Одвічне шекспірівське «бути чи не бути?» та українське прагнення винайти сепаратор, щоб розділити добро і зло, чорне і біле, наводить на роздуми. Уявімо — на землі лежить звичайний меч. Такий собі простий шматок загартованої сталі з простою рукояткою. Так ось, якого він кольору — чорного чи білого? Відповідь проста: зброя не може мати кольору, може мати «забарвлення» той, хто бере її в руки.

Якщо славнозвісний гладіатор Спартак покладався винятково на власну фізичну підготовку, майстерність і бойовий дух, то сучасний політичний боєць перш за все обіллє болотом всіх опонентів (хліба і видовищ вимагав ще стародавній світ), а вже потім покаже, який він «білий та пухнастий».

Здавалося б, що пересічного українця нічим уже не купиш та не здивуєш. Але локшину як вішали, так і вішають й сумнозвісні граблі без діла не стоять, а все б’ють і б’ють по лобі. Дивно, що пафосні, відверто замовні статті в пресі якогось Васі чи Пєті Пупкіна й далі зомбують людей та якось однобоко формують громадську думку. Кожен, наприклад, рекламує, агітує, фарбує світ у потрібний йому колір. Але ж двох істин бути не може. Тому читати треба про минуле, а сучасне вивчати із власних спостережень. Автор — людина (дарма, що з талантом переконання чи комунікатора). Чого ми маємо вірити очам іншої людини більше, ніж своїм власним? Минуле ми не можемо побачити, тому в нас немає іншого вибору, як покладатися на свідчення інших людей, але щодо сучасності, то ми самі її свідки.

Відомий громадсько-політичний діяч та правозахисник Левко Лук’яненко ще кілька десятиліть тому говорив: «Бачити, розуміти і не повстати супроти безмежної несправедливості — значить, бути не людиною, а слимаком. Так, хто ж ти, чоловіче: слимак чи людина?» Тому вибори дійсно покажуть, ким ми самі себе вважаємо та наскільки піддаємося політичному гіпнозу і зомбуванню.