Не заради юридичної консультації розмовляла нещодавно зі львівським адвокатом. Чоловік той пішки мандрував через наші краї до Зарваниці й охоче вступав у розмову з людьми, які зустрічалися йому дорогою.

— У вас прекрасне село, але треба багато над ним працювати, — проказав городянин, здивовано спостерігаючи, як черговий покупець виніс із місцевого магазину сметану…

Літятин є крайнім селом у Бережанському районі й межує з населеними пунктами Підгаєччини. Від райцентру його відділяє 12 кілометрів. Насправді ж сільське з міським населенням віддалені значно більше. Самим життям та… історією…

Пані Надія К. не поле перейшла. Пройшла вона вже довгу життєву ниву. І хоч доля дарувала більше колючок тернових, аніж квітів, на неї жінка рідко скаржиться. Сімнадцятирічною, уже давно без батьків, пішла працювати до колгоспу. Тяжко працювати, нестерпно… Удвох з чоловіком по клаптику стягали докупи хатину, щоб, як каже, дощ на голову не падав. Рік за роком минали в тяжкій праці, неоплаченій понині. Постійні мозолі, натруджені руки, відібране здоров’я і завчасу посивіле волосся... І хоч здоров’я похитнулось давно, а корову продавати важко було: працювати звикла, та й без корівчини на селі аж ніяк не годиться.

Давно вже минулось господарське, «куркульське», покоління. Тепер корів тримати стало невигідно — налічується всього кілька їх на цілу літятинську вулицю. Правильно зауважив зарваницький прочанин:

— Сметану по селах почали купувати — звідти й пішла в Україні криза.

Щоправда, деякі жінки діляться натуральним молочним продуктом з міським населенням, хоч молокоприймальний пункт у селі давно не функціонує.

У Літятині — типова ситуація: бюджет обмежений, коштів на все не вистачає. Основна частка грошей із сільської скарбниці витрачається на заробітну плату, на відновлення приміщень сільських закладів. Та воно й на око видно — керівництву доводиться добряче мізкувати, аби, як то кажуть, полатати всі діри.

Наталія Ярославівна, економіст, аналізує ситуацію так:

— Село й місто тепер чи будь-коли не зрівняні в правах. Селянам ніхто не збудував жодного квадратного метра житла, а робітники, службовці отримували помешкання. Якщо в місті планується двадцять один квадратний метр на одного мешканця, то сільська хата не знає таких обчислень… Праця на селі начебто й не вартує вихідних та відпусток і оплачується значно нижче, ніж робота середньостатистичного міського жителя.

Робочі місця в Літятині, як і майже в кожному селі, на пальцях можна полічити. Тому й доводиться, як уже пощастило працевлаштуватись у райцентрі, діставатися до Бережан. Користуються літятинці підгаєцькими, бучацькими, монастириськими маршрутами. Та повертатися додому часто доводиться автостопом, а то й до недешевих послуг таксиста вдаватися. Маршрут Бережани-Літятин — перспектива неблизька.

— Працюю з восьмої, тому й доводиться їхати на роботу «попутками», — розповідає пані Марія. — Найгірше діставатися взимку — зупиняю незнайомих, коли ще зовсім темно. Повертаюся теж пізно, а як Бучач автобуса на Львів не відправить — заробленим ділюся з таксистом…

Особливих проблем з дорогами в Літятині немає. Хоча транспорту курсує за день чимало, центральна траса якось тримається. Наче й відчуває — ремонтувати її немає за що. На вигляд помітно — асфальтне покриття далеко не європейського зразка, та миритись можна. В гіршому стані дорога, що сполучає село з кладовищем. Не так давно її ремонтували, та часті зливи й води з Високої гори, як її називають тутешні жителі, роблять своє. Негода зруйнувала бордюр біля страшного обриву, що прямо перед в’їздом у село зі сторони Козової…

Має Літятин і таку ж проблему, яка час від часу в Тернополі виникає: сміттєву. Вздовж лісових стежок і порване взуття зустрічається, і банки з-під консервів.

— Якщо держава не розуміє загрози засмічення лісів, пропонував би цю проблему розв’язати самотужки, — рекомендує пенсіонер Ярослав. — По декілька гривень з хати — та й вивозити весь непотріб за межі населеного пункту. Бо ж чим дихати будете ви, ще молоді? — додає риторично.

Місцеві жителі найелементарнішим забезпечені. Є школа 1—2 ступенів, медпункт, дитячий садочок, народний дім та бібліотека. Приміщення кожної з цих установ час від часу ремонтують. У народному домі це робили два роки тому, а не так давно тут поставили пластикові вікна. Як висловлюється місцева влада, опалення дому забезпечується, щоправда, на цілий зимовий період коштів не вистачає. Гостей з тонкими підборами сільські танці вітають не радо — можна за вечір не один раз у пастку потрапити…

Проблема молоді в селі — окрема. Всебічно розвиватися тут практично неможливо. Ані художньої, ні спортивної, ані музичної шкіл у Літятині ніхто й не пам’ятає. Співоча молодь уже довгими роками дістається до Козової, аби розвивати там подароване Богом.

На опалення бібліотеки, за словами місцевих керманичів, грошей нема. Відомо, рукописи не горять. Та чи випливає з цього, що книги й не замерзнуть під час тріскучих морозів? Може… І все ж бібліотека розрахована на те, аби завжди можна було сюди навідатися…

Сільська рада й бібліотека в Літятині — зовсім неподалік. До кожної ведуть окремі сходи. Кучеряві східці давно вже в «шаховому» порядку: горбик — ямка. Ця поверхня дещо вирівнюється хіба під час дощу.

Три магазини в основному забезпечують потреби місцевих жителів у найнеобхідніших товарах. Один з них завдяки Бережанському райСТ два роки тому капітально відремонтували й відкрили на його базі маркет «ТеКо». На жаль, другий поверх приміщення тепер порожній.

— Помолюся в Зарваниці за українські села, — мовив на прощання мандрівний адвокат-львів’янин. — За те, щоб Бог державі добру владу давав.