Пластовий табір «Світанкові віхи III: Царство Небесне» унікальний тим, що чи не вперше на такому заході повністю відтворили дух епохи. Всі його учасники зверталися одне до одного не інакше як «сер» та «леді», дотримувалися лицарського етикету. Кожен був вбраний у костюм, який передав дух середньовічної епохи. Нещодавно я разом з іншими журналістами побувала на цьому заході.

«Світанкові віхи III» розташувалися у лісі поблизу Тростянця на Бережанщині. Недалеко — ліс, озеро (купання навіть було вписане у щоденний розпорядок хрестоносців). І не тільки купання…

Прибуваємо до табору. Знайомлюся з найголовнішим у ньому — комендантом. За сумісництвом мілордом Юрієм Поліщуком.

— Окрім загальних занять, у таборі в кожного є нагода дізнатися більше про епоху хрестових походів, — розповідає він. — У таборі виховуємо достойних представників нашого суспільства. «Світанкові віхи III» існують вже кілька років та об’єднують людей, які серйозно цікавляться середньовіччям і лицарством. Цей табір вже встиг виховати покоління. Перший раз я, наприклад, приїхав на нього учасником. Цьогоріч у ньому взяли участь близько сорока осіб зі всієї області — переважно із соціально незахищених категорій, дітей, що потребують особливої опіки. Відбувся табір завдяки гранту міжнародного фонду «Відродження».

До розмови долучається леді Корнелія (в миру Лілія Трач). Вона розповідає:

— Ми зробили все можливе, щоби максимально відтворити дух тринадцятого століття. Табір відбувався у три етапи. Перший — стаціонарний для наймолодших учасників. Упродовж п’яти днів вони жили у лісі. Другий — для пластунів чотирнадцяти-сімнадцяти років. Вони мали мандрівку Бережанщиною. В завершальному етапі брала участь досвідчена молодь, яка п’ять днів жила в лісі. Наметів у них не було, тож вони будували собі шелести — укриття із гілок та листя. В останні дні табору хрестоносці мають змогу навчитися стріляти з арбалета, дізнатися про геральдику, навчитися прийомам фаєр-шоу, відкрити для себе прийоми середньовічної боротьби на мечах.

У таборі є все, що треба для того, щоби бути щасливими. Всі блага цивілізації. Є своя кухня, є туалет, який називають лятриною, є сміттєві ями. До речі, зі сміттям тут особливі стосунки. Один із хрестоносців, бунчужний мандрівного табору, сер Тарас Чайківський розповів, що це спеціально викопані великі ями. Засипають їх урочисто, іменується цей захід похоронами. Це має звернути увагу на те, що сміття варто не розкидати, а ретельно знищувати. Сера Тараса я застала за варінням чаю для гостей, тобто для нас. Він одразу зізнався, що чайоварить випадково, а ось прийде Лаврик (пластунський кок зі стажем), то він уже розповість про особливості супо-каше— та іншоваріння у лісових умовах. Поки чекали на володаря каструль-ножів-ложок і де-факто найголовнішу людину в таборі, сер Тарас розповів про пластунський чай. Звичайно, цей напій вариться на відкритому вогні у чайничку. В джерельну воду (а потічків навколо є багато) кидають листочки м’яти, дуба, ожини, суниці, ягоди, які знайдуть… Смак цього напою — просто неймовірний. Пила б і пила.

І тут з’явився кухар, сер Сергій Грабас, він же Лаврик. Розпитую про особливості приготування лігумінів та марципанів у таких ось умовах.

— Куховарити почав у таборі, — розповідає хлопець. — Дома навіть борщ не люблю варити. А тут із задоволенням готую для сорока осіб, а іноді і для більшого числа. Зазвичай ми варимо каші та макарони. У мандрівку беремо те, що довго не псується, а молоко, сир дістаємо, коли є потреба та можливість, на місці. Недавно отримали молоко та сир за те, що покосили сіно. Але нині діти балувані — чи то працюють мало, чи що, але голодними бувають рідко. Хоча радіють, коли готую, наприклад, картоплю. Останнього разу вона пішла на «ура».

Питаюся, чи є суто пластунські страви. Лаврик киває головою. Але каже, що не видасть їх. Доводиться погодитися і на тому.

Посидівши, вирушаю вгиб лісу — там саме відбуваються навчання різним цікавим речам. Наприклад, середньовічному бою. Лицарів чути чи не найбільше — звуки того, як вдаряється меч об щит, ні з чим не сплутаєш.

В обладунках воїнів хрестових походів — таких, які носило європейське та руське воїнство, — діти із задоволенням воюють одне з одним. Зазначу, не тільки хлопці. Сер Дмитро Венгерець розповідає, що у таборі пластуни мають нагоду вивчити удари, приміряти на себе майже автентичну одіж.

— Можливість не тільки уявити, а відчути, як воно бути воїном — ось що цікаво, — каже він. — Лицарем важко було бути. У прямому та переносному розуміннях цього слова. Обладунки важать близько п’ятнадцяти кілограмів. Можете уявити, як це залізо нагрівається на сонці. У ньому і стояти важко, а треба ж було вправно махати мечем. Такі обладунки ще й були не всім по кишені. Один такий костюм міг вартувати стільки ж, скільки село.

Далі вирушаю на фаєр-шоу. Тут теж спекотно. Якийсь юний сер просить у леді Галини Герасим поплюватися вогнем, вона раз у раз відмовляє йому в цьому скромному задоволенні.

— Це не складно і не дуже небезпечно. Я не люблю таке робити, бо від того псуються зуби, — каже вона. — Більше подобається працювати з вогнем. Почала займатися цим мистецтвом нещодавно — здавна приваблювала та цікавила така стихія. А коли побачила, що з ним можна робити… То почала й собі тим займатися.

Залишаю любителів вогню — саме час охолодитися. Тим більше, що біля озера вже розпочинався боді-арт. Озброєні фарбами та пензликами, пластуни розмальовували один одного.

А далі — вечеря та ватра. На них ми, на жаль, вже не потрапляємо — час додому. Із свіжими враженнями, безліччю укусів автохтонних комарів ми повертаємося в Тернопіль.