«Вільне життя плюс» — найтиражніша газета Тернопілля. Розповсюджується за межами області. Має чимало передплатників по всій Україні, а також у США, Великобританії, Канаді, Італії, Португалії.

Спочатку газета виходила під назвою «Вільне життя». Перший номер побачив світ 3 жовтня 1939 року. Друкувалася малим форматом на чотирьох сторінках. Виходила щодня. Редакція розташовувалася на вул. Костюшка, 3 у Тернополі. Відповідальним редактором був С. Кушнір. Газета була органом Тимчасового управління м. Тернополя. Із 10 грудня 1939-го вона — орган Тернопільського обкому КП(б)У та облвиконкому. Під час Другої світової випуск газети призупинився. Із листопада 1944 року до вересня 1946-го виходила в Чорткові.

Редакторами газети в різний час були Андрій Мазанько, Іван Федоренко, В’ячеслав Нужний, Яків Щербаченко, Микола Костенко, Іван Гермаківський, Валентина Полева.

Із лютого 1990-го головний редактор газети — кандидат філологічних наук, доцент Тернопільського національного педагогічного університету, заслужений журналіст України Петро Федоришин. Саме при ньому відбулися глибокі національно-патріотичні перетворення в редакційному житті. «Вільне життя» першим серед обласних видань ще в серпні 1990 року стало громадсько-політичною часописом Тернопілля, а 31 серпня 1991-го — незалежною громадсько-політичною газетою, видавцем якої є трудовий колектив редакції.

У липні 2007 року почала виходити газета «Вільне життя плюс», яка стала спадкоємцем досвіду і традицій «Вільного життя». Сьогодні газета виходить двічі на тиждень — у середу та п’ятницю. Її тираж — 90 тисяч примірників.

Сьогодні в редакції працює четверо заслужених журналістів України і два члени Національної спілки письменників України.

Якби Івано Франко, не сходячи з п’єдесталу й навіть не обертаючи голови, звів догори свій бронзовий погляд, то неодмінно зустрівся б очима з кимось із вільножиттівців, котрі досі кожної вільної хвилини милуються краєвидом із вікон і балконів нової редакції.

Ми переселилися на вулицю Гетьмана Сагайдачного, 9 ще восени, але досі не можемо звикнути, що за нашими вікнами вже немає гамірного ринку й безперервних потоків машин, як це було на Живова. Натомість ми релаксуємо, задивляючись на рельєфні віконниці стареньких будиночків, вслухаємося в радісний стукіт підборів по бруківці. Крізь наші вікна вриваються запахи квітучих дерев, дзвіночки дитячого сміху, гітарні акорди вуличних музикантів і солодко-терпкуватий аромат із кав’ярні на Валовій…

Ми тепер мешкаємо в самому серці Тернополя, в куточку з особливою аурою старого міста, в будинку, якому майже 100 років і архітектурні особливості якого повністю збережені. А якщо прочинити важкі двері й увійти всередину, то можна побачити більше — Тернопіль, якого немає. Йдеться про серію картин, які відтворені з листівок початку XX століття молодим львівським художником В. Димчаком і експонуються в коридорах редакції.

Коли йтимете до нас дивитися картини, прямуйте Валовою і як слід роздивіться її архітектуру, щоби співставити враження з побаченим на першому полотні праворуч від входу. Як і нині, в XІX-XX століттях на цій вулиці було багато магазинів, книгарень, банків. Тоді Валова вважалася центром ділового Тернополя. А Музейною вона стала по війні через те, що тут містився міський музей. У 1972 році він переїхав у новозбудоване приміщення — і через 20 літ вулиці повернули давню назву. Ця частинка нашого міста завжди вирізнялася велелюддям і мужньо вистояла у воєнному лихолітті, майже повністю вцілівши.

Наступна картина в експозиції — церква Воздвиження Чесного Хреста, яку ми називаємо Надставною. Побудована вона в ренесансному стилі, перша згадка про неї сягає 1570 року. В первісному вигляді нині збереглася тільки середня частина церкви. Цей храм свого часу прославили чудотворні образи Пречистої Діви і Божої Матері. Частково церква була зруйнована під час воєн, а реставрували її в 1954 році. Відновив іконостас і розписав інтер’єр тернопільський художник Богдан Ткачик.

А тепер починаємо поволі підійматися крутими східцями до наступного полотна із зображенням Домініканського костьолу. Упізнаєте? Авжеж, нині це наш катедральний собор, збудований у 1749—1779 роках — кам’яна барокова споруда. Колись при храмі був монастир — нині тут міститься обласний державний архів. Він з’єднаний із собором закритим італійським двориком.

Костьол був частково зруйнований у 1939 році, а потім — у 1944-му. Після війни його реставрували, але не відновили багатьох скульптур та оздоби. Очевидно, не вбачали в цьому потреби, адже в святих стінах розмістився …склад, відтак — картинна галерея, і аж згодом він став катедральним собором Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці.

…Підіймаємося вище, аби добре роздивитися костьол отців-єзуїтів — той самий, що згадував у своїх творах Іван Франко і який ми можемо нині побачити хіба що на листівках, гравюрах і ось цій картині. Костьол був збудований у середині XІX століття на нинішній вулиці Юліана Опільського. Тепер неподалік колишнього костьолу школа №5 і славетна аптека №28, яку колись тернополяни називали «вічною».

Дивовижно гарний костьол пережив дві світових війни, але не вистояв перед свавіллям радянщини. В мирний час тут розмістилася швейна фабрика. З архітектури в романському стилі до наших днів достояла тільки арка при вході. Та ще подейкують, що начебто вночі над цією спорудою звучить …орган.

Було — не стало… Немає вже й цього славетного колійового годинника, що, примостившись на високих філярах, відлічував невпинні хвилини-години на переході з вулиці Третього травня (нині — Гетьмана Сагайдачного) на вулицю Міцкевича (нині — бульвар Тараса Шевченка). Біля нього збиралися і молодь, і статечні старші люди, тут укладали угоди купівлі-продажу різного майна, призначали побачення закохані. Кажуть, хтось із заможних і залюблених у своє місто тернополян має намір відновити годинник за ескізом із давніх світлин. Чи правда це, чи ні — поживемо-побачимо…

А ось іще одна картина-спогад зі старого Тернополя — парафіяльний костьол, збудований у 1908 році. У довоєнні часи від костьолу в напрямку пам’ятника Адаму Міцкевичу пролягало славетне корсо — місце прогулянок тернополян, щедро оспіване Володимиром Сушкевичем у його «Тернятках» і «Листах до друга» на сторінках нашого «Вільного життя». Як і костьол єзуїтів, парафіяльний костьол пережив війну, але не пережив мирного часу — був зруйнований у 1952 році. На його місці звели центральний універмаг.

Нині універмаг розташований на головній вулиці Тернополя — Руській, а наприкінці XІX — на початку XX століть головною магістраллю в місті була вулиця, що носить нині назву Гетьмана Сагайдачного. Вона цікава тим, що сполучає два центральних майдани міста — Театральний і Волі. Її затишні куточки, майже суцільні ряди старих кам’яних будиночків із гарно оздобленими фасадами зображені на кількох картинах репрезентованої серії.

Колись вона називалася Гімназіальною, а в 1891 році на честь сотої річниці польської конституції її перейменували на вулицю Третього травня, точніше, Третього мая. За радянських часів вона називалася Першого травня.

Придивіться уважніше до картини, що висить на третьому поверсі праворуч: колись на розі вулиць Третього мая і Міцкевича була одна з найдавніших, найвідоміших кав′ярень Тернополя — «Віденська», що довгі роки залишалася улюбленим місцем відпочинку тернополян. Дім, в якому вона містилася, був повністю зруйнований іще під час Першої світової війни. Нині тут — магазин «Брокар». У цьому будинку в 50—70-их роках мешкав редактор «Вільного життя» Микола Костенко, котрий найдовше очолював газету.

Навпроти кав′ярні на першому поверсі був м′ясний магазин, над ним — фотосалон. Цей дім добре видно на іншому полотні, де зображено початок вулиці — красивої, гамірної, по обидва боки «обтиканої» різноманітними крамничками, конторками, складами тощо.

Зверніть увагу, що в глибині праворуч стоїть триповерховий будинок, за яким видніється маківка Домініканського костьолу. На жаль, цей дім також не пережив воєнного лихоліття й не удостоївся відновлення. Сьогодні на цьому місці — пам′ятник Іванові Франку, який врочисто відкрили 28 травня 1995 року.

І ось уже 14 літ стоїть Іван Якович на роздоріжжі вулиць Валової та Гетьмана Сагайдачного, доповнює глибокою задумою ауру найстарішого куточка міста. Якби він підняв свій бронзовий погляд, то неодмінно зачепився б ним за ковані перила балкончиків на будинку №9 — у його стінах живуть спогади про Тернопіль, яким він його застав і якого вже немає.