Онук провідника ОУН Степана Бандери Степан Бандера в Україні, зокрема на Тернопіллі, буває тепер нерідко. Він приїжджає з Канади, де живе, всякий раз як випадає нагода. Нині на Батьківщині свого діда — як представник спостерігачів на президентських виборах від Канади. Як розповів, і не сподівався, що саме в ці дні переживатиме одну із значимих подій для своєї родини — присвоєння його дідові Степанові Бандері звання Героя України. 22 січня, в День Соборності, цю нагороду йому вручив Президент Віктор Ющенко. Степан Бандера нещодавно побував у Тернополі й за сприяння громадського об’єднання «Українська справа» зустрівся із журналістами — показав нагороду, розповів про діда, родину, про себе, відповів на запитання.

— Присвоєнням Героя України Степанові Бандері Президент сказав те вагоме слово, яке чекали багато людей і багато років, — розпочав розмову онук провідника ОУН. — Коли я побачив нагороду, подумав: тут одна зірочка. Але якщо порахувати, скільки людей причетні до цієї нагороди… Не лише ті, які воювали в лісах у Другу світову війну, а й ті, які в сімдесяті роки на Східній Україні не боялися розмовляти українською. Через це їх називали «бандерами». Частина цієї нагороди належить їм. Переконаний, дідо хотів би, щоб цей орден побачили, доторкнулися до нього всі ті, хто відстоював свободу України, хто був гордим, що називався бандерівцем. Тернопільська земля дала багато синів і дочок, які боролися за незалежність, тож хотілося, щоб ця нагорода побувала тут. Важливо й те, що на тернопільській землі Президент Ющенко дізнався правду про те, що відстоював Бандера, за що загинув. Напевно, тут сформувався значною мірою його світогляд. Тож Тернопіль має право пишатися і цим здобутком.

— Пане Степане, як вважаєте, чи Віктор Ющенко обрав слушний час для присвоєння цієї нагороди Степанові Бандері, адже можна це було зробити, наприклад, до сторіччя з дня його народження?

— З моєї точки зору він зробив мудро з двох причин. По-перше, це сталося не в рамках виборчої кампанії. Адже його могли звинуватити в прихилянні до себе електорату Західної України. Він вчинив, як державний муж, який керується не власними амбіціями, а інтересами нації. По-друге, про те, що дідові присвоять цю нагороду, вперше заговорили на початку 2009-го. Тоді в Старому Угринові Калуського району на Івано-Франківщині, на батьківщині діда, готувалися відкрити меморіальний комплекс до його сторіччя. Місцеві чиновники запросили мене. Казали, що готують майданчик для президентського гелікоптера. Ющенко тоді мав привезти відповідний указ. Я приїхав. Чекаємо першого січня Президента, а його немає, хоч він і був на новорічні свята в Прикарпатті. Питаю, чому так. Чиновники відповідають: «Газпром» знизив тиск у газовій трубі до двадцяти відсотків». Думаю, якби Президент тоді присвоїв Героя України Бандері, то роздратував би Москву. І ми мали б ціну на газ до 800 доларів за тисячу кубометрів.

— Чи не складно вам жити з таким ім’ям, до якого неоднозначно ставляться в Україні?

— Ім’я багато до чого зобов’язує. Чому батько назвав мене так як звали діда? Я часто думав про це свого часу. Коли виповнилося двадцять п’ять років, відтоді, як поховали мого батька — Андрія Бандеру (він помер молодим — у 38 років), — я поїхав у Канаду, на його могилу. Розмовляв з друзями, тими, хто його добре знав. Адже коли не стало батька, мені виповнилося лише чотирнадцять років — я ще багато чого не розумів. Дізнався, що діти Бандери жили в постійній напрузі, під прицілом. На життя мого діда було вісім замахів, дев’ятий, на жаль, вдалий для ворогів. Не залишали в спокої також його родину. Мені розповіли, що мій тато, коли йому було одинадцять років, постійно носив із собою зброю. Це через те, що були дві спроби спецслужб його викрасти. Він навіть не знав, чому це робить, і був упевнений, що його прізвище не Бандера, а Попель. Це показує, в яких умовах доводилося жити нашій родині, чим жертвувати, а також — якими були радянські спецслужби, для котрих не було нічого святого.

Тільки після вбивства Степана Бандери мій батько дізнався, чий син. Тоді він сказав собі: «Ви вбили Степана Бандеру, — буде вам ще один Степан Бандера». Тож з моїм ім’ям вже було вирішено заздалегідь.

— Де тепер живе родина Бандери?

— У Торонто мешкає тітка Леся — молодша з дітей діда, вона з 1948 року. Є п’ять онуків провідника ОУН, з яких я — найстарший. Дві мої сестри живуть у Канаді: Богдана — вчителька, Олена — держслужбовець, а я — журналіст. Діти старшої доньки діда — тітки Наталки — живуть у Німеччині: Орест — адвокат, Софія — лікар. Я фактично живу на дві країни — Канаду й Україну.

— Де ви плануєте зберігати нагороду?

— Спочатку, звичайно, покажу її рідним. Насамперед хочу, щоб її побачила тітка Леся. Дуже добре було б, якби нагорода зберігалася в Старому Угринові, на батьківщині діда, де тепер є гарний меморіальний комплекс світового рівня. Але поки там немає належних умов для зберігання, наприклад, охорони. А доти, вважаю, цей орден повинні побачити в різних регіонах України, почути правду про те, ким насправді був Бандера, за що боролися він та його однодумці, побратими.

— Ви буваєте на сході України. Як там звичайні громадяни сприймають ваше прізвище, вас?

— Політики, які вважають, що присвоєння цього звання може призвести до розколу України, помиляються. Коли їдеш на схід, розповідаєш людям факти з життя родини, то розуміють і сприймають нормально. Адже багато хто не знає, що мій дід був ув’язнений німцями, його двох братів — Олександра й Василя — фашисти в концтаборі Освенцім закатували. Це не відповідає тому радянському міфові, за яким Степана Бандеру виставляють поплічником фашистів.

— Як ви ставитеся до державних нагород? Адже одна справа, коли їх присвоюють за гроші, як тепер нерідко відбувається, інша — коли за такі заслуги, як у вашого діда.

— Мені дуже подобається вислів Ліни Костенко про те, що всі ці ордени — державна біжутерія. Але скільки людей, скількома роками вимагали від держави визнати Степана Бандеру особистістю, яка дуже багато зробила для незалежності України! У прямому ефірі з Президентом, коли біля мене сиділи ветерани ОУН-УПА й мали нагоду поставити будь-які запитання, першим було: коли дасте Героя України Степанові Бандері? Державна нагорода якраз є визнанням його заслуг на державному рівні.

— Як сприйняли президентські вибори в Україні за кордоном?

— Який би президент тут не був обраний, — Україна вже буде вічно. Адже вона заявила про себе на весь світ і помаранчевою революцією, і здобутками братів Кличків, і перемогою співачки Руслани… У 1988 році на Олімпіаді в Калгарі Йосип Тереля — відомий дисидент — сказав, що Україна буде незалежною через три роки. Ми не повірили. На цій Олімпіаді ми вийшли із синьо-жовтими прапорами, задоволені, бо наших прапорів було найбільше — махаємо ними, горді, що так представили Україну. Пізніше дивимося телевізійний репортаж, де коментатор каже: «Зверніть увагу! Скільки шведських фанів сьогодні зібралося». Довелося на прапорах писати «Україна». На останніх Олімпіадах, коли майорять жовто-блакитні стяги, ніхто не має сумнівів, чиєї вони держави.

— Якщо в Тернополі відкриється музей Степана Бандери, то чи є у вас експонати, які б передали сюди?

— Нещодавно я знайшов у Канаді фотонегативи, які тримав у руках мій дід, — близько двох тисяч знімків та опис до кожного. Ці фотографії обов’язково будуть у музеї Тернополя.