось про зайнятість і врешті тицяють донечці до рук якусь поспіхом знайдену літературу. Мовляв, прочитай, усе зрозумієш, а мене не займай… Тицяють не тому, що не хочуть відверто відповідати на лоскітливі «чому?», а тому, що не знають, які слова підібрати, як правильно поводити себе… Та й незручно, соромно говорити з дитиною про настільки інтимні речі.

Кажуть, любов’ю треба жити рік у рік, насолоджуватися кожним днем, коли можеш обійняти кохану людину, смакувати кожною миттю, коли маєш нагоду шепнути «люблю». Але так уміють не всі, а більшість просто не хоче. Підписатися під зізнанням яскравої валентинки набагато легше, ніж сірими дощовими буднями творити про невсипущо-чуттєве кохання душ і тіл від власного, не паперового серця. Але й такі герої є. Що тішить, навіть серед тернополян.

Останньої січневої середи відбулося перше в цьому році засідання жіночого клубу «Калина». Нагодою для зустрічі стала презентація книги Галини Садовської та Влади Собуцької «Краяни». Того ж вечора знайома мені натякнула, що «калинова» спільнота, певно, мусить почуватися дуже щасливою: «За кілька годин ви побачили стільки представників інтелігенції, скільки не кожен зустрічає за все життя». Подумалося: а якими тоді щасливими мають бути ці талановиті тернопільські журналістки, чиє Слово різьбило багатогранні постаті земляків та кликало їх на сторінки книги?

«Свят багато ніколи не буває», — вирішили працівники редакції «Вільне життя плюс» і 14 січня, на старий Новий рік, запросили до себе в гості усю велику журналістську родину Тернополя, аби поколядувати, пощедрувати, почастуватися смачними різдвяними стравами.

А ми знаємо, бо самі її місили, пекли й кусали. Тепер усі, хто побував на андріївських вечорницях, що відбувалися в редакційному клубі «Калина» минулого тижня, не тільки знають із чого пекти калиту, а й для чого, як, що вона символізує та чому так важливо її вкусити і не розсміятися.

Перед Міжнародним днем інвалідів у клубі «Калина» зібралися ті, кому болять проблеми людей із обмеженими можливостями. Це представники комунальної установи «Тернопільська обласна психолого-медико-педагогічна консультація», обласного навчально-реабілітаційного центру для дітей із ДЦП, навчально-інформаційного центру «Біла тростина», благодійної організації інвалідів Борщівщини «Зорі надії», психологи, вчителі, батьки.

Чого хоче жінка? Якою вона є? Які таємниці сховані в її душі? Як розв’язати проблеми, котрі здаються безоднею? Як знайти себе в сучасному суспільстві і як попри буденні клопоти та зневіри залишитися собою? Хочете знати відповіді? Про це на репрезентації поетичної збірки чортківчанки Раїси ОБШАРСЬКОЇ.

То був не вечір авторського романсу Олександра Смика. То була його сповідь — щира, емоційна, сповнена неймовірної сили таланту… Щораз, як пальці одного з найкращих бардів України торкалися струн гітари, здавалося, що то не вона бриніла, а жіночі серця. Ті, хто прийшов на вечір, не могли відвести захоплено-закоханого погляду від справжнього чоловіка, який не боїться бути романтиком. Він «не любить пустих слів і пустих пісень», вірить, що будь-яка зустріч, навіть випадкова, відбувається лише з кохання. Він митець, котрий сповідує «триєдинство слів, музики та виконавця», бо тільки воно є воістину авторською піснею.

Щойно їм виповнюється …надцять, як вони змінюються. Вже не діти, але ще не дорослі, такі собі шукачі пригод на шляху від казки до дійсності. Cтарші часто не розуміють або не хочуть розуміти їх. Тому й виникає проблема батьків і дітей. Як же розв’язати її? Відповіді на питання, котрі тривожать не одних маму й тата, з допомогою психолога із 14-річним стажем Тетяною Михайлівною Іванюк шукали 30 вересня батьки, учителі, психологи, журналісти, митці, школярі під час другого засідання жіночого клубу «Калина».

Ми ненавмисне, чесне слово, вирішили організувати перше засідання жіночого клубу «Калина» саме 9 вересня 2009 року, ненавмисне зібрали за столом саме 27, а 2+7=9, поціновувачів поетичного слова. Про магію трьох дев’яток нам лише під час вечора розповіла одна з гостей Валентина Семеняк-Штангей. Вона наголосила: день цей є «днем абсолютної дев’ятки» — символу успіху, самореалізації, початку нового витка життя.