У літературній вітальні бібліотеки української літератури (БУЛ) відбувся творчий вечір української поетеси Софії Буняк (Москва-Волинь). Простора читальна зала ледь вмістила всіх охочих поспілкуватися з людиною непростої долі, авторкою багатьох зворушливих ліричних творів, зокрема й пісень та документальної повісті, численних публікацій у журналах і альманахах.

Знаю поетесу Софію Олександрівну Буняк давно, десь, мабуть, із кінця 1980-их років, але, здається, насправді познайомився з нею лиш нещодавно, торік, коли мені на стіл лягли одразу чотири її книги — три поетичні збірки і художньо-документальна повість про славетну свою землячку — «Одіссея Ольги Горошко».

Ось збірка «Чаєчка», що побачила світ у рідних Ланівцях ще 1995 року.

Тут все моє, від зернятка до травки.
І запах чебрецю, й посивілий полин.
Тут верби стережуть легеньку тінь від мавки
І тихі вечори несуть туман з долин...

Це, як казала велика землячка нашої пані Софії, також волинянка родом, Леся Українка, — справді «краса України», й тут не тільки ідилія, бо ж неподалік од рідних місць поетеси

У широкім полі,
Осьде, недалечко,
Виросла могила
Та й під Берестечком.
А тая могила —
На всю Україну:
Триста козаченьків,
Разом з твоїм сином!..

Це відчуття рідної землі — не лише краси її ландшафту, а й відчуття глибоке історичних, родинних, народних коренів, душі земляків своїх — те, що переходить як лейтмотив із книжки в книжку Софії Буняк, так само, мабуть, як супроводжує її все життя — де б не була вона, на яких би перехрестях не ставила її доля. А про те, що біографія та й творчий шлях нашої поетки не були простими та рівними, свідчать знову ж таки її поетичні рядки. У тій же «Чаєчці» читаємо:

Деревій мій росте на газонах
У самому центрі Москви.
Нас везли тоді в «зеквагонах»
Й не давали напитись води.
...Деревію ти мій, деревію,
Мила квітка із краю мого.
Я ще й досі не вірю, не вірю,
Що усе це уже відбуло.
Затихає Москва, древнє місто.
Тихий гам від вокзалів пливе.
Чи то сльози дрібні, мов намисто,
Чи то дощик осінній іде?..

Що ж це за стежка життєва, де поєдналися-переплелись шовковий волинський спориш і вкраїнський такий цупкий деревій у самому центрі Москви? І якими драматичними карбами долі позначена ледь притишена й припечалена, а однак же просвітлена й життєствердна лірика Софії Буняк? Чому й над її наступними поетичними збірками — «Зірки на долонях» (2001 р.) і «Під рідним небом» (2009 р.) — неугавно кигиче улюблена нею чаєчка?

Тужить чаєчка: «Ки-ги, ки-ги»
(Аж крильми об землю чорну б’ється),
То зірветься голосно на крик,
То, немов з відчаю, засміється.
Чи з одної, чайко, ми рідні,
Що пісні у нас з тобою схожі...
І зректися їх — ніяк не можна...

Я гадаю, що та чаєчка — сама Україна, що її в цьому ж образі оспівав славетний гетьман, її рідна Волинь, з якою, де б не була і чого б не зазнала на тернистій дорозі життя, залишається наша українська поетеса в Москві Софія Буняк. Про це тепло говорили давня її подруга й колега, відома російська поетеса, перекладач, літературознавець, кандидат філологічних наук Світлана Львівна Соложенкіна, поет і перекладач, член Спілки письменників Росії Володимир Григорович Артюх (до речі, обоє вони охоче перекладають вірші Софії Буняк російською), читачі БУЛ. З особливою теплотою прозвучали численні пісні (слова та музика С. Буняк) у чудовому виконанні знаної співачки та композитора Лариси Новосельцевої.